Переслідуваний - Кінг Стівен

— Міг би пообіцяти, що вийму в тебе фільтра з носа.

Донаг'ю вийшов.

Річардс знесилено заплющив очі. В голові знову зринула ота глянцева фотографія двадцять чотири на тридцять. Він розплющив очі. Заплющив. Фотографія більше не з'являлася. Впевнившись, що вона вже не з'явиться, принаймні зараз, він розплющив очі й натис кнопку.

З екрана на нього дивився Кілліан.

11 проти 100...

— Що, Річардсе? — Кілліан нахилився вперед, не приховуючи напруження.

— Я вирішив прийняти вашу пропозицію,— сказав Річардс.

Кілліан відхиливсь назад і всміхнувся самими очима.

— Я дуже радий.

10 проти 100...

— О Боже,— здивувався Річардс, переступивши поріг царства пілотів.

Голловей озирнувся:

— Привіт.

Він якраз був на зв'язку з детройтським радіомаяком УВЧ. Данінгер пив каву.

Обидва пульти управління були полишені самі на себе. Одначе там увесь час щось рухалося то в той, то в той бік, то вперед, то назад, щось оберталося, наче підкоряючись невидимим рукам і ногам. Крутилися диски. Спалахували лампочки. Здавалося, сюди постійно надходив якийсь могутній потік інформації, так само, як і виходив звідси... не знати куди.

— А хто веде машину? — зачудовано спитав Річардс.

— Автик,— відповів Данінгер.

— Автик?

— Автопілот. Незрозуміло? Таке собі жартівливе скорочення. — Данінгер раптом усміхнувся. — Раді бачити вас у нашій компанії. Вам важко в це повірити, але тут дехто неабияк уболівав за вас.

Річардс стримано кивнув головою.

Голловей заповнив ніякову паузу:

— Автик мене й самого часом дивує, а я літаю вже двадцять років. Дуже надійна техніка, хоча й з біса складна. Проти неї старий автопілот — однаково що ящик від апельсинів проти комоду вісімнадцятого століття.

— Та невже? — промовив Річардс, втупившись у нічну темряву.

— Саме так. Настроюєшся на пункт призначення, а далі Автик з допомогою радара сам робить своє діло. Ми вже ніби й не потрібні, хіба що для зльоту й посадки. Або коли щось вийде з ладу.

— І багато ви можете зробити, коли щось вийде з ладу? — спитав Річардс.

— Ми можемо молитися,— сказав Голловей. Може, він хотів пожартувати, але його відверта відповідь якось прикро повисла в повітрі.

— Оці штурвали й ведуть літак? — спитав Річардс.

— Вони змінюють висоту,— пояснив Данінгер. — А педалі — напрям польоту.

— Схоже на дитячий автомобіль.

— Трохи складніше,— втрутився Голловей. — Скажімо, на кілька кнопок більше.

— А що станеться, як ваш Автик схибнеться з розуму?

— Такого не буває,— з усмішкою промовив Данінгер. — А якби колись трапилося, то ми б від нього просто відмовились. Але комп'ютер ніколи не помиляється, друже.

Річардс хотів іти, та ніяк не міг відірвати погляду від усіх тих штурвалів, педалей та перемикачів, що ввесь час ледь помітно й, здавалося, довільно рухались. Голловей з Данінгером повернулися до свого діла — почулися незрозумілі цифри, пішла якась інформація впереміш із атмосферними перешкодами.

Один раз Голловей озирнувсь і ніби здивувався, побачивши Річардса й досі в кабіні. Ошкірившись, махнув рукою в темряву.

— Скоро Гардінг.

— Як скоро?

— Хвилин за п'ять-шість на горизонті побачимо заграву.

Коли Голловей озирнувся вдруге, Річардса вже не було, Командир звернувсь до Данінгера:

— Я буду радий, коли ми нарешті випустимо цього хлопця на землю. Він трохи з дуринкою.

Данінгер похнюпивсь, на обличчя йому впав зелений відсвіт од приладів.

