Портрет митця замолоду - Джойс Джеймс

Сіре тепле повітря здавалось йому таким позачасним, власний настрій таким плинним і безликим, що всі віки злилися для нього в один. Щойно дух давнього данського королівства прозирнув був із шат повитого млою міста. А зараз, зачувши ім'я легендарного майстра, він немовби почув невиразний шум хвиль і побачив щось крилате — воно летіло над морем, повільно здіймаючись у повітрі. Що це таке? Просто чудернацька гравюра на першій сторінці середньовічної книги з пророцтвами і символами — отой схожий на яструба чоловік, що летить понад морем до сонця, — чи передвістя мети, для служіння якій він народився і до якої йшов крізь тумани дитинства й отроцтва, символ митця, який у своїй майстерні наново виковує з безвладної земної матерії нове, розкрилене, невловне і незнищенне єство?

Серце йому затріпотіло, дихання почастішало, і буйним духом обвіяло кінцівки — немовби сам він линув до сонця. Серце йому тріпотіло в захваті страху, а душа летіла. Душа його ширяла в повітрі у позасвіттях, а тіло, він знав, очистилося одним подихом, позбулося непевності, запроменіло і влилося в стихію духа. В захваті цього лету очі йому променіли, дихання рвалося, і рвалися, й тремтіли, і променіли кінцівки, обвіяні вітром.

— Раз! Два! Стережись!

— О-о, рятуйте! Тонуся!

— Раз! Два! Три! Гоп!

— Давай! Давай!

— Раз! У-ух!

— Стефанефорос!

Йому до болю хотілося крикнути голосно, криком яструба чи орла з високості, пронизливим криком повідати вітрам про своє визволення. Це життя кликало його душу — не тим тупим, грубим голосом, яким кличе світ обов'язків та розпачу, не тим нелюдським голосом, що закликав його до безбарвного вівтарного служіння. Мить надривного лету визволила його, а крик тріумфу нарешті пробився крізь губи і розчахнув мозок.

— Стефанефорос!

Чим же іще було воно все, як не саваном, скинутим з тлінного тіла — страх, у якому він ходив удень і вночі, непевність, яка сковувала його обручем, сором і стид, які принижували його — хіба не були вони саваном, покровами його гробу?

Душа його воскресла з гробу отроцтва, відкинувши погребальне вбрання. Так! Так! Так! Він гордо творитиме свобідною силою своєї душі, як великий майстер, чиє ім'я він носить, творитиме щось живе, нове і розкрилене, і прекрасне, невловне і незнищенне.

Не в силі вже тамувати полум'я в крові, він нервово зіскочив з каменя. Відчув, як пломеніють щоки, як рветься пісня з грудей. Він не чув землі під ногами, ладними йти на край світу. "Вперед! Вперед!" — здавалось, кричало серце. Над морем загусне вечір, ніч упаде на долини, замерехтить світанок й одкриє перед мандрівником незнайомі поля, і пагорби, і обличчя. Де?

Стівен поглянув на північ, де Гоутський пагорб. Море швидко відступало, оголивши водорості на мілкому боці хвилеріза — вздовж усього узбережжя починався відплив. Уже одна продовгувата коса свіжо випнулась над водяними брижами. Подекуди полискували над мілкою хвилею свіжі піщані острівці, й довкола них, по всій мілині та по струмочках на березі, бродили, шукаючи щось у пісках, повиті у світло барвисті постаті.

За мить він уже був босий — панчохи у кишенях, зв'язані шнурками парусинові черевики перекинуті через плече — і, вибравши в плавнику між камінням загострену, розріджену сіллю палицю, зійшов з хвилеріза.

Обмілиною спливав довгий струмок. Бредучи в ньому проти течії, він зачудовано вдивлявся у нескінченний рух водоростей. Смарагдові й чорні, руді й оливкові, вони погойдувались і поверталися за течією. Від безконечного руху вода в струмку була темна і віддзеркалювала високі хмари. Хмари безгучно пливли високо вгорі, а внизу пливли безгучно сплутані водорості; сіре тепле повітря стояло незрушно, і нове бурхливе життя співало у його жилах.

Де поділося його отроцтво? Де та душа, що сахалась свого призначення і самотньо розважала над ганьбою власних ран, щоб у власній оселі убозтва й неправди прибрати її у злинялий саван та у вінки, що в'януть од першого ж доторку? А де він сам?

Він сам. Не помічений ніким, щасливий і при самій серцевині бурхливого життя. Він сам-один, молодий, завзятий і буйний серцем, один серед повітряних стихій і солонкавих вод, серед викинутих морем черепашок і водоростей, серед присірілого сонячного світла, між барвистих, повитих у світло постатей дітей і дівчат, між дівочих і дитячих голосів у повітрі.

Перед ним посеред плеса стояла нерухомо й самотньо дівчина, вдивляючись у море. Немов якась чарівна сила обернула її у подобу дивовижної й гарної морської птахи. Голі ноги її, довгі й стрункі, були витончені, мов журавлині, й непорочно-білі, тільки в одному місці смарагдове пасмо водорості немов родимою плямою прилипло до тіла. Стегна її, повніші й ніжнотонні, як слонова кістка, були оголені майже до клубів, і білі торочки панталонів нагадували ніжний пташиний пух. Темно-синя спідничка, сміливо закасана круг стану, звисала ззаду голубиним хвостом. Груди в неї були м'які й ніжні, як у птахи, ніжні й м'які, наче груди темноперої голубки. Тільки довге біляве волосся її було дівочим, і дівочим був її лик, позначений чудом смертної краси.

