Місячна долина - Лондон Джек

Сплачує комірного, щонайменше, доларів тридцять на місяць. Мабуть, залізниця платила йому грубі гроші.

— То він, певно, й жонатий?

— Еге ж. Хоча жінки його я ніколи не бачив, а синів знав. Джек — інженер, непоганий був боксер, тільки на рингу не виступав. Другий його син, Поль, — викладає в школі. Ми з ним десь там однолітки. Ми зустрічалися ще хлопчиками. Пам'ятаю, він здорово грав у бейсбол. Ще на шкільних змаганнях він тричі забив мені гола.

Сексон, відкинувши голову на м'яку спинку крісла, задумалася. Справа, виявляється, куди складніша. Той старий гладун заводіяка має жінку й дітей. А тут ще й Френк Девіс — він тільки рік, як одружився, і в нього немовля. І, може, в того штрейкбрехера, якому він живота прострелив, теж є жінка й діти… Усі, усі вони були перезнайомлені, всі немов члени однієї, дуже великої сім'ї, але тепер у кожного своя сім'я, і вони вбивають, стріляють, нищать одне одного… Вона бачила, як Честер Джонсон убив скеба, а тепер вони мають повісити цього Честера, що одружився з Кітті Бреді з консервного заводу, а вона ж із цією самою Кітті працювала колись на картонажній фабриці…

Даремно Сексон сподівалась почути від Біллі, як він ставиться до вбивства штрейкбрехерів.

— Страйкарі вчинили не гаразд, — ризикнула вона, нарешті, сказати.

— А ті забили Берта, — відказав він. — І силу інших хлопців. І Френка Девіса забили. Ти знаєш, що він помер? Йому відірвало нижню щелепу, — помер, ще й не встигли навіть до шпиталю довезти. Ніколи ще в Окленді не було стількох забито заразом.

— Але страйкарі самі винні,— провадила Сексон. — Вони почали. То було вбивство.

Біллі тільки хрипко пробурмотів собі щось під носа. Вона зрозуміла, що він каже: "Ну й чорт з ними!" Але коли вона перепитала його: "Що?" — він не відповів. Очі йому затьмарилися і стали глибокі, губи суворо стиснулись, а обличчя немов закам'яніло.

Для Сексон це був болючий удар. Невже й Біл такий, як інші? І міг би вбивати людей, що мають родини, як убивали Берт, Френк Девіс, Честер Джонсон? Невже й Біл дикий звір, пес, що ладен перегризти горло за кістку?

Сексон зітхнула. Життя — така незбагненна загадка! Може, Мерсідіз і справді мала рацію, коли казала про жорстокі закони людського буття?

— Ну, та й що? — злісно засміявся Біллі, немовби відповідаючи на її німі запитання. — Пес загризає пса, так воно одвіку було. Взяти хоча б цю колотнечу. Вони вбивали одне одного так, як південці й північани за Громадянської війни.

— Але ж робітники нічого не досягнуть таким шляхом, Біллі. Ти сам казав, що цим вони лише шкодять собі.

— Може, й так, — неохоче визнав він. — Однак іншого шляху я не бачу. Отож тепер ми на черзі.

— Биндюжники?! — вразилася Сексон.

Він похмуро кивнув головою.

— Хазяї напосідають, дихати нам не дають. Кажуть, що скоро ми плазуватимемо навколішках, щоб нам повернули колишню роботу. Після цієї ворохобні вони ще більше заносяться. Вони мають організоване військо, та ще за ними й духівництво, преса й громадська думка. Вони вже й так не криються зі своїми намірами… І самі провокують нас. Спочатку вони повісять Честера Джонсона, а там по змозі більше з тих п'ятнадцятьох заарештованих. І "Трибуна", і "Вістун", і "Час" — усі газети нахваляються цим. Вони ошкірилися на профспілки. Щоб не було закритих майстерень{25}. Геть робітничі організації! Та навіть паскудний "Інформатор" і той галасує, що всіх професійних ватажків треба з Окленда помелом вимести, щоб і сліду не залишилось, або на шибеницю їх почепити… Спритно, ге? Нічого не скажеш.

