Портрет митця замолоду - Джойс Джеймс

Довкола столу сиділи купкою його брати і сестри. Підвечірок уже майже скінчився, і тільки залишки двічі запарюваного водявого чаю видніли в невеликих скляних кухликах та банках з-під варення, що правили за горнятка. На столі валялися недоїдені шкуринки й скибки здоби, бурі од пролитого на них чаю, блищали калюжки розхлюпаного чаю, а з роздовбаного пирога стирчав ніж зі зламаною колодочкою слонової кістки.

Сіро-синє світіння мрущого дня тихим смутком лилося крізь вікно і відчинені двері, поглинаючи й присипляючи жало сумління, що стрепенулося в Стівеновім серці. Все, у чому було відмовлено братам і сестрам, було щедро дано йому, найстаршому; але тихе світіння вечора не виявило на їхніх обличчях ані сліду заздрощів.

Він підсів до них за стіл і запитав, де батьки. Хтось відповів:

— Пішошлишо дивишотишосяшо нашо ношовийшо дімшо.

Знов переїзд! Хлопець з Бельведера, на ім'я Фаллон, часто питався з дурним сміхом, чого вони так часто переїздять. Зморшка погорди затінила йому чоло — він знов почув дурний сміх Фаллона.

Він запитав:

— А чого ми знов переїздимо — можна спитати?

— Хашозяшоїншо насшо вишосешоляєшо.

По той бік каміна наймолодший брат затягнув "Часто тихої ночі". Один по одному діти підхопили мотив, поки не заспівали цілим хором. Отак вони співатимуть годинами, мелодія за мелодією, мотив за мотивом, аж поки останній блідий промінь не вмре на обрії, поки не вийдуть перші нічні хмари й не западе ніч.

Якусь мить він чекав, прислухаючись, а тоді підхопив і собі. З болем духа прислухався він до обертонів втоми, що ховалася в їхніх крихких, свіжих, безвинних голосах. Вони ще й на життєвий шлях не ступили, а вже, здається, стомилися іти.

Він чув, як хор голосів у кухні відлунює і множиться безконечним відголоссям хорів безконечних поколінь дітей, і в усіх цих відголосах чути й відголос оцього бриніння втоми та болю. Всі вони, здавалося, стомлені були життям, ще й не вступивши в нього. І він згадав, що Ньюмен розчув ці ж обертони в елегійних віршах Вергілія, котрі, мов голос самої Природи, виливають той біль і втому, але й надію на краще життя, що їх відчувають її діти вусі часи.

Далі чекати він не може.

Від дверей корчми Байрона до брами Клонтарфської каплиці, від брами Клонтарфської каплиці до дверей корчми, тоді знов назад до каплиці, і знов назад до корчми ходив він повільно, спершу акуратно ступаючи на плити бруківки, а потім погоджуючи ходу з ритмом читаних подумки віршів. Минула вже добра година, як батько зайшов у корчму з викладачем Даном Кросбі побалакати про вступ сина до університету. Добру годину вже ходить він туди-сюди, але далі чекати він не може.

Зірвавшись з місця, він майже бігцем — щоб батько свистом не завернув його назад — подався до Бичачого острова, за кілька хвилин опинивсь уже за рогом біля поліційної казарми і відчув себе в безпеці.

Так, мати була проти, як можна було вгадати з її незрушного мовчання. Утім, її недовіра підстьобувала його сильніше за батькову пиху, і він холодно думав над тим, що помічав — у міру згасання віри в його душі, ця віра росла й міцнішала в її очах. Невиразна нехіть назрівала в ньому, темною хмарою настроювала розум проти материного невдоволення. А коли настрій той минувся, як хмара, не скаламутивши ні розуму, ні синівської шаноби, він неясно й без жалю відчув, що вперше їхні життя безмовно розходяться.

Університет! Отже, йому вдалось обійти вартових, поставлених на сторожі його дитинства, щоб втримати його серед них, щоб він підлягав їм і служив їхнім цілям. Спершу вдоволення, потім гордість піднесли його й понесли, мов довгі неквапні хвилі. Невидима ціль, задля служіння якій він народивсь, вивела його невидимою стежкою на волю і тепер вабить знов, перед ним ось-ось відкриється нова пригода. Йому вчувалася поривчаста музика — тон угору, мала кварта вниз, тон угору, велика терція вниз, — мов триязике полум'я, рвалась вона, пломінь за пломенем, з опівнічного лісу. То була прелюдія ельфів, безконечна і безформна, що звучала дедалі швидше й нестямніш, пломені виривалися з ритму, і йому здалося — він чує, як з-під трав і корчів вибігає лісова звірина, і тупіт її лунає, наче лопотіння дощу по листю. Сум'ятний тупіт цих ніг линув через його свідомість, тупіт заячих і кролячих, оленячих, сарнячих і антилоп'ячих ніг, аж поки не стих, залишилася в пам'яті одна лиш звучна Ньюменова фраза: Ноги його — немов у сарни, підпора — руки віковічні.

Піднесеність цього туманного образу нагадала йому відкинуту ним велич служіння Богові. Всі роки отроцтва він марив про це. Не раз думав, що це — його призначення. Але коли настала та мить і пора було іти за голосом покликання, він одвернувся, підкорившись свавільному інстинктові.

Тепер уже пізно: миросвячення ніколи не торкнеться його чола. Він відмовився. Чому?

