Мартін Іден - Лондон Джек

І враз йому пригадалася буря, яку він колись пережив у північній частині Тихого океану. На мить він знов побачив цю нічну бурю при ясному небі й повному місяці, від якого величезні грізні вали полискували холодом. Тоді перед очима його стала дівчина з колонії прокажених, і він подумав, що вона таки з кохання випустила його.

— То була благородна людина, — сказав він просто. — Вона врятувала мені життя.

Здавалося, на тому був і кінець, аж раптом Мартін почув приглушене ридання. Рут, одвернувшись від нього, дивилась у вікно. Коли вона знов глянула на Мартіна, лице її було спокійне, і в очах ніщо вже не нагадувало морської бурі.

— Я така дурна, — жалісно промовила вона, — але нічого не можу з собою вдіяти. Я так тебе люблю, Мартіне, так люблю. Може, згодом я звикну, але поки що я тебе ревную до всіх тіней минулого. Адже ж твоє минуле повне тіней... Так, так, я знаю, інакше й бути не могло, — не дала вона йому заперечити. — Бідний Артур уже мені махає, щоб іти. Йому набридло чекати. Ну, до побачення, любий... Є якась мікстура, що допомагає одвикнути від куріння, — гукнула вона йому вже крізь двері. — Я тобі пришлю.

Двері зачинилися і знов відхилилися.

— Люблю, дуже люблю! — прошепотіла вона і тільки після цього пішла.

Марія шанобливо провела Рут до екіпажа, намагаючись по дорозі докладно розглянути її одежу — вона ніколи ще не бачила такого пречудового крою. Розчаровані хлопчаки дивились услід екіпажеві, аж поки він не зник з очей, а тоді перенесли всю увагу на Марію, яка враз стала найповажнішою персоною в кварталі. Але хтось з її нащадків розвіяв цю славу, оповістивши, що високошановані гості приїздили не до них, а до їхнього пожильця. Після того Марія знов відійшла в тінь, зате Мартін здобув у довколишньої малечі величезну пошану. В очах Марії він виріс надзвичайно, а якби португалець-бакалійник теж побачив екіпаж, він, певна річ, відкрив би Мартінові кредит ще на три долари й вісімдесят п'ять центів.

РОЗДІЛ XXVII

Сонце Мартінового щастя почало сходити. Другого дня після відвідин Рут він одержав від бульварного нью-йоркського тижневика чек на три долари за три тріолети. Ще через два дні чікагська газета повідомила про схвалення його нарису "Шукачі скарбів", пообіцявши заплатити за нього десять доларів — після опублікування. Ціна була невисока, але ж то був його перший твір, перша спроба висловити на папері свої думки. Нарешті й другу його спробу — велику пригодницьку повість для молоді — наприкінці тижня прийняв місячник "Юність і зрілість". Щоправда, в повісті була двадцять одна тисяча слів, а йому обіцяли заплатити за неї по надрукуванню тільки шістнадцять доларів, тобто приблизно по сімдесят п'ять центів за тисячу слів, та це ж була тільки друга річ, яку він написав. Мартін сам тепер добре бачив, скільки в ній недоробленого.

Проте навіть ранні його твори не можна було назвати сірятиною. Єдине, що було в них незграбного, це властива новакові надмірна сила — наче він стріляв з гармати в горобців. І все-таки Мартін був радий продати свої ранні твори хоч і за безцінь. Він знав, чого вони варті, і давно вже склав їм правдиву ціну. Всі надії Мартін покладав натвори пізніші. Він не хотів стати просто постачальником журнального чтива, а намагався озброїтися всіма знаряддями справжньої творчості.

Від сили своєї Іден і не думав відмовлятися, — навпаки, жадав збільшити її, позбувшися надмірності. Не приглушив він у собі і любові до життєвої правди. Реалістичні риси в своїх творах він силкувався поєднати з красою й примхами уяви. Мартін прагнув натхненного реалізму, перейнятого вірою в людину й високі ідеали. Він хотів показати життя необбріханим, сповненим шукань і невгамовного людського духу.

Читаючи книги, Мартін виявив дві літературні школи. Одна малювала людину мов якогось божественного духа, позбавленого всього земного; друга ж, навпаки, бачила в людині звіра, забуваючи про її духовні потреби й можливості. На думку Мартіна, обидві школи помилялися, бо були занадто однобічні. Треба було знайти щось середнє, найближче до істини, що, не захоплюючись надміру одуховленням людини, кидало б, одначе, виклик варварському її отвариненню. В оповіданні "Пригода", що не сподобалося колись Рут, Мартін спробував здійснити свій ідеал художньої правди, а в статті "Дух і плоть" висловив теоретичні погляди на це питання.

Але "Пригода" й усі інші оповідання, які він вважав найкращими своїми творами, все ще марно стукали в двері редакцій. Його ранні роботи не мали в його очах ніякої вартості, хіба що ось тільки дали трохи грошей, та й свої "страшні" оповідання, з яких два було продано, Мартін теж не вважав за щось цінне. Вони були напоєні буйною фантазією, що в поєднанні з життєвою правдою і надавало їм певної сили. Таку ото переміш химерного й неможливого з реальним сам Мартін уважав за викрут, — хай навіть і майстерний. Велика література не повинна йти цим шляхом. Такі твори теж можуть бути художніми, але Мартін не визнавав мистецтва, не зв'язаного з правдивими людськими переживаннями. Весь секрет був у тому, щоб вигаданому надати правдоподібності, і це Мартін зробив у своїх "страшних" оповіданнях, які він написав, перше ніж піднісся до вищого, щабля, до рівня "Пригоди", "Радості", "Казана" і "Вина життя".