Оце ж і в нас. Тепер ми мусимо страйкувати вже не з солідарності до інших. У нас свої власні турботи. Вони вигнали наших чотирьох найкращих товаришів, що були в погоджувальних комісіях. І вигнали ні про що, ні за що. Хазяї самі підливають масла в вогонь, кажу тобі, і вогонь спалахне, коли вони не схаменуться. Ми вже домовилися із спілкою портовиків у Сан-Франціско, тепер справа певніша.

— Ти хочеш сказати, що ви… страйкуватимете? — спитала Сексон.

Він схилив голову.

— Але ж хазяям це саме наруч — недаремне ж вони ведуть таку політику!

— А хіба не однаково? — знизав плечима Біллі.— Краще страйкувати, аніж чекати, поки тебе виженуть. Вони й незчуються, як ми застукаємо їх зненацька. Хіба ми не знаємо, на що вони вернуть? Вони з усього штату стягають потроху всяких мулопасів та різне дрантя. Мають уже душ сорок і думають набрати кілька сотень, щоб спустити на нас, а тим часом пригощають їх у готелі в Стоктоні. Отож цієї суботи я, либонь, принесу тобі платню востаннє… на певний час.

Сексон заплющила очі й хвилин п'ять сиділа мовчки. Вона не мала такої вдачі, щоб гарячкувати. Врівноваженість, яку так цінував у ній Біллі, ніколи не полишала її в скруті. У голові в неї билася настирлива думка, що вона лише мізерна порошинка, підхоплена цим незрозумілим шаленим виром, де кружляло тисячі тисяч інших порошинок.

— Доведеться взяти трохи з наших заощаджень, щоб заплатити за помешкання на цей місяць, — сказала вона спокійно.

Біллі насупив брови.

— У касі в нас уже не так багато, — признався він. — Треба було поховати Берта, і я взяв, що там не вистачало на похорон.

— Скільки це?

— Сорок доларів. Я гадав, що різник та інші зачекають трохи. Вони ж знають, що я сплачую ретельно. Але вони прямо сказали. Вони давали на борг страйкарям, і тепер їм самим не з медом. Тому я взяв, скільки треба було, з каси. Я знав, що ти не розсердишся. Правда?

Серце Сексон упало, але вона відважно всміхнулася, тамуючи свою тривогу.

— Ти зробив як слід, Біллі. Якби це ти був хворий, я зробила б так само, і Берт теж так само зробив би для нас.

Обличчя Біллі засяяло.

— Ти, Сексон, молодець у мене, — на тебе завжди можна покластися. Ти моя права рука. Ось чому я не хочу більше дітлахів. Загубити тебе — це скалічіти на ціле життя.

— Доведеться трохи обмежувати себе, — замислено промовила Сексон, хитнувши головою. — Скільки ще в нас у банку?

— Близько тридцяти доларів. Бачиш, мені довелося ще заплатити Марті Скелтон… І ще там дещо набігло. Та й спілка, як на те, на кожного наклала додаткового збору по чотири долари, — про всяк випадок, якщо почнеться страйк. Лікар Гентлі обіцяв почекати. Ото щира душа! А якої ти про нього думки?

— Він мені сподобався. Але взагалі я не знаю лікарів. Він мене перший лікував — ні, брешу, я знала ще одного, що мені в дитинстві віспу щепив.

— Мабуть, трамвайники теж виступлять. До Окленда приїхав Ден Фелон з Нью-Йорка. Він хотів пробратися крадькома, але робітники довідалися, коли він виїхав з Нью-Йорка, і простежили за ним. Ще б пак! Він здорово насолив трамвайникам. А скільки страйків зірвав! У нього ціла ватага страйколомів, і він розсилає їх спеціальними потягами, куди потреба. Окленд ніколи ще не бачив таких робітничих заворушень, як теперішні,— а що то далі буде!.. Аж чортам у пеклі душно стане!

