Менсфiлд-парк - Остін Джейн

Кількох хвилин було досить, щоб обидві сторони сповна відчули прикре збентеження; і після того як сер Томас виказав дивовижне вміння володіти собою, спромігшись у відповідь на нетерплячі запитання містера Йєтса вимовити кілька спокійних слів похвали щодо облаштування театру, троє джентльменів разом повернулися до вітальні, і сер Томас був вельми засмучений, що було помічено присутніми.

— Я був у вашому театрі, — стримано мовив він, сідаючи. — І опинився в ньому досить несподівано. Його близькість до моєї кімнати… Проте, звичайно, він був для мене несподіванкою з будь-якого погляду; адже я не мав жодного уявлення щодо того, якого серйозного характеру набули ваші театральні задуми. Однак виглядає все дуже гарно, наскільки я міг роздивитися при такому освітленні, і це робить честь моєму приятелеві Крістоферу Джексону.

І він перевів розмову на інше і, присьорбуючи каву, став мирно обговорювати більш безневинні домашні справи; але містер Йєтс, за нездатністю збагнути, що сер Томас мав на увазі, чи то за браком скромності й такту, як завжди, будь-що прагнув влізти до чужої розмови і привернути загальну увагу до себе; він не давав серові Томасу говорити ні про що інше, окрім театру, дозоляв йому зауваженнями щодо цього предмета і врешті-решт примусив його вислухати всю історію свого розчарування в Еклсфорді. Сер Томас слухав дуже поштиво, але знайшов у цій оповіді, з початку й до кінця, багато такого, що розбігалося з його поняттями про пристойність і переконало його в душевному неблагородстві містера Йєтса; і коли той завершив свою розповідь, сер Томас лише злегка кивнув головою на знак співчуття.

— Отак, власне, і народився наш театр, — сказав Том, трохи замислившись. — Мій друг Йєтс приніс цю заразу з Еклсфорду, і вона поширилася, як завжди поширюються подібні речі, ви ж знаєте, сер, — мабуть, так швидко ще й завдяки тому, що ви самі колись прищепили нам любов до таких занять. Ми наче знов ступили на знайому стежку.

Містер Йєтс, улучивши мить, перехопив слово і докладно розповів серові Томасу, чого вони вже досягли та що роблять зараз, розповів про поступове розширення їхнього плану, про вдале розв'язання перших складнощів і про нинішній багатообіцяючий стан речей; він розповідав про все це в такому самозасліпленому захваті, що не тільки не помічав, як знічено соваються на місці його друзі та як вони змінюються в обличчі, і не чув застережливого гмикання, але не завважив і виразу того обличчя, на яке невідривно дивився, — не побачив, що сер Томас спохмурнів, з допитливою серйозністю поглянув на доньок та Едмунда, особливо пильно вдивляючись в обличчя останнього, виражаючи цим поглядом протест, докір, який відчував у душі. Не менш гостро це відчувала й Фанні, що відсунула свій стілець за край канапи, на якому сиділа її тітонька, і, таким чином зробившись непомітною, спостерігала за всім, що відбувалося довкола. Такого докірливого батьківського погляду, зверненого на Едмунда, вона раніше не могла навіть уявити; і відчуття, що він певною мірою цього заслужив, гнітило її. "Я покладався на твоє сумління, Едмунде; що ж із тобою сталося?" — промовляв цей погляд. У душі вона схилилася перед дядечком, і все її єство озивалося до нього з німим благанням: "О, тільки не на нього! Дивіться так на всіх інших, тільки не на нього!"

Містер Йєтс усе говорив.

— Щиро кажучи, сер Томасе, сьогодні ввечері, коли ви приїхали, ми якраз проводили репетицію. Ми репетирували перші три акти, і загалом досить успішно. Наше товариство нині не в повному складі, оскільки Кроуфорди пішли додому, і сьогодні ми вже нічого не зможемо зробити; та якщо ви вшануєте нас своєю присутністю завтра ввечері, я за результат не боюся. Ми, як недосвідчені актори, просимо вас виявити поблажливість, сер, ви ж розумієте; ми сподіваємося на вашу поблажливість.

— Я буду поблажливим, сер, — похмуро відповів сер Томас, — та більше ніяких репетицій. — І, великодушно всміхнувшись, додав: — Я приїхав додому, щоб бути щасливим і виявляти милосердя. — Потім, звертаючись до когось іншого чи до всіх разом, він спокійно мовив: — Про містера і міс Кроуфорд згадувалося в останніх листах з Менсфілду. Ви знаходите це знайомство приємним?

Том, єдиний з-поміж усіх, був готовий відповісти; але він не відчував особливої прихильності до обох згаданих осіб, а також не потерпав від ревнощів, ні як закоханий, ні як актор, і тому висловився про них дуже схвально:

— Містер Кроуфорд — надзвичайно приємна людина, справжній джентльмен; його сестра — чарівна, мила, елегантна, весела дівчина.

Містер Рашворт не міг мовчати далі.

— Я, звісно, не можу сказати, що він не джентльмен; та вам слід було б зазначити, що на зріст він не вищий п'яти футів восьми дюймів, а то ваш батько уявлятиме, наче він гарний на вроду.

Сер Томас не зовсім зрозумів його слова і поглянув на нього трохи здивовано.