Вона була сама, і стояла нерухомо, вдивляючись у далеч моря, але коли відчула його присутність і благоговіння його очей, то свої очі звернула на нього і спокійно, стримано зустріла його погляд, без сорому чи кокетства. Довго-довго витримувала вона його погляд, а потім спокійно відвела очі й перевела долі, на струмок, м'яко поводячи у воді ногою. Перший ледь чутний сплеск тихоплинної води порушив тишу — тихий, ледь чутний і шепітливий плюскіт, ледь чутний, як сонне відлуння дзвонів: плесь-плесь, плесь-плесь; і слабкий пломінчик затремтів на її щоці.

— Боже небесний! — кликнула Стівенова душа у вибуху земної радості.

Він притьмом одвернувся од неї й кинувся геть через обмілину. Щоки його пломеніли, тіло горіло, руки і ноги тремтіли. Все далі і далі і далі ступав він пісками, співаючи морю буйної пісні, радісним кличем вітаючи пришестя життя, що покликало його.

Образ дівчини запав йому в душу назавше, і жодне слово не порушило святої тиші його екстазу. Її очі покликали його, і душа його стрепенулась на поклик. Жити, помилятись, падати, перемагати, наново творити життя з самого життя! Буйний ангел явивсь йому, ангел смертної молодості й краси, посланець із прекрасної обителі життя, щоб у мить екстазу розчахнути перед ним ворота на всіх шляхах блукань і слави. Далі, далі, далі і далі!

Він раптово спинивсь і почув у тиші власне серце. Як далеко він зайшов? Котра година?

Поблизу — ані живої душі, не чути в повітрі жодного звуку. Та день уже згасає, скоро почнеться приплив. Він повернув назад і побіг до берега. Збігши угору пологим схилом без страху порізати ноги, знайшов піщану заглибину між порослих травою горбків і вмостився у ній, щоб спокоєм і тишею вечора вгамувати шал у крові.

Відчував над собою величезний байдужний купол небосхилу і незворушну ходу небесних тіл, а під собою — землю, що його породила, що приклала його до грудей.

Сонливо заплющив очі. Повіки йому тремтіли, мовби відчували кругобіг землі та її вартових, тремтіли, мовби відчували дивне світло якогось нового світу. Душа знесвідоміло поринала в якийсь новий світ, фантазійний, імлистий і непевний, як світ під поверхнею вод, повний рухливих, розпливчастих обрисів та істот. Світ? Чи мерхіт? Чи цвіт? Що мерехтить і тремтить, тремтить і розпукується, як світанок дня, як пуп'янок квітки; він росте нескінченно сам із себе, вибухаючи густо-червоним, розгортаючись і гаснучи до найніжнішої барви ружі, лист за листом, хвиля світла за хвилею світла, заливаючи всі небеса м'якими, щораз глибшими зблисками.

Вечір уже запав, коли він прокинувсь; пісок і сухі трави його ложа вже не яріли. Він повільно підвівся і, пригадавши екстаз свого сну, радо зітхнув.

Вибрався на гребінь піщаного пагорба й роззирнувся довкруж. Вечір уже запав. Обідець молодого місяця розтинав бліду пустелю неба — обідець срібного обруча, вгрузлого в сірий пісок, і вода, неголосно шепочучи хвилями, швидко поглинала берег, острівцями одрізаючи од суходолу кілька останніх постатей.

Розділ п'ятий

Він допив до решти третю склянку водявого чаю і заходивсь жувати підібрані зі столу шкуринки підсмаженого хліба, втупивши погляд у темну ковбаньку на дні чайника. Залишки жовтої рідини були вичерпані, в гущі залишилася ямка, і ковбанька на її дні нагадала йому землистого кольору воду в купальні Клонґовза. Коробка із закладними, що лежала біля його ліктя, уже була перерита, і він ліниво, одну по одній, брав масними пальцями синьо-білі, поспіхом нашкрябані й присипані піском, пожмакані квитанції з іменем поручника — "Дейлі" або "Маківой".

1 пара чобіт

1 поношене пальто

З різні речі, білі

1 чоловічі панталони.

Він одклав квитанції і, задумливо дивлячись на накривку подзьобаної шашелем коробки, невпевнено спитав:

— На скільки зараз спішить годинник?

Мати підкрутила старий будильник, що лежав боком посеред камінної полиці, поки стрілки не показали за чверть дванадцяту, і знову поклала його на бік.

— На годину й двадцять п'ять хвилин, — мовила вона. — Зараз двадцять на одинадцяту. Їй-богу, міг би й поквапитись, а то спізнишся на лекції.

— Наготуйте мені миття, — сказав Стівен. Кейті, наготуй Стівенові миття.

— Буді, наготуй Стівенові миття.

— Не можу, мені ніколи. Наготуй ти, Меґґі.

Коли, зрештою, в кухонну раковину вставлено емальований шаплик, а на край його лягла стара рукавиця до миття, він дав матері терти йому шию, порпатися у вухах та закапелках ніздрів.

— Оце дожився, — сказала вона. — Студент, а такий брудний, що мати мусить його мити.

— Тобі ж це в приємність, — спокійно одказав Стівен.

Згори долинув пронизливий свист, і мати тицьнула йому в руки вогкий халат:

— Витирайся і йди уже, заради Бога.

Після другого різкого посвисту, довшого, бо сердитого, одна з дівчат побігла до сходів.

— Що, тату?

— Ця ледача сучка, твій брат, ще не пішов?

— Пішов, тату!

— Точно?

— Так, тату!

— Гм!

Дівчина повернулась, показуючи йому, щоб поспішив і тихенько вийшов через чорний хід. Стівен засміявся:

— Дивне уявлення про граматику, якщо "сучка" в нього — чоловічого роду.

— Ох, Стівене, який сором, — сказала мати. — Ти ще проклянеш той день, коли вступив у той заклад.