До того, хто сидить у темряві - Твен Марк

Високе натхнення підказало йому грізні слова про те, що збройна анексія буде "актом злочинної агресії", і ця заява пролунала як ще один "постріл на весь світ".64 З усього, що він сказав і зробив, ці шляхетні слова переживе в людській пам’яті хіба одне – те, що він сам забув їх усього лише за рік, а з ними й свої шляхетні принципи.

Бо незабаром з’явилася філіппінська спокуса. То була дуже велика спокуса, занадто велика, і він прикро схибив: почав грати по-європейському, по-Чемберленовому. Жаль, великий жаль бере за ту помилку, за ту тяжку, непоправну помилку. Адже то була якраз слушна нагода ще раз заграти по-американському. І зовсім задурно. Можна було й там загребти великий виграш, ціле багатство, тривке, незнищенне багатство, яке можна б лишити у вічну спадщину потомним поколінням. Не землю, не гроші, не панування – ні, щось стократ вартніше за ту марноту: нам би дісталася свідомість того, що ми помогли здобути волю народові визискуваних і кривджених від безвіку рабів, а нашим нащадкам – світлий спомин про те шляхетне діло. Всі козирі були в наших руках. Якби гралось за американськими правилами, Дьюї65 мав би, розбивши іспанський флот, зразу відплисти від Маніли, лишивши на березі тільки прапора, що захищав би життя й майно чужоземних громадян від повсталих філіппінців і застерігав би великі держави, що втручання у визвольну війну філіппінського народу буде розцінено як ворожий Сполученим Штатам акт. А великі держави навіть задля лихого діла нездатні об’єднатись, отже, й не зважились би зачепити того прапора.

Дьюї міг би відплисти, куди йому треба, і нехай собі досить сильна для того повстанська армія облягає Манілу, голодом примушує здатися нечисленну іспанську залогу та висила її з країни, а тоді нехай філіппінські громадяни обирають собі таку форму врядування, яка їм до вподоби, з ченцями ж та з їхніми сумнівними набутками хай чинять так, як підкажуть їм їхні власні, філіппінські уявлення про закон і справедливість – уявлення, видно з усього, нітрохи не гірші за ті, що панують у Європі чи Америці.

Одначе ми заграли по-Чемберленовому – і прогавили нагоду вписати в наш літопис іще одне славне діло, ще одну Кубу.

Що довше міркуємо ми про ту помилку, то ясніше пересвідчуємося, що вона має прикро окошитися на нашій цивілізаторській комерції. Той, хто сидить у темряві, майже напевне скаже: "Щось воно не те... Як же тут добрати діла? Либонь, є дві різні Америки: одна визволяє невільника, а друга тут-таки знову відніма в нього щойно здобуту волю, заводить із ним з доброго дива сварку, а тоді вбива його й загарбує собі його землю".

Цілком напевне той, хто сидить у темряві, так каже, і задля нашої комерції ми повинні переконати його, щоб він сприймав філіппінські події інакше, спокійніше. Ми повинні самі спрямовувати його думку. По-моєму, це цілком можливо: адже п. Чемберлен зумів спрямувати думку Англії про південно-африканські події й зробив це вельми дотепно й успішно. Він виклав перед громадськістю факти – деякі з фактів – і показав своєму довірливому народові, що ті факти означають. Показав за допомогою цифр: це дуже добрий спосіб. Він скористався з формули "2×2=14, а 9–2=35". Цифри – це річ невідпорна, вони переконують навіть найприскіпливіших.

