Війна і мир - Толстой Лев

Князь Андрій зупинився.

— Генерал-аншеф Кутузов? — швидко промовив приїжджий генерал з різкою німецькою вимовою, оглядаючись на обидва боки і без зупинки проходячи до дверей кабінету.

— Генерал-аншеф занятий,— сказав Козловський, квапливо підходячи до невідомого генерала й загороджуючи йому дорогу до дверей.— Як накажете доповісти?

Невідомий генерал презирливо оглянувся згори вниз на невисокого на зріст Козловського, неначе дивуючись, що його можуть не знати.

— Генерал-аншеф занятий,— спокійно повторив Козловський.

Генералове обличчя нахмурилось, губи його сіпнулися й затремтіли. Він вийняв записну книжку, швидко начеркав щось олівцем, вирвав аркушика, віддав, швидкими кроками підійшов до вікна, кинув своє тіло на стілець і оглянув присутніх у кімнаті, наче питаючи: чого вони на нього дивляться? Потім генерал підвів голову, витягнув шию, мовби збираючись щось сказати, але зараз же, ніби починаючи недбало мугикати, зробив чудний звук, який ту ж мить урвався. Двері кабінету відчинились, і на порозі з'явився Кутузов. Генерал із зав'язаною головою, немов тікаючи від небезпеки, нагнувшись, великими швидкими кроками худих ніг підійшов до Кутузова.

— Vous voyez le malheureux Mack1,— промовив він зривистим голосом.

Кутузов стояв у дверях кабінету, і його обличчя якусь часинку зоставалося зовсім нерухомим. Потім по ньому, як хвиля, пробігла зморшка, лоб розгладився; він поважливо нахшїив голову, заплющив очі, мовчки пропустив повз себе Мака і сам за собою зачинив двері.

Чутка, яка вже поширилася раніш, про те, що розбито австрійців і що здалася вся армія під Ульмом, виявлялось, була правдива. Через півгодини уже в різних напрямах було розіслано ад'ютантів з наказами, які свідчили, що незабаром і російські війська, досі не діявши, повинні будуть зустрітися з ворогом.

Князь Андрій був одним з тих небагатьох офіцерів у штабі, які вбачали свій головний інтерес у загальному перебігу воєнної справи. Побачивши Мака і почувши подробиці його поразки, він зрозумів, що половину кампанії програно, зрозумів усю трудність становища російських військ і виразно уявив собі те, що чекає армію, і ту роль, яку він повинен буде відогравати в ній. Думка про осоромлення самовпевненої Австрії і про те, що через тиждень, можливо, доведеться йому побачити і взяти участь у зіткненні, вперше після Суворова, росіян з французами, мимо його волі викликала в нього ХЕИЛЮЮЧЄ радісне почуття. Але він боявся генія Бонапарта, який міг виявитися сильнішим за всю хоробрість російських військ, і разом з тим не міг припустити ганьби для свого героя.

Схвильований і роздратований цими думками, князь Андрій пішов до своєї кімнати, щоб написати батькові, якому він писав щодня. Він зустрівся в коридорі із своїм сусідом по кімнаті

1 — Ви бачите нещасного Мака,

Несвицьким і жартівником Жерковим; вони, як завжди, з чогось сміялися.

— Чого ти такий похмурий? — спитав Несвицький, помітивши бліде з блискучими очима обличчя князя Андрія.

— Веселитись нема чого,— відповів Волконський.

У той час, як князь Андрій зійшовся з Несвицьким і Жерковим, з другого боку коридора назустріч їм ішли Штраух, австрійський генерал, що був при штабі Кутузова для нагляду за продовольством російської армії, і член гофкрігсрату, які приїхали напередодні. В широкому коридорі було доволі місця, щоб генерали могли вільно розминутися з трьома офіцерами; але Жерков, відштовхуючи рукою Несвицького, задиханим голосом промовив:

— Ідуть!,, ідуть!., відійдіть набік, дорогу! будь ласка, дорогу!

