Замкнена кімната - Вале Пер

Ніяких органічних змін не було. Проте...

— Проте що?

— Я його досліджувала не дуже пильно. Лише визначила причину смерті. Отже оглядала тільки грудну клітку.

— А докладніше?

— Насамперед серце й легені. Ніяких вад. Ну, звичайно, коли не рахувати, що він був мертвий.

— Отже, в решті органів могла бути яка завгодно хвороба?

— Звичайно. Все могло бути — від склерозу до раку печінки. Але чого ви так докопуєтесь? Це ж звичайний випадок?

— Мої запитання також звичайні,— відповів Мартін Бек.

Він швидше закінчив розмову і спробував зв'язатися з кимось із співробітників балістичної лабораторії. Не натрапивши на жодного, він кінець кінцем мусив подзвонити самому начальникові відділу, Оскарові Єльму, чудовому експертові, розмовляти з яким було не вельми приємно.

— Ага, це ти,— непривітно озвався Єльм.— Я думав, що тебе зробили начальником управління. Видно, дарма я сподівався.

— А з чого видно?

— Начальники управління думають про свою кар'єру,— відповів Єльм.— Крім тих випадків, коли грають у гольф або верзуть дурниці по телебаченню. А надто не дзвонять сюди і не розпитують про очевидні речі. Ну, що там у тебе?

— Тільки хочу довідатись про наслідок балістичної експертизи. [353]

— Тільки. А якої, хотів би я спитати? Нам. кожен йолоп шле всяку гидоту. Ми потонули в тих речах, а працювати нікому. Оце днями Меландер прислав бак із дачного відходка... Мовляв, визначте, скільки осіб у нього спорожнялося. А бак повний до вінця, напевне, не чищений років два.

— Неприємна робота.

Фредрік Меландер раніше розслідував убивства і протягом багатьох років був одним із найкращих співробітників Мартіна Бека. Та недавно його перевели у відділ крадіжок, мабуть, сподіваючись, що він дасть там якийсь лад.

— Атож, у нашій роботі мало приємного. І якби хоч хтось розумів це,— сказав Єльм.— Начальник центрального управління купу років не навідувався до нас, а коли я весною попросився до нього на розмову, він звелів передати, що найближчим часом дуже завантажений. Найближчим часом — а тепер уже липень. Що ти скажеш на це?

— Я знаю, що у вас там хоч вовком вий,— поспівчував йому Мартін Бек.

— Це ще лагідно сказано,— вже привітніше мовив Єльм.— Ти собі не уявляєш, що в нас робиться. І хоч би хто поспівчував нам, підтримав нас добрим словом, ми були б і за це вдячні. Та де там!

Єльм вічно нарікав, але був добрий експерт. І любив, щоб йому лестили.

— Просто диво, як ви все встигаєте,— сказав Мартін Бек,

— Навіть більше ніж диво,— вже цілком добродушно озвався Єльм.— Це диво з див. А ти про яку балістичну експертизу питаєш?

— Та про кулю, яку витягли з одного мертвого. Прізвище його Сверд. Карл Едвін Сверд.

— Ага, пам'ятаю,— відповів Єльм.— Типовий випадок. У висновку написано, що то було самогубство. Паталого-анатом прислала кулю сюди, не вказавши, що з нею робити. Може, позолотити й віддати в музей криміналістики? Чи це натяк, що краще самому піти на той світ, ніж чекати, поки тебе спровадять туди?

— А яка то куля?

— Пістолетна. Той пістолет у тебе?

— Ні.

— То як же це може бути самогубство? Логічне запитання.

Мартін Бек зробив позначку в записнику. [354]

— А якісь дані в тебе є?

— Є, звичайно. Мабуть, пістолет автоматичний, сорок п'ятого калібру. Такі випускають різні фірми. Та коли ти пришлеш гільзу, можна буде визначити докладніше.

— Я не маю гільзи.

— Не маєш? А що, власне, робив той Сверд, коли застрілився?