— Йому не сподобався наш Автик. Ви це помітили?

— Помітив,— відповів Голловей.

9 проти 100...

Річардс повертався назад вузьким коридором, де ледве міг пройти один чоловік. Фрідмен, радист, навіть не підвів на нього очей. Донаг'ю теж. Річардс зайшов у кухню й зупинився.

Запах кави був міцний і приємний. Річардс наповнив чашку, додав трохи вершків, сів у крісло, де звичайно перепочивали стюардеси. Кавоварка булькотіла й парувала.

Прозорий холодильник був забитий розкішними розфасованими обідами, бар — теж заставлений фірмовими пляшечками авіакомпанії.

"Тут можна було б добряче піддати",— подумав Річардс.

Він сидів, сьорбаючи каву,— міцну, смаковиту. Кавоварка все булькотіла.

"Ну от я й тут",— подумав він і знову сьорбнув. Авжеж, ніякого сумніву. Він тут, сидить і п'є каву.

Кухонне причандалля було акуратно прибране. Раковина з нержавіючої сталі виблискувала, наче оздоба гарнітуру "Форміка". І, звичайно ж, на електроплитці булькотіла й парувала кавоварка "Сайлекс". Шійла завжди хотіла придбати собі таку. "Сайлекс" — річ міцна й довговічна",— казала вона.

Річардс заплакав.

Був тут і крихітний туалет, призначений лише для задків стюардес, Крізь прочинені двері Річардс бачив навіть блакитну, дезинфіковану для тих чепурух воду в унітазі. Сідай собі й роби своє на висоті п'ятдесят тисяч футів, серед цих витончених розкошів.

Річардс пив каву, дивився, як булькотить і парує кавоварка, й плакав. Плач був спокійний, безгучний і скінчився разом із кавою.

Річардс підвівсь і поставив чашку в раковину. Потім узяв кавоварку за коричневу пластикову ручку й акуратно вилив каву. На товстому склі виступили намистинки пари.

Він витер сльози рукавом куртки й знову вийшов у вузький коридор. Тримаючи кавоварку в руці, вступив до кабіни Донаг'ю.

— Кави не хочеш? — спитав Річардс.

— Ні,— коротко відповів Донаг'ю, не підводячи погляду.

— Певно, що хочеш,— сказав Річардс і з усієї сили, на яку тільки був здатен, опустив важку посудину на схилену над столом голову Донаг'ю.

8 проти 100...

Від напруги рана в боку втретє роз'ятрилась, але кавоварка не розбилася. Мабуть, скло з домішками якогось там вітаміну, щоб не тріскалось від сильної вібрації, подумав Річардс. На кавоварці лишилась пляма крові. Донаг'ю, навіть не зойкнувши, ткнувся головою в розкладені на столі карти. Кров цівкою потекла через верхній планшет на підлогу.

— Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири, прийнято п'ятірку в порядку,— жваво обізвалося радіо.

Річардс і далі тримав у руці кавоварку. До неї прилипло пасмочко волосся Донаг'ю.

Річардс упустив її додолу, але звуку не почув. Тут підлога теж була встелена килимом. Із скла зринула вгору водяна бульбашка й, перетворившись на налите кров'ю око, підморгнула Річардсові. Потім він знову побачив перед собою глянцеву фотографію Кеті в залитому кров'ю ліжечку й здригнувся.

Піднявши за волосся важку голову Донаг'ю, він лапнув у внутрішній кишені його блакитної форменої куртки. Пістолет був на місці. Річардс уже майже відпустив мертву голову, та, передумавши, задер її ще вище. На обличчі Донаг'ю застиг ідіотський косий погляд, у роззявлений рот бігла кров.

Річардс протер мерцеві одну ніздрю й заглянув усередину.

Ось він — малесенький, крихітний фільтр. Блискуча сіточка.

— Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири, підтвердіть ваш час прибуття,— знов обізвалося радіо.