Генерали проходили з виглядом людей, які бажають уникнути обтяжливих почестей. На обличчі в жартівника Жеркова з'явилася раптом дурна усмішка радості, якої він ніби не міг стримати.

— Ваше превосходительство,— сказав він по-німецькому, виступивши вперед і звертаючись до австрійського генерала.— Маю честь поздоровити.

Він нахилив голову і незграбно, як діти, що вчаться танцювати, став розшаркуватись то однією, то другою ногою.

Генерал, член гофкрігсрату, суворо оглянувся на нього; але помітивши серйозність дурної усмішки, не міг відмовити у хвилинній увазі. Він прищурився, показуючи, що слухає.

— Маю честь поздоровити, генерал Мак приїхав, зовсім здоровий, тільки трохи тут забився,— додав він, сяючи усмішкою і показуючи на свою голову.'

Генерал насупився, одвернувся й пішов далі.

— Gott, wie naiv!1 — сказав він сердито, відійшовши кілька кроків.

Несвицький з реготом обійняв князя Андрія, але Волконський, ще більш збліднувши, із злим виразом на обличчі, відштовхнув його і звернувся до Жеркова. Те нервове роздратовання, яке в нього викликали Маків вигляд, звістка про його поразку і думки про те, що чекає російську армію, знайшло собі вихід в озлобленні на недоречний жарт Жеркова.

— Коли ви, шановний добродію,—заговорив він гостро, з легким тремтінням нижньої щелепи,— хочете бути блазнем, то я вам не можу цього заборонити; але заявляю вам, що коли ви насмілитеся вдруге скомороха з себе Строїти в моїй присутності, то я вас навчу, як поводитись.

Несвицький і Жерков були такі здивовані з цього спалаху, що мовчки, витріщивши очі, дивились на Волконського.

і — Боже, який наївний!

— Що ж, я поздоровив тільки,— сказав Жерков.

— Я не жартую з вами, звольте мовчати! —— крикнув Волконський і, взявши за руку Несвицького, пішов від Жеркова, який не знав, що відповісти.

— Ну, що ти, братіку,— заспокоюючи, сказав Несвицький.

— Як що? — заговорив князь Андрій, зупиняючись од хвилювання.— Та ти зрозумій, що ми — або офіцери, які служать своєму цареві й батьківщині і радіють із спільного успіху і печаляться спільною невдачею, або ми лакеї, яким нема діла до панської справи. Quarante milles hommes massacrés et l'armée de nos alliés détruite, et vous trouvez là le mot pour rire,— сказав він, наче цією французькою фразою закріплюючи свою думку.— C'est bien pour un garçon de rien, comme cet individu, dont vous avez fait un ami, mats pas pour vous, pas pour vous l. Хлопчиськам лише можна так забавлятися,— додав князь Андрій по-російському, вимовляючи це слово з французьким акцентом, помітивши, що Жерков міг ще чути його.

Він зачекав, чи не відповість чого корнет. Але корнет повернувся і вийшов з коридор а.

IV

Гусарський Павлоградський полк стояв за дві милі від Брау-нау. Ескадрон, у якому служив юнкером Микола Ростов, розташований був у німецькому селі Зальценек. Ескадронному командирові, ротмістру Денисову, відомому цілій кавалерійській дивізії під іменем Васьки Денисова, було приділено найкращу квартиру в селі. Юнкер Ростов *з того самого часу, як він наздогнав полк у Польщі, жив разом з ескадронним командиром.

11 жовтня, того самого дня, коли в головній квартирі все було піднято на ноги звісткою про поразку Мака, в штабі ескадрону похідне життя точилося спокійно, як і раніш. Денисов, програвши цілу ніч у карти, діє не приходив додому, коли Ростов, рано-вранці, верхи, повернувся з фуражировки. Ростов у юнкерському мундирі під'їхав до ґанку, штовхнув коня, гнучким молодим жестом скинув ногу, постояв на стремені, ніби не бажаючи розстатися з конем, нарешті, зіскочив і гукнув вістового.

