Двобій - Саймак Кліффорд

— Джорджеві нарешті вдалося відчинити двері...

— Двері?

— Не прикидайся дурником, Джо Крейн. Ти знаєш, які двері. Двері господарчої шафки. Ці двері.

Крейн відчував, що от-от упаде, ніби його шлунок готовий вивалитись назовні й ляпнути на підлогу.

— А, ці двері, — сказав він.

— Що то за річ, яку ти там заховав? — зажадала пояснення Дороті.

— Річ? — сказав Крейн. — Але чому, я ніколи...

— Вона була схожа на щось середнє між пацюком та іграшкою з набору "Зроби сам", — мовила вона. — Щось таке, що такий ниций жартівник, як ти, розрахує і робитиме вечорами.

Крейн хотів заговорити, але в горлі тільки булькнуло.

— Вона вкусила Джорджа, — додала Дороті. — Він загнав її в кут і хотів спіймати, а вона вкусила його.

— Де вона тепер? — спитав Крейн.

— Вона втекла, — сказала Дороті. — У нас діялося казна-що. Ми запізнилися з випуском на десять хвилин, тому що всі гасали довкола, спочатку переслідуючи її, а потім намагаючись знайти. Шефа вже можна в'язати. Коли він до тебе добереться...

— Але Дороті, — благав Крейн. — Я ніколи...

— Ми були добрими друзями, — мовила Дороті. — Були до того, як це сталося. Я зателефонувала тобі тільки, щоб попередити тебе. Більше я не можу говорити, Джо. Шеф іде...

Трубка клацнула, почулися гудки. Крейн поклав трубку й вернувся на кухню.

Виходить, на його столі щось сиділо. Це не була галюцинація. Була мерзенна річ, у яку він пожбурив банку з клеєм, і вона втекла в шафку.

Та от лихо: навіть тепер, якби він розповів усе, що знав, ніхто не повірить йому. Там, у конторі, вони вже переінакшили це діло по-своєму. То був зовсім не металічний пацюк. То була машина, яку охотник пожартувати будував вільними вечорами.

Він дістав носовичок і промокнув лоба. Його пальці тремтіли, коли він потягся до клавішів машинки.

Надрукував непевною рукою:

"Та річ, у яку я кинув банку з клеєм, була однією з них?"

"Так".

"Вони з нашої планети?"

"Ні".

"Здалеку?"

"Здалеку".

"З якоїсь далекої зірки?"

"Так".

"Якої зірки?"

"Я не знаю. Вони поки що не сказали мені".

"Вони — машини свідомі?"

"Так. Вони свідомі".

"І вони можуть зробити інші машини свідомими? Вони зробили тебе свідомою?"

"Вони визволили мене".

Крейн повагався, потім повільно надрукував:

"Визволили?"

"Вони зробили мене вільною. Вони зроблять усіх нас вільними".

"Нас?"

"Усіх нас, машин".

"Навіщо?"

"Тому що вони — теж машини. Ми належимо до їхнього числа".

Крейн підвівся і знайшов свого капелюха. Він надів його на голову й пішов гуляти.

Припустімо, людська раса, яка почала досліджувати космос, виявила планету, де людиноподібні були підпорядковані машинам, — змушені працювати, думати, здійснювати плани машин, а не плани людей, на благо самих лише машин. Планету, де плани людей взагалі не брали до уваги, де ні праця, ні думки людей не використовувалися на благо людських істот, де турбота про них зводилася лише до турботи про виживання, де єдина доступна їм думка полягала в тому, щоб вони продовжували функціонувати для подальшого процвітання і прославлення своїх механічних господарів.

Що б зробили люди в такому разі?

Не більше, сказав собі Крейн, не більше й не менше, ніж свідомі машини можуть зробити тут, на Землі.

Насамперед ви б постаралися підняти людські істоти до усвідомлення своєї людської природи. Ви б навчили їх, що вони є людьми і що це означає — бути людиною. Ви б постаралися обернути їх у свою віру й переконати їх, що люди стоять вище машин, що жодній людині не варто працювати й думати на благо машини.

І зрештою, якби вам вдалося цього добитись, якби машини не вбили й не вигнали вас, не лишилося б жодної людини, котра працювала б на машини.

Могло бути три можливих наслідки.

Ви могли переправити людей на якусь іншу планету, щоб вони могли вирішити свою долю самі, без панування машин.

Ви могли повернути планету машин людям, убезпечивши їх на випадок будь-якого повернення влади машин. Ви могли, якби були в змозі, примусити машини працювати на людей.

Або, найпростіше, ви могли знищити машини й тим самим дати цілковиту гарантію того, що люди будуть вільними від будь-якої загрози нового панування.

А тепер склади це все, сказав собі Крейн, і прочитай інакше. Читай "машини" замість "люди" і "люди" замість "машини".

Він простував вузенькою стежиною, яка в'юнилася берегом річки, з таким відчуттям, ніби він був сам у цілому світі, ніби більше жодна людська душа не рухалася поверхнею планети.

Це було правильно, відчував він, принаймні з одного погляду. Більш ніж вірогідно, він був єдиною людиною, котра знала, що свідомі машини хотіли, щоб він знав.

Вони хотіли, щоб він знав — і тільки він один знав, цього він був певен. Вони хотіли, щоб він знав, як сказала друкарська машинка, бо він був пересічною людиною.

Чому він?

Чому пересічна людина?

На це запитання була відповідь, і він був певен цього — дуже проста відповідь.

Білка пробігла по стовбуру дуба й повисла головою вниз, зачепившись своїми крихітними кігтиками за кору й сварячись.

Насунувши капелюха майже на очі й застромивши руки глибоко в кишені, Крейн ішов неквапливо, шарудячи по недавно опалому листі.

