Морський Вовк - Лондон Джек

Крім того, він бачив наставлений на нього карабін Вовка Ларсена і знав, що не встиг би він підняти свою рушницю, як його вже прошила б куля.

— Візьми! — сказав він спокійно матросові.

Той послухався і прив’язав кінець до передньої банки.

Шлюпку смикнуло вперед, і мисливець поставив її на курс рівнобіжно до "Привида" футів за двадцять від нього.

— Тепер спускайте вітрило й підходьте до борту! — звелів Вовк Ларсен.

Тримаючи в одній руці карабіна, він почав другою попускати шлюпкові талі. Коли їх було закладено на прові й на кормі шлюпки і обидва непоранені в ній уже зібралися піднятись на судно, мисливець узяв свою рушницю, немовби щоб покласти її на місце.

— Кинь! — крикнув Вовк Ларсен, і мисливець упустив рушницю, наче вона йому руки пекла.

Піднявшись на палубу, мисливець і весляр витягли на борт шлюпку, а тоді за наказом Вовка Ларсена віднесли пораненого стерника в матроський кубрик.

— Якщо всі наші п’ять шлюпок упораються не гірше за нас із вами, то ми матимемо досить численний екіпаж,— сказав мені Вовк Ларсен.

— А той, що ви підстрелили... Сподіваюся, він...— озвалась Мод Брустер. Голос її тремтів.

— Поранений у плече,— відповів капітан.— Нічого серйозного. Містер Ван-Вейден вилікує його за три-чотири тижні. Але он отих хлопців навряд чи йому поставити на ноги,— додав він, показуючи на третю шлюпку з "Македонії", до якої я спрямовував шхуну.— Це робота Горнера й Смока. Я їм тлумачив, що нам потрібні живі люди, а не трупи. Але як умієш стріляти, то так і кортить бити просто в ціль. Вам знайоме це відчуття, містере Ван-Вейдене?

Я похитав головою і глянув на роботу наших мисливців. Вони й справді вибили зовсім свої жертви, а тепер пристали до решти човнів і вже атакували останні дві шлюпки з "Македонії". Покинена шлюпка гойдалася на хвилях, наче п’яна, некероване вітрило лопотіло на вітрі. Мисливець і весляр лежали в неприродних позах на дні шлюпки, а стерник звісився через планшир за борт. Руки його хлюпалися у воді, а голова хиталася з боку на бік.

— Не дивіться, міс Брустер, прошу вас, не дивіться туди,— вигукнув я і був дуже радий, що вона послухалась мене й відвернулася.

— Просто на них, містере Ван-Вейдене,— наказав Вовк Ларсен, показуючи на шлюпки, що збилися докупи.

Коли ми підійшли, стрілянина припинилася і було вже по баталії. Решта дві шлюпки вже були забрані в полон нашими п’ятьма, і тепер усі сім шлюпок чекали, щоб ми їх підібрали.

— Дивіться! — мимохіть скрикнув я, показуючи на північний схід.

Там, на обрії, знову затемніла хмарка — димок з "Македонії".

— Так, я пильную за нею,— спокійно відповів Вовк Ларсен. Він зміряв відстань до далекої смуги туману, потім підставив щоку під вітер, щоб визначити його силу.— Я думаю, що ми встигнемо, але можете бути певні, що коханий мій братчик розгадав нашу нехитру витівку і вже поспішає до нас. Ну от, дивіться!

Хмарка диму раптом побільшала, стаючи дуже чорна.

— Я тебе, братику, таки нагрію,— осміхнувся Вовк Ларсен.— Ось побачиш, нагрію! А твоя стара машинерія бодай би розсипалась на брухт!

Ми лягли в дрейф, і на шхуні почалася метушня — щоправда, зовсім не безладна. Шлюпки піднімали з обох бортів відразу. Щойно полонені ступали на палубу, наші мисливці спроваджували їх на бак, а матроси піднімали шлюпки на шхуну й залишали їх де попадя, не принайтовлюючи. Скоро-но остання шлюпка відірвалась від води й загойдалась на талях, ми помчали вперед на всіх вітрилах із попущеними шкотами.