— А, Бондаренко, друже милий,— промовив він до гусара, який кинувся прожогом до його коня.— Виводи, голубе,— сказав він з тією братськ* ю веселою ніжністю, з якою обходяться з усіма хороші молоді люди, коли вони щасливі.

— Слухаю, ваше сіятельство,— відповів хохол, весело струшуючи головою.

1 Сорок тисяч чоловік загинуло, і союзну нам армію знищено, а ви можете при цьому жартувати. Це прощенно нікчемному хлопчиськові, як ось цей добродій, якого ви зробили своїм другом, але ие вам, ие вам.

9*

m

— Гляди ж, виводи добреї

Другий гусар кинувся теж до коня, але Бондаренко вже перекинув поводи трензеля. Видно було, що юнкер добре давав на горілку і що прислужитись йому було вигідно. Ростов погладив коня по шиї, потім по крупу й зупинився на ґанку.

"Хороше! Такий буде кінь!" — сказав він сам до себе і, усміхаючись і притримуючи шаблю, збіг на ґанок, подзенькуючи острогами. Господ ар-німець, у фуфайці і в ковпаку, з вилами, якими він вичищав гній, виглянув з коровні. Обличчя в німця раптом просвітліло, як тільки він побачив Ростова. Він весело усміхнувся й підморгнув: "Schön, gut Morgen! Schön, gut Morgen!" 1 — повторював він, видно, маючи задоволення у вітанні молодика.

— Schon fleissig!2 — сказав Ростов усе з тією ж радісною братською усмішкою, що не сходила з його збудженого обличчя.— Hoch Oestreicher! Hoch Russen! Kaiser Alexander hoch!3 — звернувся він до німця, повторюючи слова, які часто казав ні-мець-господар.

Німець засміявся, вийшов зовсім з дверей коровні, зірвав ковпак і, махнувши ним над головою, вигукнув:

— Und die ganze Welt hoch!4

Ростов сам махнув кашкетом над головою так само, як німець і, сміючись, крикнув: "Und Vivat die ganze Welt!4. Хоч не було ніякої причини для особливої радості ні в німця, що вичищав свою коровню, ні в Ростова, який їздив із взводом по сіно,— ці двоє людей з щасливим захватом і братською любов'ю подивилися один на одного, потрясли головами на знак взаємної приязні і усміхаючись розійшлися — німець до коровні, а Ростов до хати, яку займав з Денисовим.

— Як там пан? — спитав він Лаврушку, відомого цілому полкові крутія-лакея Денисова.

— З вечора не були. Певно, програлися,— відповів Лаврушка.— Вже я знаю, коли виграють, рано прийдуть хвалитися, а коли до ранку нема, значить, продулися,— сердиті прийдуть. Кави накажете?

— Давай, давай.

Через десять хвилин Лаврушка приніс каву.

— Ідуть! — сказав він,— тепер біда.

Ростов заглянув у вікно і побачив Денисова, який повертався додому. Денисов був маленький чоловічина з червоним обличчям, з блискучими чорними очима, з чорними скуйовдженими вусами й волоссям. На ньому був розстебнутий ментик, спущені у зборках широкі чикчири, і на потилицю була надіта зім'ята

1 Доброго ранку, доброго ранку!

2 — Вже за роботою!

8 — Хай живуть австрійці! Хай живуть росіяни! Ура імператор Олен ксандр!

* — І хай живе увесь світі

гусарська шапочка. Він понуро, опустивши голову, наближався до гадку.

— Лаврушка,— закричав він, гаркавлячи на р, голосно й сердито.— Ну, знімай, бовдуре!

— Таж я й так знімаю,— відповів Лаврушків голос.

— АІ ти вже встав,— сказав Денисов, входячи до кімнати.

— Давно,— сказав Ростов,— я вже за сіном сходив і фрейлен Матільду бачив.

— Он як! А я, брат, продувся вчора, як сучий син! — вигукнув Денисов.— Такого нещастя! такого нещастя!..