Знаменитий детектив Блюмквіст - Ліндгрен Астрід

— Ми тільки прикидаємося, що ми є.

Сікстен пропустив повз вуха ту вишукану іронію.

— Що ви там робите? — поцікавився він.

— А ти як гадаєш? — відповів Калле. — Що ми граємось у тата, маму й дитину?

— Від вас усього можна сподіватися, — сказав Сікстен. — Єва-Лотта й Андерс також там?

У вікні поряд із Калле з'явилося ще дві голови.

— Ні, нас також нема, — мовила Єва-Лотта. — А чого вам треба, Червоні?

— Тільки постукати по ваших довбешках, — лагідно сказав Сікстен.

— І запитати, що діється з Великим Мумриком, — підхопив Бенка.

— Чи нам треба чекати ціле літо, поки ви щось надумаєте? — спитав Йонте. — Ви його вже сховали чи ні?

Андерс миттю з'їхав мотузкою вниз, тією мотузкою, якою Білі Троянди користувалися, коли їм треба було швидко спуститися додолу зі штабу на горищі пекарні.

— Авжеж заховали, — відповів він.

Тоді підійшов до ватажка Червоних Троянд, поважно глянув йому у вічі і проказав, наголошуючи на кожному слові:

— Чорно-білий птах помостив собі гніздо недалеко від безлюдної фортеці. Шукайте вночі!

— Поцілуй себе в ніс, — тільки й надумався сказати ватажок Червоних Троянд. Але відразу зібрав своїх вірних лицарів і подався в затишну місцину за кущами чорних порічок, щоб докладніше поговорити про "чорно-білого птаха".

— Тьху, та це ж сорока, — сказав Йонте. — Вони сховали Великого Мумрика в сорочому гнізді! І мала дитина здогадається!

— Так, любий Йонте, і мала дитина здогадається! — вигукнула Єва-Лотта з вікна на горищі. — Диво дивне, навіть така дитина, як ти, здогадалася. Ти радий, малий Йонте?

— Можна мені на хвильку відлучитися і налупцювати її? — спитав Йонте свого ватажка.

Але Сікстен вирішив, що Великий Мумрик важливіший за все інше. Нехай Йонте відкладе свій каральний похід надалі.

— "Неподалік безлюдної фортеці" — це можуть бути тільки руїни замку, — сказав Бенка пошепки, щоб не почула Єва-Лотта.

— У сорочому гнізді неподалік від руїн замку, — вдоволено проказав Сікстен. — Швидше ходімо!

Хвіртка у пекаревому садку так хряснула, що кицька Єви-Лотти, яка спала собі на веранді, аж підскочила з переляку. Пекар Лісандер вихилив добродушне обличчя з вікна пекарні й гукнув дочці:

— Скільки, по-твоєму, мине часу, поки ви розвалите цілу пекарню?

— Ми? — ображено заперечила Єва-Лотта. — Хіба ми винні, що Червоні Троянди гасають, мов табун бізонів? Принаймні ми так не хряскаємо!

— Невже? — мовив пекар і подав чемним Білим Трояндам, що не хряскають хвірткою, тацю звабливих, хрумких віденських булочок.

За якусь хвилину троє Білих Троянд теж гайнули у хвіртку й так хряснули нею, що півонія, яка відцвітала на грядці, сумно зітхнула і скинула останні свої пелюстки.

Пекар також зітхнув. Справді, мов табун бізонів, як сказала Єва-Лотта.

Одного тихого літнього вечора два роки тому між Білою і Червоною Трояндами вибухнула війна. Тепер вона шаленіла вже третій рік, і начебто жоден із супротивників не хотів її кінчати. Навпаки, Андерс навіть посилався на справжню війну Червоної та Білої Троянди, що тривала тридцять років.

— Якщо вони могли колись воювати так довго, то й ми зможемо, — палко запевнив він.

Єва-Лотта тверезіше дивилася на це.

— Уяви собі, як ти, товстий сорокарічний дядько, скрадаєшся по ярках і шукаєш Великого Мумрика! Ото буде на що дивитися дітям! Удосталь насміються.