Ну, а мій план іще сміливіший за панів Чемберленів, хоч, здавалось би, скопійований з нього. Будьмо ще відвертіші, ніж п. Чемберлен: викладьмо відважно всі факти, жодного не приховавши, а тоді пояснімо їх за пановою Чемберленовою формулою. Така безстрашна правдивість приголомшить того, хто сидить у темряві, і він прийме наше пояснення, перш ніж устигне вернутись до тями. Скажімо йому ось як:

"Вся річ дуже проста. 1 травня Дьюї розбив іспанський флот. Це віддало Філіппінські острови в руки їхнього справжнього, законного господаря – філіппінської нації. Армія повстанців налічувала тридцять тисяч вояків і мала досить сили, щоб вигнати невелику іспанську залогу чи голодом примусити її скласти зброю; а тоді народ обрав би собі уряд до власної вподоби. Наші традиції вимагали, щоб Дьюї поставив на березі свій застережний знак і відплив геть. Але нашому Головному Гравцеві спав на думку інший план – європейський: висадити на островах армію, нібито щоб помогти філіппінським повстанцям поставити останню крапку в їхній боротьбі за незалежність, а насправді – щоб відняти в них їхню землю й забрати собі. Звичайно, в інтересах поступу й цивілізації. План той виконано ступнево й цілком задовільно. Ми уклали військовий союз із довірливими філіппінцями, вони обложили Манілу з суходолу, і з їхньою вельми цінною допомогою місто, яке обороняла восьми— чи й десятитисячна іспанська залога, здобуто. В той час ми б не здужали цього зробити без їхньої допомоги. І ми забезпечили собі ту допомогу – хитрощами. Ми знали, що вони б’ються за свою незалежність, б’ються вже два роки. Ми знали також, що вони гадають, ніби й ми б’ємося за їхнє справедливе діло – як допомагали кубинцям завоювати незалежність Куби,– і не перешкоджали їм і далі так гадати. Аж поки Маніла опинилась у наших руках і ми змогли обходитись надалі без їхньої допомоги. Отоді ми відкрили свої карти. Звичайно, вони здивувалися – цілком природна річ; здивувались і розчарувалися; розчарувались і засмутились. Їм така поведінка видалась неамериканською, непослідовною, незгідною з нашими традиціями. І це теж було природно: ми ж бо тільки про людське око вдавали, що граємо по-американському, а насправді провадили європейську гру. Ми так спритно їх піддурили, що вони аж розгубились. Вони не могли нічого второпати: адже ми допіру були такі приязні, такі щирі з цими простосердими патріотами! Це ж ми, не хто як ми привезли їм з вигнання їхнього проводиря, їхнього героя, їхню надію, їхнього Вашінгтона – Агінальдо!66 Привезли на військовому кораблі, з усіма почестями, під священним захистом нашого гостинного прапора, привезли, й вернули його народові, і приймали за те палку, зворушливу дяку. Еге ж, ми були такі приязні, так підтримували й підбадьорювали їх! Постачали їм зброю та бойовий припас, радилися з ними, вправлялися навзаєм у гречності, доручали своїх хворих і поранених їхньому дбайливому доглядові, не боялись віддавати своїх полонених-іспанців у їхні чесні й гуманні руки, билися пліч-о-пліч з ними проти "спільного ворога" (наш власний вислів), вихваляли їхню відвагу, їхнє лицарство, їхню милосердність, їхню шляхетну поведінку, користалися їхніми окопами та сильними позиціями, що вони були відбили у іспанців, піддобрялися до них, брехали їм, офіційно оголошуючи, що наші армія та військово-морський флот прийшли здобути їм волю та скинути ненависну іспанську кормигу; одно слово, дурили їх, використовували, поки вони були нам потрібні, а тоді насміялись і кинули, як висмоктану помаранчу. Закріпились на тих позиціях, що видурили в них, тоді почали посуватися ще далі наперед і вперлися на їхню територію – мудра вигадка, бо ж ми потребували сварки, а це мусило її викликати. Наш вартовий застрелив солдата-філіппінця, що йшов по терені, де ніхто не мав права заборонити йому йти. Обурені філіппінці дали відкоша, не питаючи відсутнього тоді Агінальдо, схвалить він те чи ні. Агінальдо того не схвалив; але вже не помоглося. Ми хотіли мати – в інтересах поступу й цивілізації – Філіппінські острови, не захаращені повстанцями, що б’ються за незалежність, а для цього нам потрібна була війна. Ми й учепилися за нагоду. Це знов було чисто по-Чемберленовому – принаймні щодо спонук і намірів,– і ми заграли так само майстерно, як і він сам".