— Не знаю.

— З такою кулею в грудях дуже не набігаєш,-сказав Єльм.— Нема вибору. Лягай і простягай ноги.

— Зрозуміло,— сказав Мартін Бек.-Дякую.

— За що?

— За допомогу. Ну, щасти тобі.

— Кинь свої моторошні жарти,-відповів Єльм і поклав трубку.

Одне питання з'ясоване. Чи Сверд сам стріляв, чи.хтось інший, але куля була смертельна. Сорок п'ятий калібр гарантує успіх, якщо навіть не влучиш у саме серце.

Це так, але чи. багато користі дала йому розмова з Єльмом?

Куля — не дуже вагомий доказ, коли ти, наприклад, не маєш у руках зброї чи принаймні гільзи.

Щоправда, з'ясована одна важлива річ. Єльм сказав, що куля з автоматичного пістолета сорок п'ятого калібру, а він не говорить на вітер. Отже, Сверд убитий з автоматичного пістолета. А решта все й далі незрозуміле.

Сверд начебто не наклав на себе рук, і хтось інший деж не міг його вбити.

Мартін Бек шукав ще якихось ниток.

Він почав з банків, знаючи з досвіду, що на них доведеться згаяти багато часу. Щоправда, в Швеції банкові вклади не тримають у великій таємниці, але розвелося надто багато фінансових установ, а крім того, проценти дуже низькі, тому дрібні клієнти воліють тримати свої .заощадження в банках сусідніх держав, особливо в Данії.

Мартін Бек навіть не клав трубки.

Дзвонять з поліції. Йдеться про такого й такого, адреса така або така, особистий номер такий і такий. Чи він не відкривав у вас рахунку й чи не було в нього абонементної скриньки?

Запитання просте, та поки всіх обдзвониш... До того ж п'ятниця і кінець робочого дня. Раніше, ніж після неділі, відповіді не надійдуть.

А ще треба подзвонити до лікарні, де лежав Сверд, але з цим можна почекати до понеділка. [355]

Його робочий день також закінчувався.

А в Стокгольмі в цей час панував цілковитий хаос. Поліцію охопив шал, натовпи людей були в паніці.

Та Мартін Бек не знав цього. З усієї Північної Венеції, крізь його вікно видно було тільки огорнене чадом шосе і промислові комплекси, і цей краєвид-здавався йому гіршим і гидкішим, ніж звичайно.

О сьомій Мартін Бек усе ще сидів у своєму кабінеті, хоч робочий день закінчився дві години тому й він нічого вже не зробить для слідства.

Сьогоднішні наслідки були мізерні. Найвідчутніший з них — мабуть, червона пружка на вказівному пальці правої руки, яким він крутив диск телефону.

Наостанці він пошукав у книжці номер телефону Реї Нільсен. Ось її прізвище, фах не вказаний. Він уже хотів подзвонити, коли похопився, що не знає, про що її спитати, принаймні з приводу Сверда.

Отже, він дурив себе, що має до неї службову справу.

Він просто хотів переконатися, чи вона вдома, і поставити їй дуже немудре питання:

— Чи можна зайти до вас?

Мартін Бек зняв руку з апарата й поклав телефонні книжки на місце.

Потім прибрав на столі, викинув непотрібні папери й поскладав олівці.

Все це він робив неквапом, докладно і примудрився розтяги прибирання на цілих півгодини. А ще півгодини морочився з поламаною кульковою ручкою, поки вирішив викинути її в кошик зі сміттям.

Будинок поліції ще не спорожнів, Мартін Бек чув, як десь поблизу голосно сперечалися про щось двоє його ко-— лег.

Його нітрохи не цікавило, про що вони розмовляють.

Вийшовши на вулицю, він рушив . до станції метро "Мідсуммаркрансен". Йому довелося довго чекати на зелені вагони, зовні охайні, а всередині сплюндровані — сидіння порізані, ручки повідкручувані й поламані.

