Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет

І я ніяк не можу її відучити. А Сен Клер тільки потурає їй у цьому. Мушу вам сказати, Сен Клер надто поблажливий до всіх у домі, за винятком власної дружини.

Міс Офелія знову промовчала.

– Слуг треба держати в покор і,– невгавала Марі,– інакше з ними не можна. Я засвоїла це правило ще змалку. А Єва своєю поведінкою розбещує мені всю челядь. Не уявляю собі навіть, як вона житиме, (шли сама стане господинею в домі. Я вважаю, що до слуг треба бути по доброму, і завжди так і чиню, але вони повинні знати своє місце. А от Єва цього ніяк не дотямить, хоч би скільки їй казати, що слуги нижчі від нас. Ви ж оце самі чули, як вона просилася доглядати мене вночі, щоб няня могла собі спати! Отак би вона й робила, коли б полишити її на саму себе.

– Але ж, я сподіваюсь, ви все таки вважаєте своїх слуг за людей і розумієте, що їм потрібен відпочинок, коли вони стомлюються?– несподівано різко запитала міс Офелія.

– Ну звісно, аякже! Я завжди дбаю про те, щоб вони мали все належне, але це зовсім не означає, що треба давати комусь особливі привілеї. Нехай собі няня висипляється в інший час, ніхто їй і слова не скаже. Такого сонливого створіння, як вона, я ще ніколи не бачила. Вона ладна заснути і над шитвом, і сидячи, і стоячи, і де ви тільки хочете. Тож нема чого боятися, що няня не доспить. Але поводитись із слугами так, наче з якимись ніжними квітами чи порцеляною, просто смішно,– сказала Марі, поринаючи в пухкі подушки м'якого крісла й присуваючи до себе вишуканий гранчастий флакон з нюхальною сіллю.

– Ви ж бачите,– провадила вона далі млосним голосом, слабким, мов передсмертне зітхання жасминової квітки,– ви ж бачите, сестро Офеліє, я не люблю багато говорити про себе. Не маю такого звичаю і взагалі вважаю за негоже. Та, правду сказати, й несила мені. Але є речі, щодо яких ми з Сен Клером не дійдемо згоди. Сен Клер ніколи не розумів і не цінував мене. Мабуть, саме в цьому й причина всіх моїх недуг. Я хочу вірити, що він бажає мені добра, але всі чоловіки від природи себелюбні й нечулі до жінок. Таке принаймні моє переконання.

Міс Офелія з притаманною їй новоанглійською обачністю завжди боялася бути втягнута в чужі сімейні незгоди, а тут вона відчула, що йдеться саме до цього. Отож, прибравши похмурого й безстороннього вигляду, вона видобула з кишені довжелезну панчоху і ревно заходилась її доплітати. Уста її були міцно стулені, і цей вираз не гірше від слів говорив: "Не сподівайтесь зрушити мене на розмову. Мені байдуже до ваших справ". Шукати в неї співчуття було однаково, що в кам'яного лева. Одначе Марі це не бентежило. Досить і того, що її слухали, а говорити вона вважала за свій обов'язок. Отож, підкріпившись новим понюхом із гранчастого флакона, вона провадила далі:

– Бачите, коли ми з Сен Клером одружилися, я привезла в посаг власне майно та прислугу і маю законне право порядкувати ними на свій розсуд. Сен Клер має свій статок, своїх слуг, і, як на мене, то нехай собі робить з ними, що хоче. Але ж він завжди в усе втручається. Погляди у нього просто нісенітні, особливо щодо челяді. Він поводиться зі слугами так, наче ставить їх вище за мене, а то й за себе. Вони йому мало не на голову сідають, а він і оком не моргне. Ви вірите, де в чому Сен Клер страшна людина, він мене просто жахає, хоч який він на вигляд і добродушний. Ось, приміром, він рішуче заборонив карати будь кого в домі побоєм –це дозволено тільки йому самому й мені. Г такий він тут непохитний, що я боюся й слово проти сказати. То можете собі уявити, до яких наслідків призводить ця заборона. Адже ж сам Сен Клер нізащо нікого не вдарить, хоч би його й топтали під ноги, а я... ви розумієте, як жорстоко вимагати від мене таких зусиль. А слуги, вони ж, знаєте, однаково що великі діти.

