Портрет митця замолоду - Джойс Джеймс
Нянька навчила його говорити по-ірландському й виховувала його вбогу уяву в непевному світлі ірландського міфу. І він ставився до цього міфу, по якому ще жоден ум не пройшовся різцем краси, і до незграбних переказів, що розпадалися, ідучи колами у глибину, так само, як і до римо-католицької релігії, — з тупою вірнопідданістю. Цілою своєю душею, покірною єдиному гаслові, він противився всьому, що приходило до нього з Англії чи через англійську культуру; а зі світу за межами Англії він знав лише про французький Іноземний легіон, у якому збирався служити.
Через оте честолюбство, що поєднувалося з загальним нахилом Дейвінової вдачі, Стівен часто називав його ручним гусаком, і в цьому назвиську звучало навіть певне роздратування, викликане мовчкуватістю і вайлуватістю друга, що часто ставали стіною між допитливим розумом Стівена та глибинними течіями ірландського життя.
Одного вечора цей молодий селянин, розворушений пристрасним красномовством Стівена, в яке той утікав від холодного безмов'я свого збунтованого розуму, викликав у Стівеновій уяві дивний образ. Вони поволі йшли темними вузькими вуличками убогого єврейського кварталу в напрямі Дейвінової квартири.
— Така мені раз пригода трапилася, Стіві, тамтої осені, ближче до зими. Я нікому ні півслова не сказав, тобі першому. Не тямлю вже, чи був то жовтень чи листопад. Певно, Що жовтень, бо то було ще до того, як я приїхав сюди вступати до університету.
Стівен, улещений довірою, подививсь усміхнено в обличчя друга, з приємністю дослухаючись до його простої говірки.
— Весь той день я був далеко від дому, у Баттеванті, — не знаю, чи ти знаєш, де це, — на хокейному матчі. Грали крокські "Наші Хлопці" проти лімерицьких "Безстрашних Турлів", і присягаюсь, Стіві, то була гра! Мій двоюрідний брат Фонсі Дейвін грав на воротах за Лімерик. Так з нього всю одіж здерли, а він раз по раз виривався із форвардами вперед і кричав, як дурний. Ніколи не забуду того дня. Один із крокських як махне ключкою, і, Бог мені свідок, мало не втрапив братові в скроню. Їй-бо, якби він його зачепив кінцем — був би братові гаплик.
— Добре, що все обійшлось, — засміявся Стівен, — але хіба це і є твоя дивна пригода?
— Ну так, може, тобі й нецікаво, але най там, — після матчу такий був гармидер, що я спізнився на поїзд і не знайшов ані одного запрягу, щоб підвіз мене додому, бо, як на зло, того ж таки дня в Каслтавнроші був якийсь з'їзд, і всі візники околиці стояли там. Тож вибір був один — заночувати у Баттеванті або перти пішки. Ну, я ноги на плечі та й іду, іду, вже й ніч западає, коли я ще в Беллігурських пагорбах — це добрих десять миль від Кілмаллока, — а там далі довга безлюдна дорога. І на дорозі тій ані натяку нема на якесь людське житло, тихо, як у вусі. Уже так стемніло, хоч в око стрель. Раз чи два я приставав під кущем розпалити люльку і, якби не рясна роса, то там-таки, під кущем, впав би й заснув. Зрештою за поворотом бачу-таки хатину, і в вікні світиться. Підходжу, стукаю в двері. Запитують, хто там, я й кажу, що був на матчі у Баттеванті, йду додому і прошу води напитися. За якийсь час відчиняє двері молода жінка й виносить мені великий кухоль молока. Жінка вже напівроздягнута, ніби саме вкладалась, коли я постукав, волосся розпущене; з її фігури, а чи по очах, видно, що вона, мабуть, вагітна. Вона довго балакала зо мною на порозі, і то було дивно, бо груди і плечі мала голі. Запитала мене, чи не стомивсь я і чи не хочу заночувати. Каже, вона в домі сама-самісінька, бо чоловік ще вранці поїхав до Квінставна відпроваджувати сестру. І знаєш, Стіві, вона очей з мене не зводить, і підступила так близько, що чути, як дихає. Я вже віддаю їй кухоль, а вона хап мене за руку, тягне через поріг і каже: "Заходь, залитися на ніч. Не бійся. Там нікого нема, тільки ми..." Я, Стіві, не зайшов. Лиш подякував і пішов собі далі, хоч кров стугоніла мені в жилах. На першому ж повороті я озирнувсь — а вона все ще стоїть у дверях.
Останні слова Дейвінової оповіді забриніли в Стівеновій пам'яті, і жінка з цієї оповіді постала перед ним, множачись у постатях інших селянок, не раз бачених з брички на порогах будинків у Клейні — уособлення її і його народу, лиликова душа, що в пітьмі, в таємниці й самотності прокидається до усвідомлення себе, що через очі, і голос, і рухи простої жінки кличе чужинця до свого ложа.
Хтось поклав йому руку на лікоть, і юний голос вигукнув:
— Це я, паночку, ваша слуга! Зробіть почин, паночку. Купіть цей чудовий букетик. Прошу вас, паночку!
Сині квітки, простягнуті йому, і її по-дитячому сині очі здалися в ту мить образом самої простоти. Він почекав, поки образ розвіється, і тепер бачив лише обшарпану сукенку, мокре жорстке волосся й хлопчакувате обличчя.
— Будьте ласкаві, паночку. Пожалійте слугу вашу!
— У мене немає грошей, — мовив Стівен.
— Купіть, чудові квіточки! Всього один пенні.
— Ти чула, що я сказав? — спитав Стівен, нахиляючись до неї. — Я сказав, що не маю грошей. Повторити ще раз?