Це була не вельми приємна думка. Щоб із тебе хтось сміявся, а ще гірше, що ти станеш сорокарічним, коли інші, щасливіші за тебе, матимуть тільки по тринадцять-чотирнадцять років. У Андерса відразу з'явилося неприязне почуття до тих дітей, що колись захоплять місця, де вони гралися, ховались, де точилися війни між Трояндами, та ще й, може, матимуть нахабство насміхатися з нього. З нього, ватажка Білої Троянди за великих часів, коли тих нечем ще й на світі не було!

Андерс засмутився. Слова Єви-Лотти змусили його усвідомити, що життя коротке і що треба гратися, поки грається.

— Принаймні вже нікому не буде так весело, як нам, — потішив Калле свого ватажка. — Війна Білої та Червоної Троянд! Хіба та малеча здатна на таке!

Єва-Лотта погодилася з ним. Ніщо не могло зрівнятися з війною Троянд. І якщо вони колись доживуть до сорока років, стануть такі старі й нікчемні, як вона передбачала, то однаково будуть згадувати свої чудові літні розваги. І не зможуть не згадати, як їм гарно було вечорами на початку літа гасати у Преріях босоніж прохолодною травою, як ласкаво хлюпала під ногами тепла вода у струмку, коли вони перебігали його кладкою Єви-Лотти, поспішаючи на якусь вирішальну битву, і як приємно світило сонце у відчинене вікно на горищі пекарні, коли навіть сама підлога у штабі Білих Троянд пахла літом. Атож, війна Троянд була справді грою, тісно пов'язаною з літніми канікулами, теплим вітром і ясним сонцем! Осіння темрява й зимовий холод неодмінно призводили до перемир'я в боротьбі за Великого Мумрика. Тільки-но починалося навчання в школі, ворожнеча затихала й не спалахувала знов, аж поки каштани на Великій вулиці не вкривалися цвітом, а батьки не починали прискіпуватися до оцінок за останню чверть.

Але тепер було літо, і війна Троянд розцвітала наввипередки зі справжніми трояндами в пекаревому садку. Поліцай Б'єрк, який патрулював на Малій вулиці, збагнув, що саме починається, коли побачив спершу Червоних Троянд, які вихором промчали повз нього в напрямку руїн замку, а за кілька хвилин Білих Троянд, які так само шалено побігли туди ж. Єва-Лотта встигла гукнути: "Привіт, дядьку Б'єрку!" — перше ніж її русява кучма зникла за рогом найближчого будинку. Поліцай Б'єрк усміхнувся сам до себе. Дивина та й годі з тим Мумриком! Як дітям мало треба, щоб відчути себе щасливими! Адже Великий Мумрик — це просто камінець, правда, химерної форми камінець, а однаково його досить, щоб діти вели за нього війну. Так, так, часто треба дуже мало, щоб спалахнула війна. Б'єрк зітхнув, коли подумав про це. Потім, ще й далі задуманий, пішов повз міст поглянути на машину, яка зупинилася в недозволеному місці. Посеред мосту він зупинився і, все ще думаючи про те саме, задививсь на воду, що струменіла з-під мосту. По воді пливла газета. Вона ледь погойдувалася на хвилях і великими літерами повідомляла про те, що було новиною вчора, або позавчора, або й тиждень тому. Б'єрк машинально прочитав:

"НЕПРОБИВНИЙ ЛЕГКИЙ МЕТАЛ — РЕВОЛЮЦІЯ

У ВІЙСЬКОВІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ

Шведський винахідник розв'язав проблему, яка хвилює цілий світ".

Б'єрк ще раз зітхнув. Ото якби люди воювали тільки за Великих Мумриків! Тоді не треба було б військової промисловості!

Він рушив поглянути на ту машину.

— На горобині за руїнами замку, ось де вони найперше почнуть шукати, — запевнив друзів Калле й весело підстрибнув, задоволений своїм здогадом.

— Напевне, — погодилася Єва-Лотта. — Кращого сховку, як сороче гніздо, й не знайдеш.