– Не знаю цього і дуже рада, що не знаю! – відрубала міс Офелія.

– Дарма, ось поживете в наших краях, то навчитеся дечого на власному досвіді. Ви й гадки не маєте, які вони надокучливі, дурні, безтямні, вередливі й невдячні створіння!

Щоразу, як Марі зачіпала цю тему, їй, мов якимсь чудом, миттю прибувало снаги. Ось і тепер вона широко розплющила очі й, здавалося, забула про свою млість.

– Ви й уявити собі н§ можете, які муки доводиться терпіти від них хазяйці, і то щодня, щогодини, з будь кого приводу. А скаржитися Сен Клерові – марна річ. Він тільки й знає, що плескати свої нісенітниці. Каже, нібито ми самі зробили їх такими, які вони є, отож мусимо з ними миритися. А коли, мовляв, їхні вади йдуть од нас, то надто жорстоко ще й карати їх за це. І ще каже, що на їхньому місці й ми поводилися б не краще. Ви тільки подумайте – неначе можна рівняти їх до нас!

– А ви вважаєте, що вони не такі самі люди? – сухо запитала міс Офелія.

– Ну звісно, що ні! Таке скажете! Вони – нижча раса.

– То що ж, по вашому, вони й душі не мають? – вже з обуренням спитала міс Офелія.

– Ні, чому ж,– позіхнувши, мовила Марі,– цього ніхто не каже. Але хоч чимось рівняти їх до нас просто безглуздо! А Сен Клер добалакався до того, що розлучити нашу няню з чоловіком – це нібито однаково, як розлучити мене з ним. Та яке ж тут може бути порівняння! Де б їй відчувати так, як я! Ні, це зовсім інші речі, їй право. І все ж Сен Клер удає, ніби він цього не розуміє. Смішно навіть подумати, що няня здатна любити своїх замурзаних писклят так, як я люблю Єву. А проте одного разу Сен Клер серйозно намагався мене переконати, що я повинна відіслати няню назад і взяти собі замість неї когось іншого. І це – з моїм нездоров'ям та моїми стражданнями! Такого вже й мені було не стерпіти. Я не часто виказую свої почуття і взагалі вирішила зносити все мовчки – така вже гірка доля заміжньої жінки, і я скорилася їй. Одначе того разу терпець мені урвався, і відтоді Сен Клер більше про це не заговорював. Але з його вигляду й поведінки я бачу, що він затявся на своєму, і це боляче крає моє серце!

З виразу обличчя міс Офелії було видно: вона ледве стримується, щоб не наговорити зайвого. Зате спиці в її руках дріботіли так виразно, що Марі напевне багато чого збагнула б, якби могла розуміти їхню мову.

– Отже, тепер ви бачите,– провадила далі Марі,–що за господарство ви взяли на себе. Господарство, в якому нема порядку, де слуги самі собі пани й роблять усе, що їм заманеться. Мабуть, тільки я, хоч яка й недужа, ще підтримую тут сякий такий лад. Гарапник у мене завжди напохваті, і часом я таки пускаю його в діло, але це мене просто знесилює. Якби ж то Сен Клер чинив так, як усі люди!..

– А як чинять усі?

– Ну, посилають їх до катівні чи ще кудись, щоб їх там шмагали. Іншої ради з ними нема. Коли б мені хоч трохи здоров'я, я порядкувала б куди рішучіше від Сен Клера.

– А як же він порядкує? – спитала міс Офелія.– Ви кажете, він ніколи не б'є прислугу.

