Тяжкі часи - Діккенс Чарлз

Він збирався вийти з міста дуже рано, поки робітників ще не буде на вулицях.

Щойно засірів світанок, він окинув прощальним поглядом свою кімнатку, думаючи журно: "Чи то ж доведеться ще коли її побачити?" — і вийшов з дому. Вулиці були такі безлюдні, немов усі мешканці покинули місто, аби не зустрічатися з ним. У таку годину все здавалося якесь сіре, і навіть небо над обрієм, там, де мало зійти сонце, тільки ледь-ледь поблідло, схоже на пустельне море.

Повз завулок, де жила Рейчел, хоч йому тудою було й не зовсім по дорозі, повз червоні цегляні кам’яниці, повз величезні фабричні будівлі, ще тихі, ще не двигтючі, повз станцію, де сигнальні вогні вже меркли у щораз яснішому світанку, повз напіврозбурену, напівзабудовану наново пристанційну околицю, повз рідко розкидані червоні цегляні вілли, повз кущі їхніх живоплотів, закурені, запорошені, мов неохайні нюхачі табаки, і повз усілякі інші бридоти, чорною від вугільного пилу дорогою Стівен зійшов на узгір’я й оглянувся назад.

Над містом уже сяяв ясний ранок, і фабричні дзвони скликали людей на роботу. Кухонних печей ще не розпалювано, і небом володіли самі фабричні комини. За яких півгодини, видихаючи отруйні хмари, вони закриють його все, але поки що декотрі з численних вікон ще горіли золотом, і кокстаунці мали змогу спостерігати сонце крізь закурене скло, ніби у вічному затемненні.

Як дивно йти від фабричних коминів назустріч птахам! Як дивно мати під ногами шляховий пил замість вугляної потерті! Як дивно, доживши до таких літ, починати все спочатку літнім ранком, немов хлопчак! З такими думками в голові, з клуночком під пахвою, з задумою на обличчі йшов Стівен битим шляхом. І дерева, схиляючись над ним, шепотіли, що позаду він лишив вірне й щире серце.

Розділ VII. ПОРОХ

Пан Джеймс Гартгаус, "узявшися" підтримувати партію, до якої пристав, дуже скоро зажив неабиякого успіху. Витовкши ще трохи статистики для політичних мудреців, підпустивши ще трохи аристократичної знудженості для ширшої публіки та спритно підкреслюючи удавану чесність у визнанні своєї безчесності — найзисковніший і найприхильніше сприйманий з усіх добропристойних смертних гріхів, — він дуже скоро набув слави великонадійного молодого політика. Найдужче допомагало йому те, що він був вільний від тягаря поважності, а тому міг погоджуватися з "фактогризами" в усьому так легко, ніби й уродився в їхній вірі, а всі інші віри відкидати не довго думавши, як свідоме лицемірство.

— Ніхто з нас їм не вірить, люба моя пані Горлодербі, та вони й самі собі не вірять, — казав він. — Єдина різниця між нами й проповідниками чесноти, чи зичливості, чи доброчинності — називайте як завгодно — ось яка: ми знаємо, що все це пусті слова, і так і кажемо; а вони знають це не згірш за нас, але нізащо цього не скажуть.

І чого б це ті його не раз висловлені погляди мали обурити чи відстрашити Луїзу? Вони її навіть здивувати не могли, бо не так дуже різнились від принципів її батька, від того, чим їй напихано голову змалечку. В чому ж полягала істотна відміна між цими системами, коли обидві однаково приковували Луїзу до речової дійсності й не навчали її вірити ні в що інше? Чи зростив Томас Товкматч у її чистій душі щось таке, щоб Джеймс Гартгаус міг його зламати?

Небезпека, що загрожувала Луїзі, була ще й тим більша, що невмируща потреба вірити в людську природу, багатшу й шляхетнішу, ніж їй весь час мальовано, — потреба, закладена їй у душу ще перше, ніж її почав ліпити на свій лад надзвичайно практичний батько, — невпинно боролася в ній із сумнівами та образою. З сумнівами — бо цю потребу в ній змалечку так занедбано. А з образою — бо її тим тяжко покривджено, якщо внутрішній голос не дурив її. Отож душі, так віддавна привченій саму себе згнічувати, так розчахнутій надвоє, Гартгаусова філософія несла полегкість і виправдання. Коли все на світі пусте й нічого не варте, то виходить, що нічого вона не втратила й нічого не пожертвувала. "Чи не однаково?" — сказала вона батькові, коли той запропонував їй чоловіка. "Чи не однаково?" — казала вона собі й тепер. Зневажливо й самовпевнено питала себе: "Хоч так, хоч так — чи не однаково?" — і йшла своїм шляхом.

Куди ж? Крок за кроком, чимраз далі й далі, чимраз нижче й нижче — до якогось кінця, але так поволі, так непомітно, що сама думала, ніби лишається на одному місці. Що ж до пана Гартгауса, то він узагалі не думав і не дбав, куди прямує. Він не мав ніякого певного задуму чи плану; ніякі хижі наміри не порушували його душевних лінощів. Поки що він лише зацікавився, наскільки годилось такому витонченому джентльменові, а може, навіть, трошки дужче, ніж він міг би признатися, не ущербивши своєї репутації. Невдовзі по прибутті до Кокстауна він байдуже написав братові, високошановному парламентському дотепникові, що подружжя Горлодербі "дуже кумедна пара", а далі — що банкірова дружина виявилась зовсім не така Медуза,66 як він сподівався побачити, а молода й вельми гарненька жіночка. Потім він уже про них не писав, однак майже все своє дозвілля збавляв у банкіровій господі, їздячи по кокстаунській окрузі у виборчих справах, він гостював у них дуже часто, і пан Горлодербі всіляко заохочував його до того. Це якраз відповідало банкіровій натурі — вихвалятися на весь світ, що йому самому байдуже до товариства аристократів, але як його жінці, Томовій Товкматчевій дочці, таке товариство до вподоби, то будь ласка!