— Тому я й поклав там ще й коротке повідомлення для Червоних, — мовив Андерс. — І коли вони прочитають його, то дуже розсердяться. Мені здається, нам варто почекати тут їхнього нападу.

Просто перед ними на горі височіли проти бляклого літнього неба потріскані склепіння старого замку. То був занедбаний, похмурий давній замок, який уже кілька сторіч стояв порожній і руйнувався. Ген унизу купчилась решта міських будівель, і лише декотрі з них, ніби вагаючись, видряпалися трохи вище на кручу й наблизилися до замку на вершині. Як форпост на півдорозі до руїн стояла старосвітська вілла, майже схована за буйними заростями глоду, бузку та вишень. Ту ідилічну садибу оточувала огорожа з благеньких штахетин. Андерс зручно вмостився біля огорожі і притулився до неї спиною. Він вирішив почекати там, поки повернуться Червоні Троянди.

— "Недалеко від безлюдної фортеці", — проказав Калле і кинувся на траву поруч із Андерсом. — Залежно від того, з чим це порівнювати. Коли з відстанню до Південного полюса, то ми могли б сховати Великого Мумрика в Геслегольмі і однаково казати, що це "недалеко від фортеці".

— Правда, — погодилась Єва-Лотта. — Ми ж не сказали, що сороче гніздо треба шукати перед самим поворотом до руїн. Та Червоні надто тупі, щоб самим це втямити.

— Вони повинні вклонитися нам до землі, — поважно мовив Андерс. — Бо замість сховати Великого Мумрика в околицях Геслегольма, що було б нам зручно, ми сховали його поблизу цієї Еклюндової вілли. Ми справді повелися порядно.

— Так, ми справді повелися порядно, — засміялася Єва-Лотта. Раптом вона помітила щось несподіване: — Гляньте, на східцях веранди сидить якийсь хлопчик!

Хлопці глянули: справді, на східцях веранди сидів хлопчик. І для Єви-Лотти цього було досить, щоб вона відразу забула про Великого Мумрика. Відважну Єву-Лотту, мужню войовницю, інколи опадала жіноча слабкість, і дарма тоді ватажок намагався пояснити їй, що таке неприпустиме у війні Троянд. Андерса й Калле завжди вражала й бентежила поведінка Єви-Лотти, коли вона бачила малих дітей. Бо, наскільки вони розуміли, всі малі діти були однаково вередливі, набридливі, мокрі і шмаркаті. А Єва-Лотта поводилася так, ніби вони були маленькими чарівними ельфами. Коли вона опинялася серед таких чарівних ельфів, її туге, схоже на хлоп'яче, тіло малої амазонки м'якшало і вона, на думку Андерса, поводилася просто-таки безглуздо: простягала до дитини руки, голос її лагіднішав, у ньому починала бриніти якась дивна ніжність, і тоді Калле й Андерс аж здригалися від неприємного почуття. Зухвалу, сміливу Єву-Лотту, лицаря Білої Троянди, мов вітром здувало. Бракувало тільки, щоб Червоні застукали її у хвилину такої слабкости, — тоді в Білої Троянди на щиті з'явилася б така пляма, яку не швидко пощастило б змити, вважали Калле й Андерс.

Хлопчик на східцях веранди, певне ж, помітив, Що за огорожею відбувається щось незвичайне, бо підвівся й повільно рушив стежкою до хвіртки. Але відразу зупинився, коли побачив Єву-Лотту.

— Добрий день, — нерішуче привітався він.

Єва-Лотта стояла за хвірткою і, як казав Андерс, Дурнувато усміхалася.

— Добрий день. Як тебе звати?

Хлопчик уважно оглянув її синіми очима і, видно, не дуже купився на ту дурнувату посмішку.

— Мене звати Расмус, — відповів він, виводячи великим пальцем ноги візерунки на жорстві, якою була посилана стежка. Тоді підійшов ближче, просунув трохи кирпате веснянкувате личко між штахетинами хвіртки й побачив Калле й Андерса, що сиділи на траві.