– Та знаєте, чоловікам легше – їх якось краще слухаються. До того ж у Сен Клера такі очі... от ви колись загляньте в них. Коли він сердиться, в них наче блискавки мелькають. Я тоді й сама його боюся, і слуги теж знають, що під таку хвилю жарти з ним погані. Хоч би як я на них гримала й сварилася – все дарма, а Сен Клер лиш бровою поведе – і край. Ні, за нього турбуватись нема чого, от тільки до мене він зовсім збайдужів. Та коли ви самі візьметесь порядкувати, то скоро переконаєтесь, що без суворості з ними не обійтися. Вони такі зіпсовані, брехливі, ледачі!..

– Знов та сама пісня! – мовив Сен Клер, заходячи до кімнати.– Ну й відплатиться ж цим запеклим грішникам на тому світі, особливо за лінощі! Бачите, сестрице,– додав він, простягаючись у кріслі навпроти дружини,– їхні лінощі тим непростиміші, що вони мають перед очима такі взірці працьовитості, як я і Марі.

– Годі, Сен Клер, це ж просто гидко! – озвалася Марі.

– Он як? А я гадав, Марі, що мої слова тобі сподобаються. Я ж, як завжди, підтримую тебе.

– Ти чудово знаєш, що мав на думці зовсім не те,– відказала Марі.

– Ну, тоді я, мабуть, помилився. Дякую, люба, що ти мене поправила.

– Ти тільки про те й думаєш, як би мені дошкулити,– мовила Марі.

– Облиш, Марі. Сьогодні така спекота, а я щойно мав довгу суперечку з Дольфом і страшенно стомився. Тож не гнівайся, будь ласка, і подаруй мені свою ясну усмішку.

– А що там таке з Дольфом? – запитала Марі.– Цей бовдур став такий нахабний, що мені вже просто несила терпіти. Якби мені хоч на час цілковито взяти його під свою владу! Я б швидко привела його до тями.

– Твої слова, люба, як завжди, слушні й розумні,– сказав Сен Клер.– А з Дольфом річ ось у чім: він так довго наслідував мої манери й чесноти, що зрештою перестав помічати різницю між собою і своїм хазяїном. От мені й довелося нагадати йому про цю різницю.

– Яким чином? – спитала Марі.

– По перше, я змушений був розтлумачити йому, що волію зберегти хоч деякий свій одяг для себе самого. Далі я трохи обмежив його надмірні витрати одеколону, а до всього того був такий Жорстокий, що дозволив йому користуватися лиш десятком моїх батистових хусточок. Цей останній захід особливо обурив Дольфа, і мені довелося зробити йому лагідну батьківську вимову.

– О Сен Клер! Коли вже ти навчишся поводитись із прислугою? Твоя поблажливість просто огидна! – мовила Марі.

– А яка, зрештою, шкода з того, що цей бідолаха хоче бути схожий на свого хазяїна? Коли вже я виховав його так, що для нього нема нічого милішого, ніж одеколон та батистові хусточки, то нехай собі тішиться.

– А чому ви не виховали його краще? – різко й вимогливо запитала міс Офелія.

– Забагато клопоту. Лінощі, сестрице, лінощі – ось що занапащає людські душі. Коли б не лінощі, я й сам був би справжній ангел.

І, сівши за піаніно, Сен Клер заграв якусь веселеньку мелодію.

Що ж до Тома, то йому тепер, як кажуть, нарікати на життя не доводилось. Маленька Єва, щиро прихилившись до нього душею – тут була й неусвідомлена вдячність, і добра ласка її благородної натури,– попросила батька приставити Тома до неї за доглядача у всіх її прогулянках та виїздах верхи. І Томові було звелено облишати всі інші справи й супроводити панночку Єву щоразу, як він буде їй потрібен. Певне, читач і сам розуміє, що цей наказ аж ніяк не був йому неприємний. Тепер він завжди ходив добре вдягнений, бо Сен Клер дуже дбав про зовнішній вигляд прислуги.