— Якщо я мушу сказати, що я думаю, — вів далі містер Рашворт, — на мою думку, це дуже неприємно, коли весь час репетирують. Це вже занадто. Мені зараз не так уже подобається театр, як спочатку. Як на мене, набагато краще отак сидіти в затишку, лише серед своїх, і нічого не робити.

Сер Томас знову поглянув на нього і відповів з люб'язною посмішкою:

— Я радий, що наші почуття щодо цього предмета такі схожі. Це мене справді втішає. Те, що я більш обачливий, і прозірливий, і більш уважний до тих речей, на які не звертають уваги мої діти, цілком природно; як і те, що я ціную домашній спокій, не порушений бучними веселощами, набагато більше, ніж вони. Але відчувати так само у вашому віці — це дуже цінна властивість і для вас, і для будь-кого, хто з вами спілкується; і я розумію, як важливо мати такого гідного союзника.

Сер Томас хотів висловити думку містера Рашворта ясніше, ніж той це зробив. Він усвідомлював, що від містера Рашворта не варто чекати проявів геніальності; але високо цінував його як поміркованого, порядного юнака, з переконаннями набагато благороднішими, ніж того можна було сподіватися, судячи з його висловлювань. Більшість з тих, хто чув його, не змогли приховати посмішки. Містер Рашворт навряд чи був здатний осягнути таку премудрість; та зовні він спробував виказати — і відчував насправді, — що його надзвичайно втішає схвалення сера Томаса, і, не вимовивши після цього ні слова, тим самим зробив усе можливе, щоб це добре враження зберігалося трохи довше.

Розділ двадцятий

Наступного ранку Едмунд перш за все поспішив зустрітися з батьком віч-на-віч і чесно розповів йому про всю театральну затію, виправдовуючи себе лише настільки, наскільки тепер, дивлячись на все тверезішим поглядом, міг вважати свою поведінку вартою виправдання; він цілком відверто визнав, що до такої поступки його спонукали не самі лише добрі наміри, і тому навряд чи можна вважати його рішення справедливим. Звинувативши самого себе, він постарався не сказати нічого поганого про інших; але серед них була лише одна особа, про чию поведінку він міг говорити без потреби захищати її чи то щось приховувати.

— Ми всі тою чи іншою мірою завинили, — сказав він, — кожен з нас, окрім Фанні. Фанні — єдина, хто весь час судив вірно і був послідовним. Вона з початку й до кінця була проти цієї задумки. Вона ні на мить не забувала про наш обов'язок перед вами. Ви побачите, Фанні — саме та, ким ви хотіли б її вважати.

Сер Томас розумів усю недоречність подібної затії в такому товаристві і в такий час із такою ясністю, як на те й сподівався його син; він надто розхвилювався, щоб бути багатослівним; і, потиснувши Едмундові руку, він вирішив, що мусить позбутися неприємного враження і забути про те, як забули про нього самого, тільки-но в домі буде знищено всі сліди театру і наведено колишній лад. Він не став дорікати іншим своїм дітям; він був більш схильний повірити, що вони відчувають свою провину, аніж чинити слідство, ризикуючи переконатися в протилежному. Самого лише докорінного знищення театру буде досить, щоб їх присоромити.

Однак у домі була одна особа, кому він хотів дати урок не лише своєю поведінкою. Він не міг не натякнути місіс Норріс про свої сподівання, що її порада могла б застерегти інших від тих вчинків, які вона, звичайно, в душі засуджує. Молоді люди діяли дуже необачно, коли намислили цю затію; вони й самі повинні були виявити більшу розсудливість; але ж вони все-таки молоді, до того ж — мабуть, за винятком Едмунда — натури досить-таки непостійні; і через це для нього було тим більш несподіваним, що вона брала участь у їхніх розвагах і потурала небезпечній вигадці більше, ніж того варті подібні розваги і подібні вигадки.

Місіс Норріс трохи знітилася і майже нічого не сказала у відповідь, — а такого з нею ще в житті не траплялося; але їй соромно було зізнатися, що вона не бачить у цій вигадці того неподобства, яке є очевидним для сера Томаса, і не хотілося визнати, що її вплив на всіх був надто незначним і навряд чи хтось її послухався б. Їй лишалося тільки якнайшвидше змінити тему розмови і спрямувати думки сера Томаса до іншого, спокійнішого русла. Вона хоч і не говорила прямо про свої неоціненні заслуги, проте дала зрозуміти, як ревно старалася на благо сім'ї, скільки на це витратила сил, які приносила жертви — на зразок поспішних ходінь та непередбачених відлучень від свого домашнього вогнища і хитромудрих натяків, що закликали леді Бертрам та Едмунда бути більш обачливими та економними, внаслідок чого було заощаджено чимало грошей і спіймано на гарячому кількох злодійкуватих слуг. Але її головним козирем був Созертон. Її найславніша звитяга полягала в тому, що вона зав'язала тісне знайомство з Рашвортами. Тут вона була непогрішима. Вона вважала, що лише завдяки її старанням захоплення містера Рашворта Марією привело до видимих наслідків.

— Якби я не постаралася, — казала вона, — і не поставила собі за мету бути представленою його матері, а потім не вмовила сестру першою нанести візит, їй-богу, з цієї історії нічого б не вийшло; бо містер Рашворт із тих приємних, скромних юнаків, яких треба неабияк підбадьорювати, і якби ми тут ловили ґав, довкола повно дівчат, що тільки й мріють, як його вполювати. Та я просто гори звернула. Я готова була перевернути небо й землю, щоб умовити сестру, і зрештою таки вмовила.