Під Доллімаунтом він звернув до моря і, ступаючи на легкий дерев'яний міст, відчув, як під його важкими черевиками задвигтіли дошки. Громадка християнських братів верталася з Бичачого острова і саме входила по двоє на міст. Невдовзі цілий міст уже хитався й тріщав. Стівена минали парами грубі обличчя, на яких жовтими, червоними і безбарвними плямами мінилися відблиски моря, і коли він спробував глянути на ці обличчя спокійно й відсторонено, легка пляма сорому і співчуття виступила на обличчі. Злий сам на себе, він спробував сховати обличчя від їхніх поглядів, дивлячись убік на мілку воду, що вирувала під мостом. Але й там побачив їхні відбиття: зсунуті на потилицю високі капелюхи, скромні смужки комірців і мішкуваті ряси.

Брат Гайкі.

Брат Квейд.

Брат МакАрдл.

Брат Кео.

Їхня побожність, мабуть, схожа на їх імена, їхні обличчя, їхні убрання. Намарне казав він собі, що їхні покірливі, сповнені скрухи серця складають, можливо, значно більшу данину побожності, ніж складав досі він, удесятеро любіший дар, ніж його вигадливе благочестя. Намарне силкувався він пройнятися до них великодушністю, повірити, що, як колись приб'ється він до їхніх воріт, обдертий з гордині, побитий і в жебрацькому дранті, вони проймуться до нього великодушністю і полюблять, як самих себе. Намарне, зрештою, собі на гіркоту, всупереч власній тверезій переконаності, доводити собі, що заповідь любові не велить нам любити ближнього так само сильно й глибоко, як себе, а велить любити його такою ж самою любов'ю, як себе.

Він видобув зі своєї скарбниці одне речення і м'яко промовив до себе:

— День плямистих, морем народжених хмар.

Речення те, і день, і краєвид злилися в один акорд. Слова... У чім тут річ — у їхніх барвах? Він дав їм засвітитися і згаснути, тон за тоном: золото сходу, іржава червінь і зелень яблуневих садів, блакить морських хвиль, оторочене сірістю руно хмар. Ні, не в барвах — у рівновазі й злагодженості самої фрази. Отже, ритмічний висхід і спад слів миліші йому, ніж пов'язані з ними легенда і барва? Чи, може, через свій слабкий зір і несміливість думки він має менше втіхи від відображання світла чуттєвого світу крізь призму барвистої і багатої мови, ніж від споглядання внутрішнього світу окремих емоцій, досконало відбитого у дзеркалі ясної, гнучкої, розміреної прози?

З хисткого містка він знову ступив на тверду землю. У цю мить, здалось йому, війнуло прохолодою, і, скосивши очі на воду, він побачив, як раптовий порив вітру вкрив її темними брижами. Серце йому ледь тенькнуло, горло ледь стислось — це тіло його жахнулось холодного, нелюдського запаху моря: все ж він не звернув ліворуч до дюн, а пішов прямо, вздовж скелястого пасма, що вело до самого гирла ріки.

Замрячене сонце м'яко освітлювало сіру гладінь там, де річка переходила в затоку. Далі по течії повільної Ліф-фі стрункі щогли мережили небо, а ще далі губилось уві млі розпластане плетиво міста. Наче на якомусь збляклому гобелені, старому, мов людська втома, виднів крізь безчасся образ сьомого граду християнства, такого ж давнього, стомленого й терплячого у своєму ярмі, як у дні скандинавських віч.

Зневірено звів він очі на повільні хмари, плямисті й народжені морем. Вони пливли пустелею неба — орда кочовиків у поході, високо над Ірландією, на захід. Європа, звідки вони з'явились, лежала там, за Ірландським морем — Європа незнайомих мов й оточених долинами, лісами, цитаделями та окопами, муштрованих народів. Він чув у собі незграйну музику, ніби гомін спогадів та імен, таких знайомих, проте не міг вловити жодного бодай на мить; аж ось музика наче тихне, відкочується, відходить... І з кожним відкотом туманної музики з неї вихоплюється одна протяжна клична нота — так зірка протинає морок тиші. Ще раз! Ще раз! Ще раз! Це кликав його позасвітній голос.

— Гей, Стефаносе!

— А ось і Дедал!

— О-о! Перестань, Двайєрисько, бо дістанеш в пику... А-а!

— Молодця, Тавзер! Топи його!

— Сюди, Дедалусе! Бус Стефануменос! — Бус Стефанефорос!

— Топи його, Тавзере! Хай налигається!

— Рятуйте! Рятуйте!.. А-а!

Він упізнав цю мову ще до того, як розгледів обличчя. Од самого виду цієї зжужмленої мокрої голизни мороз пробирав до кісток. Тіла хлопців — мертвотно-білі чи підсвічені блідим золотом чи підпечені сонцем, виблискували вологою. І камінь, з якого вони пірнали, абияк підпертий і розхитуваний їхніми стрибками, і грубе тесане каміння спадистого хвилерізу, на який вони здирались у своїй галасливій забаві, — все мало холодний, мокрий відблиск. Вони шмагали одне одного важкими від холодної морської води рушниками, волосся їх злиплося, насякле холодною ропою.

Вони кликали і він зупинивсь, дотепно відповідаючи на жарти. Які вони всі безликі — Шулі без його глибоко розстебнутого комірця, Енніс без ясно-червоного пояса з пряжкою у формі змії, а Коннолі без своєї спортивної куртки з накладними кишенями. На них прикро дивитись, і вже зовсім прикро — бачити на їхніх тілах ознаки змужніння, що робили жалюгідну голизну огидною. Може, в гурті та в галасі шукають вони порятунку від прихованого в душах страху? І відгородившись тишею, він згадував, яким ляком пойняла його таємниця власного тіла.

— Стефанос Дедалос! Бус Стефануменос! Бус Стефанефорос!

Він уже звик до їхніх жартів, і зараз вони лишень лестили його почуттю спокійної, гордовитої вищості і незалежності. Нині, як ніколи раніш, його дивне ім'я лунало для нього пророцтвом.