Тут задля переміни, аби той, хто сидить у темряві, не знудився нашим відвертим зізнанням, годиться вкинути трохи реклами "Дарів цивілізації", а тоді провадити далі:

"Коли ми з повстанцями здобули Манілу, панування іспанців над островами і їхнє право власності на них скінчилося, щезло, здиміло. Не лишилося з них ані клаптика, ані ниточки. І ось якраз тоді нам набігла незрівнянно кумедна думка: відкупити в Іспанії обидва ті привиди!67 (Не біймося, признаваймося відверто, бо однаково ні той, хто сидить у темряві, ні будь-хто, поки при добрім глузді, в таке не повірить). А купуючи за двадцять мільйонів ті примари, ми зобов’язалися також подбати про ченців та все їхнє добро. (Здається, ми пообіцяли ще й розповсюджувати проказу та віспу, але я не певен. Та це й не має ваги, бо людям, що терплять таку напасть, як ченці, вже не страшні інші пошесті).

Коли ми ратифікували угоду, зайняли Манілу й відкупили привиди, Агінальдо й законні господарі островів стали нам непотрібні. Ми розв’язали війну і почали ганяти нашого недавнього гостя й союзника по лісах та болотах".

Тут годиться трохи похвалитися своїми бойовими подвигами та успіхами, аби люди не подумали, що ми чимось гірші за англійців у Південній Африці; однак дуже випинатися з цим, по-моєму, не слід. Треба бути обережними, звичайно, щоб уже дотримати перед тим, хто сидить у темряві, цілковитої відвертості, телеграми з театру військових дій доведеться прочитати, але їх можна повити серпанком гумору, щоб трохи пом’якшити похмуру їхню промовистість та досить нескромне хизування кровожерним захватом. Перше ніж читати йому оцю добірку заголовків військових кореспонденцій від 18 листопада 1900 року, добре буде спершу зробити невеличку репетицію на самоті, щоб добрати потрібний легкий і веселий тон:

"НАШОМУ УРЯДОВІ НАБРИДЛО ТУПЦЯННЯ ВІЙСЬКА НА МІСЦІ!"

"ВДАРИМО ПО-СПРАВЖНЬОМУ НА БУНТІВНИХ68 ФІЛІППІНЦІВ!"

"ВІДТЕПЕР – НІЯКОЇ ПОЩАДИ!

БЕРІМО ПРИКЛАД З КІТЧЕНЕРА!"

Кітченер69 уміє дати раду нечемам, що боронять свої домівки і свою волю, і нам слід удавати, ніби ми просто наслідуємо Кітченера, самі ж не шукаємо в цій справі ніякого зиску, хіба що хочемо попишатися перед Великою сім’єю націй, до чийого ясновельможного гурту хоче прилучити нас наш Головний Гравець, купивши нам місце в задньому ряду.

Звичайно, нам ніяк не випадає замовчувати повідомлення нашого генерала Макартура70 – ой, ну навіщо ті газети все друкують такі прикрі речі! – але доведеться пробубоніти їх якось мимохідь, на відчай душі, хай що буде, те й буде:

"За останні десять місяців наші втрати становили 268 забитих і 750 поранених, втрати філіппінців – три тисячі двісті двадцять сім забитих і 694 поранених".

Тільки слід бути напоготові, щоб підхопити того, хто сидить у темряві, бо від такого зізнання він напевне зомліє, подумавши: "Боже милосердний! Ті "чорношкірі" милують поранених ворогів, а американці добивають!"

Тоді відволодаймо його, та вкоськаймо якось, та запевнімо, що шляхи господні недовідомі й не годиться нам судити їх; а далі, аби показати, що ми тільки наслідуємо інших, а не самі до такого додумалися, прочитаймо ось такі рядки з листа одного американського солдата з Філіппінів до своєї матері, що надрукувала газета "Громадська думка" в місті Декорі, штат Айова.