Помалу пан Гартгаус почав думати, що то буде зовсім нове для нього відчуття, коли це обличчя, що так прегарно відміняється задля щеняти, відмінятиметься так і задля нього.

Він був досить меткий на око, а мавши добру пам’ять, не забув ні слова з того, що вибалакав йому Том. А поєднавши те з усім, що спостеріг сам у Луїзі, він почав її розуміти. Звичайно, краща, глибша частина її натури була для нього незбагненна, бо й у людських душах, як у морях, "безодня безодню кличе";67 але все інше в ній він дуже скоро почав читати оком знавця.

Пан Горлодербі нещодавно став власником садиби, що лежала миль за п’ятнадцять від міста й милі за півтори від станції. Залізниця вела туди через численні мости суворим пагористим краєм, підритим кинутими вугільними шахтами. Повсюди бовваніли там над війстями нових шахт паровики, а вночі блимали вогники ліхтарів. Що ближче до садиби пана Горлодербі, то місцевість робилась не така сувора, а біля самої садиби простилався вже справдешній сільський краєвид, навесні золотий від вересу й білий від розквітлого глоду, а влітку зелений та тінистий від шелестливих дерев. Садиба та дісталась панові Горлодербі за прострочену іпотеку одного кокстаунського магната, що думав був скоротити собі дорогу до величезного багатства, та прорахувався на якихось двісті тисяч фунтів. Такі оказії часом траплялись і в найпорядніших кокстаунських родинах; проте з легковажністю простого люду таке банкрутство не мало нічогісінько спільного.

Панові Горлодербі то була велика насолода — угніздитися в тому чепурненькому маєточку і, збіднюючись крикливо, саджати капусту на квітниках. Йому страшенно подобалося жити по-циганському серед гарних меблів, і він навіть перед картинами хизувався своїм простацтвом. "Ви знаєте, пане добродію, — любив він хвалитись кожному гостеві, — мені сказано, що Нікітс (цебто колишній власник) заплатив за оцей "Морський берег" сімсот фунтів. Признатись вам по правді, як я за все життя гляну на нього сім разів — по сто фунтів за погляд — то ще й добре. Ні, грім побий! Я не забуваю, що я Джозая Горлодербі з Кокстауна. Адже до яких літ єдині картини, що я коли мав чи міг мати не вкравши, це були зображення чоловіка, що голиться перед наваксованим чоботом, наліплені на баночках із ваксою. Я, бувало, нетямився з радощів, коли добуду тії вакси та сяду чистити чоботи перехожим, а порожні баночки потім продавав по фартингові, та й то ще радий був!

В тім самім дусі звертався він і до пана Гартгауса:

— Ви, Гартгаусе, привели сюди пару коней. Коли хочете, приведіть хоч і шестеро, місце для них знайдеться. Тут є стайні на дванадцятеро коней, і коли мені не збрехали, то Нікітс стільки й держав. Цілих дванадцятеро! Він, як був малий, учивсь у Вестмінстерській школі,68 королівським стипендіатом, а я тоді харчувався здебільшого покидьками й ночував у кошелях на базарі. Та коли б я надумав держати дванадцятеро коней — чого я не збираюсь робити, бо з мене й одного досить, — то як би мені було дивитися на них в оцих розкішних стайнях і згадувати, в яких норах жив колись я сам! Та я б не стерпів, повиганяв би їх! Але так уже ведеться на світі. Ви ж самі бачите цю садибу, і знаєте, яка вона, й розумієте, що кращого маєточка годі шукати і в нашій Англії, і де завгодно. А в ньому, в самій серединці, мов хробачок у горішку, сидить собі Джозая Горлодербі. А тим часом Нікітс (це мені один клієнт у банку вчора розповів), той самий Нікітс, що колись у Вестмінстерській школі грав у латинських виставах і вельможі та вищі урядовці нашої країни плескали йому, аж казились, тепер з’їхав з глузду й розпускає слину — еге ж, розпускає слину! — в Антверпені, у вузенькому темному завулочку, на п’ятому поверсі.

Ото в тінистому парку тієї затишної садиби довгими, паркими літніми днями й почав пан Гартгаус свої спроби — чи не відміниться й задля нього те обличчя, що так здивувало його під час першої зустрічі.

— Пані Горлодербі, який це щасливий випадок, що я застав вас тут саму! Мені вже давно хочеться побалакати з вами віч-на-віч.

Нічого випадкового, ані дивного в тому не було, бо о такій порі вона щодня бувала сама, і якраз у своїй улюбленій місцині. То була галявина в густому гаї, де лежало кілька зрубаних дерев; там вона сиділа й дивилась на опале торішнє листя, як колись удома на жаринки, що падали, гаснучи, в каміні.

Він сів поруч неї й зазирнув їй в обличчя.

— Ваш брат, мій юний друг Том…

Щоки її ураз порожевіли, і вона зацікавлено обернулась до нього. "Яка вона робиться принадна, коли її личко отак яснішає! — подумав він. — Зроду не бачив нічого дивовижнішого й чарівнішого!" — І вираз його обличчя зрадив ті думки, хоча, можливо, й не зрадивши його самого, бо хтозна, чи не умисна була та зрада.

— Пробачте.