Поспішати таки треба було. "Македонія", бухаючи з димаря чорним димом, мчала на нас із північного сходу. Покидавши решту своїх шлюпок, вона змінила курс і попливла нам навперейми. Наші шляхи мали перетятись десь край туманної смуги. "Македонія" могла спіймати нас тільки там. Уся надія була на те, що "Привид" досягне туману раніше за пароплав.

Вовк Ларсен стояв за штурвалом, а його очі блискали то туди то сюди, стежачи за всім. Він то придивлявсь до хвиль з навітряного боку, щоб дізнатись, слабшає чи дужчає вітер, то позирав на "Македонію", то окидав поглядом кожне вітрило і давав накази тут трохи попустити, там підтягти, аж поки "Привид" досяг найбільшої швидкості, на яку був спроможний. Сварки й ворожнеча забулися, і я просто дивувався з того, як жваво металися, виконуючи капітанові накази, ці люди, що так багато від нього натерпілись. Ми гнали вперед, зариваючись у хвилі, і мені чомусь згадався бідолашний Джонсон; я пожалкував, що його не було серед нас: він же так любив "Привида" і так захоплювався його швидким ходом!

— Візьміть карабіни, хлопці! — гукнув Вовк Ларсен до наших мисливців, і всі п’ятеро з рушницями напоготові стали біля завітряного борту.

"Македонія" була вже лиш за милю від нас і мчала так швидко, що чорний дим із її димаря стелився зовсім поземно. Вона робила не менш як сімнадцять вузлів. "Волаючи в небо, розрізує хвилю морську",— продекламував Вовк Ларсен, дивлячись у той бік. Ми мали хід усього дев’ять вузлів, але смуга туману була вже недалеко.

Раптом над палубою "Македонії" розпукнулась біла хмарка диму, потому важко гримнув постріл, і в нашому гроті з’явилася кругла дірка. Вони стріляли на нас із якоїсь гарматки, що їх і не одна завелась на "Македонії", як мовила чутка. Наші матроси зібравшись на шкафуті, замахали шапками й глузливо закричали: "Слава!" Знову над "Македонією" забілів димок, і знову гримнув постріл. На цей раз ядро впало за якихось двадцять футів від корми і потонуло, двічі стрибнувши з хвилі на хвилю.

Але з рушниць на "Македонії" не палили — всі її мисливці були або далеко в морі на своїх шлюпках, або в нас у полоні. Коли між суднами лишилося з півмилі, третій постріл пробив другу дірку в нашому гроті. А тоді ми ввійшли в туман. Він сховав нас, огорнувши густим мокрим покривалом.

Раптова зміна була разюча. За хвилину перед тим ми мчали, залиті сонячним світлом, над нами було погідне небо, широке море котило свої хвилі ген аж до обрію, а за нами, вивергаючи дим, вогонь і чавунні ядра, шалено гнався пароплав. І враз, в одну мить, сонця не стало, не стало й неба, навіть вершки щогл поглинула мла, а очі нам ніби застелило слізьми. Сірий туман обступив нас, мов стіна дощу. Кожна ворсинка на нашій одежі, кожна волосинка на шкірі й на голові взялися сріблястими краплинками. З намоклих вантів і снастей вода крапотіла на голови. А попід гіками краплі звисали довгими разками, що раз у раз струшувалися на палубу, коли шхуну підкидало на хвилі. Стало важко дихати. І клекіт води перед форштевнем, і всі згуки на кораблі, і самі думки ніби застрягали в тумані за кормою. В голові не вкладалося, що за цим мокрим запиналом, яке огорнуло нас, існує ще якийсь світ. Ото, що видно довкола,— то й увесь світ, і такий тісний, що хотілося простягти руки й розсунути його. Чи може ще бути щось за цим сірим муром? Ні, все, що лишилось там,— то не більше як сон, згадка про давній сон.

