Чоловіки під охороною - Мерль Робер
Незважаючи на це, на складах Таїланду все ж таки довелося залишити літаки, гармати, танки і, на жаль, атомні бомби. І тепер виникає запитання, чи колишні наші союзники не продали ті бомби Китаю.
Репатріація війська спричинила жахливі політичні наслідки: всі іноземні уряди, що їх активно підтримував держдепартамент — зокрема в Південно-Східній Азії та в Латинській Америці, — за кілька наступних тижнів попадали. Їх одразу ж замінили націоналістичні уряди. Ті уряди далеко не всі комуністичні. Але всім їм властива одна спільна риса: озлобленість і недовіра до Сполучених Штатів.
Більше того, режим Бедфорд сприймають за кордоном, навіть у сусідній Канаді, з певним занепокоєнням і неприязню, а його диктаторський характер часто розвінчують. У канадській пресі, що лишилася вільною, тваринну статеву зверхність Бедфорд завуальовано порівнюють із нацистським расизмом. Тисячі примірників канадських газет — хоч у СІЛА вони й заборонені — із критикою на адресу Бедфорд провозяться в багатьох місцях через кордон і таємно передаються в країні з рук у руки.
Та ще більше непокоїть Білий дім становище в Європі. Туди пошесть прийшла пізніше, і там раніше почали боротися проти її поширення. Європа дуже швидко відгородилася від США санітарним кордоном. Водночас Сполучені Штати були змушені репатріювати свої війська із Західної Німеччини. Тож європейські країни опинилися самі в драматичному становищі віч-на-віч з СРСР. Спершу приголомшені, вони зрештою заспокоїлися, бо невдовзі там установився modus vivendi , вельми сприятливий для Західної Європи, яка під своєрідним франко-німецьким кондомініумом майже цілком заволодіває ринком Радянського Союзу та соціалістичних країн Сходу.
Що ж до Франції, то Аніта наголошує на одній важливій деталі: це єдина в Європі країна, де президентом ще й досі чоловік. Його звати Емманюель Дефромон. Наступного місяця йому виповниться вісімдесят вісім років. Мабуть, американцям він здається трохи застарим... Але в кризові моменти Франція завжди полюбляла, щоб її очолювали дідугани. Коли Клемансо прийшов 1917 року до влади, він мав сімдесят шість років. Петен став на чолі країни у вісімдесят чотири роки, а де Голль пішов у відставку в сімдесят дев'ять. Похилий вік лідерів країни, підкреслює Аніта, — одна з найстабільніших політичних традицій у Франції.
Коли в цій країні вибухнула пошесть, вона збіглася з президентськими виборами, і Дефромона обрали, зваживши на його політичний досвід і похилий вік. Одразу ж після президентських виборів він розпустив палату депутатів і призначив нові вибори. Але Дефромон не дозволив депутатам самим вибирати собі заступниць. Право вибору президент залишив за виборчими округами. Тож від кожного виборчого округу було обрано двох, незалежних одного від одного депутатів — чоловіка й жінку, і жінка представляла загалом консервативніші тенденції, ніж чоловік. Хитрий Дефромон передбачав цей результат. Він добре знав, що матиме в палаті меншість голосів, і сподівався, що зі смертю чоловіків число його прихильників дедалі зростатиме за рахунок жінок. Дефромон усвідомлював, яким живучим лишився у француженок культ батька від часів де Голля.
Все сталося так, як він і розраховував. Ставши президентом і маючи підтримку абсолютної більшості, Дефромон зрештою здобув таку саму владу, як і Бедфорд. Але він не зловживав нею так, як вона. Дефромон не зачепив свободи особистості і, що дуже важливо, зберіг свободу преси. Одначе преса обливала його брудом і вкрай гостро критикувала все, що він робив, навіть ті драконівські заходи (зрештою вони виявилися таки ефективними), яких він ужив, щоб обмежити поширення у Франції пошесті.
Сам Дефромон був високий, плечистий, величний, з хвилястим шпакуватим чубом і сніжно-білою бородою. Він скидався на самого бога-отця або принаймні на той свій образ, який склався в уяві людей. Але Дефромон був щирий француз: він мав неабиякий смак до вишуканих страв, добротних вин, гарних жінок, промов і цитування класиків. Проте любив він усе це стримано, і така стриманість стала критерієм його поглядів. Звідси і його різка антипатія до Бедфорд.
Дефромон вважає, що в американського президента геть бракує чуття міри в її зловживаннях. У приватному житті він часто згадував той момент кар'єри Бедфорд, коли вона прогулювалася на 14-й вулиці у Вашингтоні з написом, який проголошував, що вона лесбіянка. Ні, переконаний еллініст Дефромон не ставився неприязно до гомосексуалістів, навпаки, він скасував указ від 1945 року, який дозволяв їх переслідувати. Але Дефромон вважав украй поганою манерою проголошувати на вулиці про свій статевий вибір. "Уяви собі, Констанс, — казав він своїй дружині, — Наполеона, який іде вулицями Аяччо з транспарантом: "Мені особливо до вподоби любощі із збоченнями"! Навіть корсіканці не сприйняли б його серйозно!"
Про ці деталі ми дізналися від покоївки мадам Дефромон. Звати ту жінку Агнес. Тоді вона робила нам великі послуги, але згодом перейнялася любов'ю до цього літнього чоловіка, про все зізналася йому, перейшла на його бік і стала давати нам фальшиву інформацію.