— Ти тільки стережися, Біллі. Щоб я ще й тебе не втратила.

— Не турбуйся! Я дурно у вогонь не полізу. Та й наше становище не таке вже погане. Ми можемо й виграти.

— Але програєте запевно, якщо почнете різанину.

— Еге ж, цього треба берегтися.

— Насильства не треба, Біллі.

— В кожному разі не треба ні динаміту, ані стрілянини, — згодився він. — Проте голови скебам ми поцяцькуємо. Цього не минути.

— Але ж ти, Біллі, такого не робитимеш?

— Принаймні не так, щоб якийсь паскудник зміг виказати потім на мене. — Він швидко перевів розмову на інше. — Помер старий Баррі Гігінс. Я не хотів тобі казати, поки ти цілком не одужаєш. Уже тиждень, як поховали. А стара переїздить до Фріско. Вона казала, що зайде до тебе попрощатись. Перші дні твоєї недуги вона тебе добре доглядала, але потім допекла Марті до живих печінок. Та вже й не знала, як її здихатись.

РОЗДІЛ XI

Відтоді, як Біллі зробився учасником страйку і часто пікетував, а Мерсідіз виїхала і Берт помер, Сексон стала така самотня, що, незважаючи на свою врівноважену вдачу, вона не могла збутися похмурих думок. Навіть Мері подалась до Підмонта — мала там нібито стати до когось за служницю.

Біллі мало що міг зарадити дружині. Він інстинктивно відчував клопіт Сексон, але не розумів усієї глибини її переживань. Практичний вдачею, він, чоловік, не міг збагнути трагедії її душі. Все ж таки він був тільки сторонній, хоч і співчутливий, глядач і в дійсності бачив дуже мало. Для неї дитя її було живе тепле створіння — воно іде й досі ввижалося їй, мов живе, і це її найбільше мучило. Ніякими зусиллями волі не могла вона заповнити гнітючої пустки. Часами Сексон доходила до галюцинацій: воно десь мусить бути живе й тепле, воно десь є — треба тільки знайти!.. Вона напружено прислухалася до дитячого крику, якого насправді ніколи не чула, а тільки відчувала безліч разів ще за щасливих місяців перед болісним кінцем… Двічі вона вставала вночі з ліжка й ішла, мов сновида, шукати по кімнатах дитину: очутилася Сексон коло старого материного комода, де зберігався дитячий посаг. "Я мала колись дитя…" — шепотіли в ті хвилини її губи. І ці самі слова промовляла вона й уголос, коли бачила, як бавляться на вулиці діти.

Одного разу в трамваї на Восьмій вулиці обіч неї сіла молода мати з немовлям на руках. І Сексон мовила до неї:

— Колись і я мала дитинку. Вона померла.

Мати стривожено глянула на неї і щільніше притиснула до грудей немовля, мовби злякавшись за його долю, а тоді співчутливо додала:

— Ах, бідолашна ви!

— Справді,— кивнула головою Сексон. — Померла.

Очі в неї зайшли слізьми, посипалися болісні слова, і від цього наче полегшало. Але цілий день опісля її мучило непереможне бажання розповісти всьому світові про своє горе — розповісти всім, і банковому касирові, і підстаркуватому продавцеві в Селінгеровій крамниці, і сліпій жінці з малим проводирем, що грав на концертіно, — всім, окрім полісмена. Полісмени перетворилися для неї тепер на нові, страшні істоти. У неї на очах вони безжально вбивали страйкарів, — так само, як страйкарі вбивали штрейкбрехерів. І вбивали вони не через шматок хліба, вбивати — то був їхній фах. Чому вони не заарештували тих кількох страйкарів, припертих до її будинку? Вони могли це зробити, але не зробили. Тепер Сексон мимоволі обминала полісменів, переходячи аж на другий бік вулиці.