— Гей, це до тебе! — гукнув Фрідмен через коридор. — Донаг'ю!..

Річардс покульгав у коридор. Він відчував страшенну кволість. Фрідмен

підвів на нього погляд.

— Скажіть, будь ласка, Донаг'ю, хай підніме свою гепу й підтвердить...

Річардс поцілив його трохи вище від верхньої губи. Зуби розлетілися, наче

розірване намисто дикуна. Кривава каша з мозку та волосся обліпила плямами вирвану з журналу об'ємну фотографію дівчини, що навіки розсунула ноги в ліжку червоного дерева.

З кабіни пілотів долинув приглушений вигук — Голловей відчайдушно рвонувся з місця, намагаючись зачинити двері. Річардс устиг помітити в нього на лобі малесенький шрам, схожий на знак запитання. Мабуть, ще коли був малим бешкетником, грався в пілота й упав з дерева.

Річардс вистрілив йому в живіт. Голловей вигукнув протяглим голосом:

"О-о-о-о-о-х!" Ноги висковзнули з-під нього, він упав долілиць.

Данінгер обернувсь у кріслі з обрезклим, блідим, наче місяць, обличчям.

— Не стріляй, а?.. — встиг він сказати, і йому перехопило подих.

— Ось тобі,— лагідно промовив Річардс і натис на гачок.

Данінгер вивалився з крісла, позад нього щось луснуло й на мить спалахнуло.

— Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири, підтвердіть розрахунковий час прибуття.

Річардс раптом гикнув і з його рота ринув струмінь кави й жовчі. Від напруження рана в боку ще дужче роз'ятрилася, відгукнувшись нестерпним шпиганням.

Річардс покульгав до пілотських крісел; штурвали та важелі так само похитувалися, ковзали — складний тандем працював безустанно. Як багато тут шкал і важелів...

Чи є в них постійний зв'язок із землею? Адже політ незвичайний. Напевне є.

— Підтверджую,— наче в приватній розмові відповів Річардс.

— Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири, у вас там працює телевізор? У нас на прийомі якісь незрозумілі перешкоди. У вас усе гаразд?

— П'ятірка в порядку,— відповів Річардс.

— Скажіть Данінгеру, що з нього пляшка пива,— загадково промовив голос. Далі чувся тільки тріск атмосферних перешкод.

Машину вів Автик.

Річардс повернувся в салон — діло треба було довести до кінця.

7 проти 100...

— Господи милосердий,— простогнала Амелія Вільямс.

Річардс недбало глянув на себе. Весь його правий бік, від ребер до литки, яскрів багрянцем.

— Хто б міг подумати, що в старого так багато крові,— промовив він.

Раптом до салону першого класу вдерся Маккоун. Одного погляду на

Річардса йому було досить, аби зрозуміти, що сталося. Пістолета він тримав у руці. Два постріли прогриміли одночасно.

Маккоун зник за шторою, де починався салон другого класу. Річардс важко опустивсь у крісло. Він відчував страшенну втому. В животі з'явилася велика дірка, крізь яку було видно кишки.

Амелія кричала безперестанку, вчепившись руками за щоки, відтягуючи їх донизу з такою силою, що обличчя її стало схожим на пластикову маску відьми.

До салону, заточуючись, знову ввійшов Маккоун. Він усміхався. Куля знесла йому півчерегіа, але страшний вискал не сходив з обличчя.

Він вистрілив двічі. Перша куля пролетіла в Річардса над головою. Друга пройшла під ключицею.

Річардс теж вистрілив. Маккоун, заточуючись, двічі обкрутився на місці, наче виконував безглуздий танок. Пістолет випав з його руки. Здавалося, він розглядає грубий шар пінопласту на стелі, порівнюючи його з тим, який був у салоні другого класу. Нарешті Маккоун гримнувся на підлогу. В салоні стояв дух пороху та смалятини, свіжий і міцний дух, мов ото запах яблук, коли з них чавлять сидр.

Амелія кричала без угаву.