Батько Горіо - Оноре де Бальзак

В порожньому домі нема життя. Чим я прогнівила Бога, що на мене впало таке нещастя? Я ж запасла квасолі й картоплі на двадцять осіб. У моєму домі поліція! Отже, ми їстимемо саму картоплю! Доведеться звільнити Крістофа.

Савояр, що дрімав у кутку, прокинувся і спитав:

– Чого зволите, пані?

– Бідний хлопець! Він наче сторожовий пес, – мовила Сільвія.

– Тепер мертвий сезон, усі вже влаштувалися. Звідкіля візьмуться у мене пансіонери? Аж у голові паморочиться! А ця відьма Мішоно потягла за собою й Пуаре. Що вона йому зробила, чим вона його так привабила, що він за нею бігає, мов цуцик?

– Ще б пак! – сказала Сільвія, з осудом похитуючи головою. – Ці старі дівки – хитрі шельми!

– А бідолашного пана Вотрена зробили каторжником. Ах, Сільвіє, не можу, не можу цьому повірити. Такий веселун, щомісяця споживав на п’ятнадцять франків "глорії", платив за все готівкою.

– І такий щедрий! – додав Крістоф.

– Тут якась помилка, не інакше, – мовила Сільвія.

– Та ні, він сам признався! – провадила пані Воке. – І подумати тільки, що все це скоїлось у мене, в такому тихому кварталі, де й чужих котів не побачиш. Бігме, я наче уві сні. Ми бачили страту Людовіка Шістнадцятого, бачили падіння імператора, бачили, як він вернувся, як його знову скинули, – все це річ можлива; але в сімейних пансіонах такі катастрофи неприпустимі: без короля можна обійтися, а їсти десь же треба. І коли чесна жінка, та ще й з роду де Конфлан, годує прекрасними смачними обідами, то це вже кінець світу… Авжеж, це кінець світу.

– І подумати тільки, що Мішоно, яка все це наробила, дістане, кажуть, тисячу екю! – вигукнула Сільвія.

– Не згадуй про неї, вона просто мерзотниця, та й годі! – сказала пані Воке. – Крім того, вона перейшла до тієї Бюно. Ця жінка здатна на все; вона, напевне, чинила жахливі злочини, грабувала, вбивала… Це її треба було б послати на каторгу замість того бідолахи…

В цю мить подзвонили Ежен і батько Горіо.

– А-а, ось і мої двоє вірних, – сказала, зітхаючи, вдова.

Двоє "вірних", що вже майже не пам’ятали про нещастя, які звалилися на пансіон, без церемоній заявили господині, що перебираються на Шоссе д’Антен.

– Ах, Сільвіє, – скрикнула пані Воке, – бито мою останню карту! Ви смертельно вразили мене, панове! Ніби в живіт щось ударило. Мов ножем мене штрикнуло! За цей день я на десять років постаріла. Я збожеволію, слово честі! Що ж робити з квасолею? Ну, що ж, раз уже я зостаюся сама, то взавтра ти підеш, Крістофе… Прощайте, панове, на добраніч.

– Що це з нею? – спитав Ежен у Сільвії.

– Бодай йому всячина! Усі пансіонери повтікали через оту катавасію. Це їй забило памороки. Чуєте, здається, вона плаче? Хай порюмсає, від того їй полегшає. Це вперше за всю мою службу вона сльозу пускає.

– На другий день пані Воке, за її ж таки словами, "прийшла до глузду". Хоч вона була сумна, бо втратила всіх своїх пансіонерів і життя її пішло шкереберть, однак розум у неї був ясний; вона показала, що таке справжнє горе, горе, спричинене порушенням матеріальних інтересів, горе людини, яку вибито з життєвої колії. Нема сумніву, що прощальний погляд коханця на колишню оселю своєї милої не сповнений такого смутку, як погляд пані Воке, яким вона оглядала спорожнілу їдальню. Ежен утішав її, кажучи, що Б’яншон, безперечно, переїде на його місце, бо строк практики у лікарні закінчується через кілька днів; що службовець із музею часто висловлював бажання зайняти кімнати пані Кутюр, – отже, мине кілька днів, – і в неї напевно знов будуть пансіонери.