Коли статистика встановила, що Франція втратила від енцефаліту-16 набагато менше чоловіків, ніж Сполучені Штати, і навіть менше, ніж решта європейських країн, Дефромон, не чекаючи загасання пошесті, почав твердити, ніби це він урятував Францію, і, вже не вдовольняючись тільки своєю схожістю на бога-отця, став видавати себе за нього самого — хоч і не втрачав при цьому почуття гумору та історичного нюху. Хитрющий він чоловік, каже Аніта. Дефромон "продав" деякі французькі концепції всім сусіднім державам і зумів їх переконати, що його країна має перевагу в усіх галузях. Тепер навіть німці певні цього й ідуть його шляхом. Одне слово, все, що добре для Франції, добре для цілої Європи! І якщо все йтиме так і далі, то Дефромон — завдяки своєму стилю! — зуміє зберегти Європу за європейцями під егідою Франції. А ця перспектива анітрохи не на нашу користь.
Отож уже існує прихований конфлікт між нами й Дефромоном. Дивна річ, але виник він з приводу Куби.
Коли пошесть почала косити американську армію, Бедфорд відкликала свої війська, як і звідусіль, з кубинської бази Гуантанамо, що її США закріпили за собою на початку століття після чотирирічної військової окупації острова. Ця репатріація війська, підкреслила Бедфорд, тимчасова, США аж ніяк не відмовляються від своїх прав. Але Фідель Кастро, звісно, зрозумів це інакше. Він ще з 1959 року вимагав повернення цієї території Кубі, і тепер, як тільки американці покинули базу, її одразу ж зайняли революційні військові сили. Бедфорд запротестувала, заявивши, що Фідель Кастро порушив угоду від 1903 року й що база в крайньому разі мала б лишатися без озброєнь.
Фідель Кастро відповів промовою, яку виголосив у Гавані на площі Революції біля підніжжя обеліска, спорудженого на честь Хосе Марті. Він сказав, що добре знає це "страховисько" (тобто Сполучені Штати), хоч і не жив, як Хосе Марті, в "його утробі", і добре знає, яке воно зажерливе. Кастро наголосив, що можна щочотири роки міняти американського президента, обирати демократа замість республіканця, білявого замість чорнявого, високого замість низького, можна навіть поміняти його стать (сміх у натовпі), але є одна річ, яку змінити неможливо, це — "імперіалізм янкі!" (Загальне бурхливе пожвавлення.)
Фідель Кастро почував себе після грипу дуже стомленим і не виступав, як завжди, чотири години. Його висновок був рішучий і дотепний: зайнявши Гуантанамо, він тільки відновив суверенітет Куби на клапті її землі. Але водночас він оголосив, що в майбутньому Куба ні передаватиме, ні надаватиме в оренду базу Гуантанамо жодній іноземній країні, навіть союзній.
Роблячи цю заяву, яка нас заспокоїла, Кастро мав на увазі СРСР і хотів заспокоїти Пентагон. Але Пентагон на слово нікому не вірить, навіть самому собі. Він спонукав Бедфорд ужити проти кубинського лідера рішучих заходів. І, може, Бедфорд не прислухалася б до порад Пентагону, якби, на лихо "голубок" з її оточення, один із наших агентів у Гавані не зумів передати нам магнітофонну стрічку із записом промови Фіделя Кастро.
Бедфорд прослухала її водночас із синхронним перекладом. Оскільки Куба являє собою острів, то вона краще, ніж решта Латинської Америки, вбереглася від пошесті, і тепер Бедфорд, чуючи гамір величезного натовпу в Гавані, доходила висновку, що там іще дуже багато чоловіків. Розгнуздані крики тих самців справили на Бедфорд жахливе враження. Її приголомшив голос Кастро, його надмірна чоловіча зверхність, до того ж Бедфорд страшенно образив грубий жарт з її статі й масний регіт, з яким його сприйняло те збіговисько фалократів. Тож вона й дала зелене світло планам Пентагону бомбардувати Кубу, "щоб примусити її повести серйозні переговори".
— Марно я доводила, — сказала мені Аніта, — що ця спроба безглузда. Зрештою, Гуантанамо належить Кубі, і ми й пальцем не поворухнули, коли китайські війська зайняли Тайвань. Нас іще звинуватять у тому, що ми обережно поводимося з великими країнами й нападаємо на малі. Але Бедфорд, яка чула голос Кастро й крики кубинців, охопила така античоловіча істерія, що я вже не могла вплинути на неї. Вона знехтувала мої поради й усі ті можливі наслідки, які я, на жаль, передбачила. Американська авіація втратила половину пілотів, Гавана стала містом-жертвою, Фідель Кастро — героєм, а весь світ висловив протест, крім Англії, яка дуже боялася, щоб Іспанія не скористалася із прецеденту з Гуантанамо й не відібрала Гібралтар.
(До речі, згодом Іспанія так і зробила, не зустрівши ніякого опору.)
Найрішучіше проти бомбардування Гавани виступив Дефромон. Хоч він і махровий антикомуніст, але до Кастро відчував певну симпатію: під марксистською оболонкою Дефромон розгледів у ньому брата-латинянина, що зазнає утисків від англосаксів, так само, як Жанна дАрк зазнавала утисків від англійців, а де Голль — від американців. Навіть більше, Дефромон зберіг певну свіжість почуттів, він любив виступати й мав до цього здібності. На відміну від американських президентів, я.сим пише промови "мозковий трест", французькі президенти — це традиційно висококультурні й велемовні начитанці.