Щось моторошне, надприродне було в цьому. Я глянув на Мод Брустер і побачив, що й вона відчуває щось подібне. Тоді я глянув на Вовка Ларсена, але той нічим не виявляв своїх почуттів. Його думки були зосереджені на довколишній дійсності. Він стояв біля штурвала, і я відчував, що він ловить плин часу, відраховує хвилини щоразу, як "Привид" перекочується через нову хвилю.

— Ідіть на бак і приготуйтесь повертати під вітер, тільки щоб ні шелесь! — сказав він мені неголосно.— Візьміть спочатку топселі на гітови. Поставте людей на всі шкоти. Але щоб жодний блок не рипнув, щоб ніщо й ніхто ні шелесь. Розумієте — ні шелесь!

Коли все підготували, мені було передано команду по низочці людей, і "Привид" майже нечутно повернув ліворуч. Якщо де й затріпотів риф-штерт чи зарипів блок, то ті примарні згуки враз поглинала густа опона довкола нас.

Щойно ми лягли на інший галс, як туман ураз порідшав, і ми знов опинилися серед залитого сонцем моря, що котило свої хвилі до самого обрію. Але океан був пустельний. Розгнівана "Македонія" не роздирала його поверхні, не чорнила неба своїм димом.

Вовк Ларсен подався попід туманною смугою. Хитрощі його були зрозумілі. Він увійшов у смугу туману з навітряного боку від пароплава, а поки "Македонія" наосліп гналася за нами серед мли, сподіваючись випадком спіймати шхуну — повернув, вийшов із смуги туману і, пливучи понад нею, мав намір вернутись у туман з завітряного боку. Коли йому пощастить, то його братові буде куди важче знайти нас у тумані, ніж голку в скирті сіна.

Ми недовго пливли окрай туману. Перекинувши фок і грот і піднявши топселі, ми знов увійшли в туман, і в ту ж мить я побачив невиразні обриси пароплава, що виринув з навітряного боку. Я глянув на Вовка Ларсена. Він кивнув головою. Так, він теж побачив,—то була "Македонія", і на ній, мабуть, розгадали наш маневр, але запізно. Цілком напевне, ми зникли непомічені.

— Він не може так довго ганятись,— сказав Вовк Ларсен.—Він вернеться по решту своїх шлюпок. Поставте когось до штурвала, містере Ван-Вейдене,— курс той самий — і призначте вахти: цієї ночі нам треба втекти якнайдалі.

— Я б оце п’ятсот доларів не пошкодував,— додав він,— щоб побувати на "Македонії" й послухати, як там мій брат зараз клене на всі заставки.

— А тепер, містере Ван-Вейдене,— сказав він, коли його змінили біля штурвала,— нам треба подбати про нових людей. Видайте чимбільше віскі мисливцям і пошліть кілька пляшок на бак. Закладаюся, що кожен з них, напившись, уговтається й завтра полюватиме для Вовка Ларсена так само залюбки, як полював для Смерті Ларсена.

— А чи не повтікають вони, як Вейнрайт? — спитав я.

Він лукаво засміявсь.

— Не бійтеся, наші старі мисливці пильнуватимуть. Я даю їм по долару з кожної шкури, що здобудуть нові мисливці. Думаєте, чого вони сьогодні так завзято воювали? О ні, ніхто не втече, бо наші не дозволять. А тепер ідіть беріться до своїх лікарських обов’язків. Там, мабуть, чимало пацієнтів на вас чекає.

РОЗДІЛ ХХVІ

Вовк Ларсен заходився роздавати віскі сам, звільнивши мене від цього діла. Я ще порався в кубрику біля поранених, як уже з’явилися і закружляли пляшки. Взагалі мені доводилося бачити, як п’ють віскі, скажімо, в клубі, де подають віскі з содовою, але такої пиятики я не бачив зроду: ці люди пили з чашок, із кухлів, пили нахильці з пляшок.