– Хай дійдуть ваші слова до Бога, любий пане! Тільки не буде того: тут оселилося нещастя. Побачите, не мине й десяти днів, як сюди завітає смерть! – сказала вдова, похмуро озираючи їдальню. – Кого то вона вхопить?

– Треба виїжджати! – тихо сказав Ежен батькові Горіо.

– Пані, – гукнула Сільвія, – ось уже три дні, як я не можу знайти Містігрі.

– Ах, коли вже мій котик загинув, коли й він покинув нас, то я…

Бідолашна вдова раптом замовкла, склала руки й відхилилася на спинку крісла, пригнічена цією страшною призвісткою.

Десь опівдні, саме коли листоноші розносять кореспонденцію по кварталах Пантеону, Ежен отримав листа в гарненькому конверті з гербом Босеанів на печатці. В конверті було адресоване панові й пані де Нусінген запрошення на великий бал, який віконтеса призначила вже з місяць тому і який мав відбутися незабаром. До цього запрошення було додано кілька слів для Ежена:

"Сподіваюся, пане, що ви охоче візьмете на себе обов’язок передати мої почуття симпатії до пані де Нусінген. Посилаю вам запрошення, про яке ви мене просили, і буду рада познайомитися з сестрою пані де Ресто. Отже, привозьте до мене свою красуню, але постарайтеся, щоб вона не заволоділа вами безроздільно, бо ви повинні приділити й мені трохи своєї прихильності у відповідь на ту, яку я почуваю до вас.

Віконтеса де Босеан"

"Що ж, – подумав Ежен, перечитуючи записку, – пані де Босеан досить прозоро натякає, що бачити барона де Нусінгена їй не хочеться".