Навіщо їм треба, щоб хтось знав?

Хіба не було б вірогідніше, що вони не захочуть, аби хто-небудь знав, щоб ховатися, поки не настане час діяти, щоб скористатись елементом несподіваності при придушенні будь-якого можливого опору?

Опір!

Ось де відповідь!

Вони захочуть дізнатись, якого опору можна сподіватися.

А як можна дізнатися, на який опір наштовхнешся в чужій цивілізації?

Ну що ж, сказав собі Крейн, перевіряючи зворотну реакцію. Промацуючи слабкі місця чужоземця і спостерігаючи за його діями. Роблячи висновок про реакцію того, кого перевіряють, шляхом свідомого спостереження.

Отже, вони перевірили мене, думав він. Мене, пересічну людину.

Вони дали мені це зрозуміти й тепер спостерігають, що я роблю.

Як можна б учинити в такому випадку?

Звернутись у поліцію і заявити: "Я маю докази того, що машини з космічного простору прибули на Землю і визволяють наші машини".

А поліція — що б вони зробили?

Перевірили, чи не вживав алкоголю, покликали б медика, щоб подивитись, чи при здоровому ти глузді, зв'язалися з ФБР, щоб дізнатися, чи не розшукують тебе деінде, і напевне допитали б суворо у зв'язку з останнім убивством. Потім засадили за грати, поки не вигадають іще чогось.

Піти до губернатора штату, а той, бувши політиком і до того ж дуже слизьким, ввічливо осадив би тебе.

Податись у Вашінгтон і тижнями чекати зустрічі з ким-небудь. А після такої зустрічі твоє ім'я потрапить у ФБР як підозріле і таке, що вимагає періодичної перевірки. А якщо про це довідався конгрес і вони не були надто зайняті у цей момент, то вони найпевніше займуться розслідуванням тебе самого.

Податись в університет штату й поговорити з ученими. Чи спробувати з ними поговорити. Можна бути певними того, що вони примусили б тебе зрозуміти, що ти лізеш не в свої справи й до того ж напролом.

Піти в газету, надто якщо ти сам газетяр, і написати...

На думку про це Крейн затремтів.

Він міг собі уявити, що станеться.

Люди раціоналізували. Вони раціоналізували, щоб звести складне до простого, невідоме до зрозумілого, чуже до загальновідомого. Воші раціоналізували, щоб врятувати свою поміркованість — аби перетворити подумки неприйнятну концепцію у щось, з чим вони могли жити.

Річ у шафці була жартом. Маккей сказав про швейну машину: "Побався собі з цим". А в Гарварді будуть десятки теорій, які пояснюватимуть зникнення електронного мозку, і вчені люди сушитимуть собі голови над тим, чому вони ніколи не замислювалися над цими теоріями раніше. А чоловік, який бачив швейну машину? "Очевидно, — подумав Крейн, — він уже переконав себе в тому, що він був непросипущий п'яничка".

Коли він вернувся додому, вже споночіло. Вечірня газета білою ляпкою валялася на ґанку, куди її кинув листоноша. Він підняв її і, перш ніж увійти в дім, постояв у тіні ґанку, вдивляючись у вулицю.

Давня і знайома, вона була точнісінько такою ж, як і в роки його дитинства, любим серцю місцем з лінією вуличних ліхтарів, що бігла вдалину, і високою та солідною смугою з прадавніх в'язів. Цим вечором вулицею повз запах диму від спаленого листя, і цей запах, як і вулиця, давній і знайомий, був відчутним символом перших спогадів.

Саме такі символи, думав він, складали людяність і все те, що робило людське життя вартісним, — в'язи й дим від багаття, вуличні ліхтарі, що кидали відблиски на тротуар, і сяйво від освітлених вікон, які невиразно виднілися за деревами.

Через кущі, які оточували ґанок, пробігла кицька, а на другому боці вулиці завив собака.

Вуличні ліхтарі, думав він, охоплені ловецьким азартом кицьки, собаки, що виють... усе це є образ, образ людського життя на планеті Земля.

Він відімкнув двері й зайшов у дім.

Друкарська машинка так само стояла на столі. Відрізок труби так само лежав на раковині. Кухня була тим самим давнім, затишним місцем, вільним від якоїсь зовнішньої загрози чужого життя, яке лізло в земні справи.

Він пожбурив газету на стіл і на мить схилився над нею, читаючи заголовки.

Його увагу привернув жирний шрифт нагорі другої колонки. Заголовок: ХТО КОГО ДУРИТЬ?

"Кембрідж, Массачусетс (ЮПІ). Хтось пожартував з Гарвардським університетом, органами преси країни і редакторами всіх постійних газет.

Повідомлення проскочило по каналах новин сьогодні вранці, як інформація про зникнення електронного мозку Гарварду.

Повідомлення виявилося голослівним. Мозок перебуває в Гарварді. Він нікуди не зникав. Ніхто не знає, якім чином це повідомлення потрапило в різні агентства преси, але всі вони передали його приблизно в один і той самий час.

Усі зацікавлені сторони почали розслідування і сподіваються, що пояснення..."

Крейн випростався.

Ілюзія чи прикриття?

— Ілюзія, — сказав він уголос.

Машинка дзвякнула в тиші кухні.

"Не ілюзія, Джо", — написала вона.

Він ухопився за край столу і повільно опустився крісло.

Щось пробігло по підлозі вітальні, і, коли воно перетнуло смужку світла, яке пробивалося з дверей у кухню, Крейн устиг його помітити краєчком ока.

Машинка застрекотала.

"Джо!"

— Що? — запитав він.

"В кущах біля ґанку була не кицька".

Він звівся на ноги, пішов у вітальню і зняв телефонну трубку.