Три долари за тріолети дали Мартінові змогу сяк-так перебитись аж поки він одержав гонорар від "Білої миші". Перший чек Мартін розміняв у недовірливого бакалійника, лишивши йому долар, як частину боргу, а решту розділив між пекарем та торгівцем овочами. Він ще не розбагатів настільки, щоб дозволити собі їсти м'ясо, і доводилось жити впроголодь. Аж ось раптом прийшов довгожданий чек на сорок доларів. Мартін не знав, як його реалізувати. Він ще ніколи не заходив до банку, а тим більше в грошових справах. Його охопило наївне дитяче бажання піти до одного з великих оклендських банків і там розміняти чек. Але Мартін розумів, що розважливіш було б розміняти його в бакалійній крамниці, бо цим він справить на крамаря певне враження і забезпечить собі надалі більший кредит. Отож, хоч і вельми неохоче, він пішов до бакалійника і, віддавши весь борг, набив собі повну кишеню дрібними грішми. По цьому Мартін розрахувався з іншими кредиторами, викупив костюм і велосипед, заплатив місячний борг за машинку, оплатив кімнату за минулий місяць і за місяць уперед. Після всього у Мартіна лишилося ще майже три долари.

Для нього й ця невеличка сума була цілим багатством. Викупивши свій костюм, він одразу пішов до Рут і по дорозі раз у раз побрязкував у кишені жменькою срібняків. У Мартіна так давно не було грошей, що він не міг випустити з рук срібла, як ото врятований від голодної смерті не може одірвати очей від їжі. Мартін не був ні скупий, ні користолюбний, але в цих грошах бачив щось більше, ніж певну кількість доларів та центів. Це був завдаток його успіху, і викарбувані на монетах орли здавались йому крилатими вісниками перемоги.

Непомітно до нього знов повернулося його переконання, що світ і справді добрий. Тепер же Мартінові здавалося, що він стає дедалі кращий. Протягом довгих тижнів цей світ був сумний і похмурий, але тепер, — коли майже всі борги сплачено, у кишені бряжчать три долари, а в серці розцвітає віра в успіх, — сонце немовби дуже світить та гріє, і навіть злива, що несподівано змочила до нитки перехожих, скидалася на веселу пригоду. Голодуючи, Мартін часто думав про тисячі голодних, розкиданих по всій землі, але тепер, коли він наївся досхочу, ті думки більше не тривожили його. Він думав уже тільки про те, що на світі безліч закоханих. Мимохіть у голові йому почали роїтися мотиви любовної лірики, і, захоплений творчим поривом, він проїхав у трамваї два зайвих квартали.

У Морзів Мартін застав велике товариство. Із Сан-Рафаеля до Рут приїхали погостювати дві кузини, і місіс Морз — мовляв, щоб розважити їх, —заходилася коло свого плану: вона оточила дочку молодими людьми. Ця діяльність розпочалася ще тоді, коли Мартін не мав змоги бачитися з Рут, і тепер була саме в розпалі. Місіс Морз запрошувала головне молодих людей, що посідали видне становище. Отже, крім кузин Дороті й Флоренс, у вітальні були два університетські професори, один — латини, а другий — англійської філології, молодий армійський офіцер — шкільний товариш Рут, який недавно повернувся із Філіппін, молодик на ім'я Мелвіл, що був особистим секретарем Джозефа Перкінса, голови об'єднаних трестів Сан-Франціско, і, нарешті, банківський касир Чарлз Хепгуд, чоловік років під тридцять п'ять, випускник Стенфордського університету, член клубів "Ніл" та "Єдність", поміркований промовець республіканської партії під час усіх виборних кампаній, одним словом, людина багатонадійна. Серед запрошених жінок були художниця-портретистка, музика і доктор соціології, що прославилася філантропійною діяльністю в найубогіших кварталах Сан-Франціско. Але жінки не мали особливого значення в плані місіс Морз — їх запрошено просто для обстанови. Треба ж було чимось приваблювати до дому чоловіків, що роблять блискучу кар'єру.

— Тільки не гарячкуй, коли розмовлятимеш, — шепнула Рут нареченому, перше ніж познайомити його з гістьми.

Спочатку Мартін почував себе дуже незручно, ніяковів за свою незграбність і особливо боявся за свої плечі, які знову, здавалося, от-от зачеплять меблі чи яку статуетку. Ці люди онесмілювали Мартіна. Він ще ніколи не бував у такому добірному й численному товаристві. Банківський касир особливо зацікавив його, і він вирішив при першій нагоді познайомитися з ним ближче. Під несміливим поводженням Мартіна таїлося його могутнє "я", Іденові хотілося неодмінно помірятися силою з цими людьми, щоб з'ясувати, чого їх навчили книжки й життя і чого ще не встиг навчитися він.

Рут часто поглядала на Мартіна, стежачи, як він поводиться, і була приємно здивована, побачивши, як легко й невимушено він розмовляє з її кузинами. Мартін справді почував себе з ними добре, бо вже сидів

і не мав чого непокоїтися за свої плечі. Рут знала, що її кузини — дівчата з вищого світу, і дивувалася, коли вони, ділячись перед сном своїми враженнями, розхвалювали Мартіна. А він, звикши в своєму колишньому товаристві бути душею всіх вечірок та недільних гулянок, побачив, що й тут можна жартувати й пересипати мову дотепами.