Він вийшов у Старому місті й подався додому.

Уже перебравшись у. піжаму, він пошукав у холодильнику пива і в буфеті вина, хоч знав, що їх там не було. Потім відчинив* коробку російських крабів, зробив собі два бутерброди й витяг пляшку мінеральної води. Попоїв. Вечеря як вечеря, навіть непогана, проте дуже йому було сумно пережовувати її самому. Щоправда, позавчора було так само сумно, але тоді він не переймався цим.

Нудьгуючи без діла, він ліг у ліжко і взяв одну з багатьох [356] ще не прочитаних книжок. Це була белетризована історія битви в Яванському морі. Автор — Рей Паркінс. Він її швидко прочитав і дійшов висновку, що це погана книжка. Навіщо її було перекладати? Цікаво, яке видавництво? "Норстедтс". Дивно.

Семюел Еліот Морісон у своїй книжці "Війна на двох океанах" на дев'яти сторінках написав про. це більше й докладніше, ніж Паркінс на двохстах п'ятдесяти семи.

Засинаючи, Мартін Бек думав про макарони з м'ясною підливою. І усвідомив, що чекає завтрашнього дня з якоюсь приємною надією.

А оскільки ця надія не мала під собою підстав, субота й неділя здалися йому нестерпно нудними. Впершеза багато років він не знаходив собі місця, йому здавалося, ніби його замкнуто в кімнаті. Він не зміг усидіти вдома і в неділю навіть прогулявся на катері до Марієфреда, але йому не полегшало. І надворі він мав таке почуття, ніби сидить замкнений. Щось у його житті грунтовно зіпсувалося, і він не хотів більше з цим миритися. Дивлячись на інших людей, Мартін Бек здогадувався, що багато з них опинилися в такому самому становищі, як він, але не усвідомлюють цього чи бояться усвідомити.

Під ранок у понеділок Мартін Бек знов їхав верхи. Гіто був схожий на .Карадіна й тримав у руках автоматичний пістолет сорок п'ятого калібру, а коли Мартін Бек виконав свій жертовний ритуал, до нього підійшла Рея Нільсен і спитала: "На якого біса ти це зробив?"

Прийшовши на роботу, він знов узявся до телефону.

І почав з онкологічної клініки. Йому довго довелося дзвонити, поки він отримав відповідь, яка не багато йому допомогла.

Сверд ліг до лікарні в понеділок шостого березня. Але другого ж таки дня його направили в інфекційний відділ седерської лікарні.

— Чому?

— На це тепер не. так легко відповісти,-— мовила секретарка, що нарешті знайшла в реєстраційних журналах прізвище Сверда.— Мабуть, був не наш хворий. Історії хвороби немає, тільки примітка, що він має направлення від приватного лікаря.

— Від якого саме?

— Якогось доктора Берглунда, терапевта. Ось я знайшла направлення, але нічого не можна прочитати, ви знаєте, як лікарі пишуть. І ксерокопія погана.

— Адреса також нерозбірлива?

— Адреса лікаря? Оденгатан, тридцять. [357]

— От бачите, щось таки прочитали,— сказав Мартіні Бек.

— Прочитала штамп,— коротко мовила секретарка. Автоматичний голос у апараті відповів, що доктор Берґлунд не приймає до п'ятнадцятого серпня.

Ну певне, зробив собі відпустку.

Але Мартін Бек не мав бажання чекати понад місяць, щоб довідатися, на що хворів Сверд.

Він подзвонив у Седер. У величезній седерській лікарні телефони були завжди зайняті, і він згаяв майже дві години, поки з'ясував, що Карл Едвін Сверд справді лежав в інфекційному відділенні у березні, а саме: з вівторка сьомого до суботи, вісімнадцятого, після чого, мабуть, його виписали додому.

Але з яким висновком: що він здоровий чи смертельно хворий?

На це запитання йому ніяк не щастило отримати від-йовідь: завідувач відділу був зайнятий і не міг підійти до телефону.