— Що ж, дасть Біг, колись ви їх матимете, — помовчавши, відповіла дівчина.
— Можливо, — сказав Стівен, — але навряд.
Він швидко пішов геть, побоюючись, щоб її панібратство не обернулося глумом, і не бажаючи ні чути, ні бачити, як вона пропонуватиме свій товар комусь іншому — туристові з Англії чи студентові з коледжу Трійці. Графтон-стріт, що нею він саме простував, тільки поглибила образ зневаженого убозтва. На початку вулиці була встановлена меморіальна плита Вулфові Тону. Стівен згадав, що був тут з батьком при її відкритті. З гіркотою згадав він цю сцену дешевого вшанування. В екіпажі сиділо четверо делегатів-французів, й один із них, усміхнений молодий гладун, тримав на держалні плакат зі словами: Vive l'Irlande!
А дерева на Стівеновій Луці пахли дощем, і набухла від дощу земля парувала запашним тліном, що легким запахом ладану крізь шар перегною пробивався з багатьох сердець. Душа цього веселого, продажного міста, про яку йому розповідали старші, з плином часу змарніла настільки, що не зберегла нічого, крім легкого запаху тліну, що здіймавсь од землі, і він знав — за хвилину, увійшовши в похмурий коледж, він відчує дух іншого розтління, аніж від Піжона Іґа-на і Палія Вейлі.
Підніматись у кабінет французької було вже пізно, тож він перетнув вестибюль і звернув ліворуч у коридор, що вів до фізичної авдиторії. Коридор був темний і глухий, але здавалось, ніби тут хтось є. Звідки таке відчуття? Може, тому, що він знав — за часів Піжона Вейлі тут були потаємні сходи? А може, цей єзуїтський коледж — чужоземна власність, і він у ньому — серед чужинців? Ірландія Тона і Парнелла немов відступила кудись.
Він відчинив двері до амфітеатру фізичної авдиторії і став у прохолодному сизому світлі, що ледь пробивалося крізь запорошені шибки. Перед ґратами каміна хтось сидів навпочіпки, розпалюючи вогонь, і по сухорлявості та сивизні він упізнав декана. Стівен нечутно причинив двері й підійшов до каміна.
— Доброго ранку, сер! Допомогти вам? Священик скинув на нього очі:
— Зачекайте, пане Дедалус, дещо побачите. Розпалювання вогню — це теж мистецтво. Є науки вільні, а є практичні. Це одна з практичних наук.
— Спробую навчитись, — мовив Стівен.
— Лиш би вугілля не забагато, — спритно пораючись, сказав декан, — ось один із секретів.
З бічної кишені сутани він вийняв чотири недогарки і вправно примостив їх між вугіллям і скрутнями паперу. Стівен мовчки спостерігав. Отак стоячи навколішках на камінних плитах при розпалюванні вогню, заклопотано розкладаючи паперові віхті й недогарки, декан, як ніколи, скидався на смиренного служителя, левита Господнього, який готує жертовник у порожньому храмі. Як і полотняна роба левита, вицвіла й зношена сутана огортала зігнуту постать того, кого церковне облачення чи розшитий бісером ефод тільки дратували і сковували б. Тіло його зістарілось у доземному служінні Богові — в догляданні жертовного вогню, таємному переданні вісток, в піклуванні про мирян, в нанесенні стрімких ударів за наказом зверху, — а однак нітрохи не набралось благодатної святості чи красоти прелатства. Ні, навіть душа його зістарілась у цьому служінні, не підносячись до світла й краси, не розточуючи довкола духмяний аромат святобливості — залишилась умертвлена воля, так само байдужа до трепетливості власного послуху, як старіюче тіло, худе й жилаве, посивіле від срібного пушку — до радощів любові чи борні.
Декан розпрямив спину і стежив, як вогонь охоплює паліччя. Щоб урвати мовчання, Стівен сказав:
— Я, напевно, не зумів би розпалити вогонь.
— Адже ви митець, чи не так, пане Дедалус? — глянув на нього декан, кліпаючи вицвілими очима. — Завдання митця — творити прекрасне. Що таке прекрасне — то вже інше питання.
Замислившись, він поволі потирав сухі руки.
— Ви можете дати відповідь на це питання?
— Тома Аквінський, — відповів Стівен, — каже: Pulchra sunt quae visa placent.
— Ось цей вогонь, — мовив декан, — тішить око. Значить, він прекрасний?
— У плані зорового сприйняття — а за даних обставин, гадаю, воно тотожне естетичному пізнанню — цей вогонь прекрасний, але Тома Аквінський сказав також: Bonum est in quod tendit appetitus. В плані задоволення тваринної тяги до тепла, вогонь — добро. Натомість у пеклі він — зло.
— Цілком слушно, — сказав декан. — Просто в око.
Він прудко підвівся, пішов до дверей, прочинив їх і мовив:
— Кажуть, у таких випадках помагає протяг.
Коли він, ледь накульгуючи, але досить моторно вернувся до каміна, Стівен побачив, як з вицвілих, позбавлених любові очей визирає мовчазна душа єзуїта. Як і святий Ігнатій, декан був кульгавий, але в очах не мав ані іскорки Ігнатієвого запалу. Навіть легендарна підступність ордену, підступність тонша й секретніша, аніж їх легендарні книги секретної й витонченої мудрості, не запалила його душу апостольським завзяттям. Здавалося, він послуговується вивертами, вченістю й хитрістю світу так, як йому казано — на більшу хвалу Божу, але не відчуває ні втіхи в їх застосуванні ані ненависті до присутнього в них зла, а тільки рішучим жестом послуху обертає їх проти них самих; і, попри все оте мовчазне служіння, здавалося, він зовсім не любить свого пана, та й зовсім мало, або й того менше — діло, котрому служить.