– Він негайно пішов до Дельфіни, щасливий тим, що несе їй радість, за яку, безперечно, мав дістати нагороду. Пані де Нусінген приймала ванну. Растіньяк чекав її в будуарі з нетерпінням, цілком природним для юнака, що палає бажанням здобути кохану, про яку мріяв цілий рік. Такі почуття не повторюються двічі в житті юнака. Перша жінка, котру покохав чоловік, жінка, яка по-справжньому гідна любові й постає перед ним у всьому блиску, що його вимагає паризьке товариство, – ніколи не матиме суперниць. Любов у Парижі зовсім не схожа на провінційну любов. Ні чоловіків, ні жінок тут не обдуриш показною вітриною, де кожен чіпляє стяг, розписаний порожніми фразами про вдавану безкорисливість своїх любовних почуттів. Тут жінка повинна не тільки задовольняти потреби серця й почуття, – вона чудово знає, що на неї покладено важливі обов’язки щодо тисячі всіляких вимог марнославства, з яких складається життя. Любов тут страшенно хвастовита, безсоромна, марнотратна, зухвала й бундючна. Якщо всі дами при дворі Людовіка XIV заздрили мадмуазель де Лавальєр, коли цей великий монарх у пристрасному пориві забув, що кожна його манжета коштує тисячу екю, і порвав їх, бажаючи полегшити герцогові де Вермандуа з’явитися на світ, – то чого можна вимагати від інших людей? Будьте молоді, багаті й титуловані, добийтеся ще більшої величі, коли можете; чим щедріше куритимите ви фіміам на вівтарі вашого кумира, тим ласкавіший він буде до вас – якщо, звісно, у вас є такий кумир. Любов – це релігія, і культ її, напевно, коштує дорожче, ніж культ інших релігій; любов минає швидко, але вона, як хлопчик-пустун, намагається позначити свій шлях спустошеннями. Багатство почуттів – це поезія мансард. Чим стало б там кохання без цих розкошів? Якщо є винятки з цих драконівських законів паризького кодексу, то хіба що для самотніх душ, які не піддалися громадським доктринам і живуть десь біля чистих, бистрих і невичерпних джерел, душ, які не виходять з-під густолистого шатра, радісно прислухаючись до голосу безконечності, якою для них пройняте все і яку вони знаходять у собі, терпляче готуючись розправити крила і з жалісною зневагою дивлячись на землю. Растіньяк, подібно до більшості юнаків, які вже спізнали смак шляхетного товариства, хотів з’явитися на світській арені при повній зброї. Його вже охопила гарячка вищого світу, і він, мабуть, відчував у собі силу панувати в ньому, хоч і не бачив ані засобів, ані мети такого честолюбства. Коли в душі бракує чистого і святого кохання, що наповнює життя, ця жадоба влади може теж стати джерелом прекрасних звершень. Досить тільки позбутися всіх особистих інтересів і поставити своєю метою велич країни. Та наш студент іще не досяг того щабля, звідки людина може спостерігати й зрозуміти плин життя. В нього й досі не розвіялися чари свіжих і ніжних думок, що, немов листям, оповивають юність людей, які виросли в провінції. Він довго вагався, перш ніж перейти паризький рубікон. Незважаючи на жадобу нових відчуттів, він іще зберіг потаємні мрії про щасливе життя дворянина у своєму маєтку. Проте останні його вагання зникли вчора, коли він опинився у власній квартирі. Скуштувавши матеріальних благ фортуни, так само, як досі користався моральними перевагами свого походження, Ежен скинув оболонку провінціала і спокійно зайняв позицію, з якої йому відкривався шлях до блискучого майбутнього. І ось тепер, чекаючи на Дельфіну, він невимушено сидів у м’якому фотелі в її розкішному будуарі, де почував себе як удома, і йому здавалося, ніби він так далеко відійшов від того Растіньяка, який минулого року приїхав у Париж, що, придивившись до нього якимсь внутрішнім духовним зором, поставив собі запитання, чи схожий він тепер на самого себе.

– Пані в своїй кімнаті, – сказала Тереза, з’явившись так раптово, що Ежен здригнувся.

Дельфіна лежала на козетці біля каміна, свіжа, бадьора. Потопаючи в хвилях мусліну, вона скидалася на ту прекрасну індійську рослину, плід якої оточений цвітом.

– Ну, ось і ми! – сказала вона.

– Вгадайте, що я вам приніс, – мовив Ежен, сідаючи біля неї і цілуючи їй руку.

Пані де Нусінген радісно стрепенулася, прочитавши запрошення. Вона глянула на Ежена вологими очима і, оповивши його шию руками, пригорнула до себе в пориві задоволеного честолюбства.

– І це вам (тобі, – шепнула вона йому на вухо, – але Тереза в туалетній кімнаті, будьмо обережні), вам я завдячую своє щастя. Так, я називаю це щастям; його принесли ви, і тому це щось більше, ніж тріумф самолюбства. Ніхто не хотів мене ввести у вибране коло. В цю хвилину ви, можливо, вважатимете мене за дріб’язкову, пусту, легковажну парижанку. Але знайте, друже мій, що я ладна всім пожертвувати заради вас і що коли я так палко прагну бувати у Сен-Жерменському передмісті, то це тому, що там буваєте ви.

– Чи не здається вам, – сказав Ежен, – що пані де Босеан не хоче бачити на балу барона де Нусінгена?

– Так, – сказала баронеса, повертаючи Еженові листа. – Ці жінки вміють бути нечемними. Все одно я поїду. Там має бути моя сестра, я знаю, що вона готує собі чарівний туалет. Ежене, – мовила вона тихо, – сестра поїде туди, щоб розвіяти жахливі підозріння. Ви не знаєте, які ходять чутки про неї? Нусінген сьогодні вранці сказав мені, що вчора в клубі одверто говорили про це.