Дбайлива облога - Белль Генріх

Він залюбки зробить це сам, хоч і я, певна річ, готовий до цього теж. Але не хочу його ображати. Отож коли дозволите висловити припущення, що за таких обставин ви дістанетесь додому без моєї допомоги, яка вам, можливо, була б обтяжлива, то я хотів би попрощатися.

— Дякую, і — до побачення! Отже, післязавтра.

З великою охотою він пішов би звідси відразу — пішки, через двір, потім через Замковий міст, алеєю до села, тоді поволеньки від хати до хати й так аж до церкви, там би сів, може, навіть помолився б, далі постукав би до Кольшредера, запросив би сам себе на каву й погомонів про світ — не про господа бога, ні, розмовляти з Кольшредером про Всевишнього він якраз не дуже й любить і, мабуть, саме через те, що

Колыпредер — пастор. Там став би перед батьківським будинком, отим наново обшитим азбестовими листами півтора-поверховим "куренем", у якому й досі мешкає вчитель, молодий хлопець, що має автомашину й дружину в джинсах і прибудував собі гараж, а город обернув на моріжок з густою, завжди рівненько скошеною травичкою, де валяються різнобарвні пластмасові іграшки двох його малюків. Досі він утримувався від того, від чого мав намір утримуватися й далі: попросити дозволу подивитись будинок усередині — обидві кімнати з похилими стінами на горищі, внизу вітальня, кухня та комірчина для реманенту, у підвалі — пральня й комора на продукти. Тепер вони, мабуть, зробили все по-сучасному, і йому просто цікаво, де в них стоїть ванна — внизу чи нагорі. Він пригадав би батька, матір, брата Ганса... Всі вони вже повмирали, батько з матір'ю поховані тут, а брат десь далеко, дуже далеко — коли там узагалі було що ховати. Ганс попав просто під снаряд. "Сталінський орган" *. Колись треба буде відвідати ще раз і могилки. Кете робить це частенько, а потім, повертаючись додому, заїздить іще до Ной-Іфенгофена на перенесені туди могили своїх батька й матері — бере з собою квіти, купляє закриті мідні лампадки, замовляє молодим скульпторам надгробки; він бачив тільки ескізи для них: символічна композиція з троянд і хреста, все з мармуру, і для її та його батька й матері майже те саме, відмінності ледве помітні. Однак бувати на кладовищі він не любить, ходить туди дуже неохоче, навіть на похорони, хоч декому такі відвідини просто дають утіху.

Згадав би він тоді й про молочний суп... Такого на смак супу йому не доводилося їсти вже ніколи — ні у війну, ні по війні, і навіть Кете — а супи вона варить неперевершені — саме таким супом не почастувала його жодного разу. І хоч він сто разів їй пояснював, який був той суп — посередині такий собі острівець із яєчного білка, легенький (у неї він виходив надто міцний) присмак ванілі й цілком певна, явно неповторна густина; а в Кете суп щораз або надто густий, або надто рідкий. Рецепта він, звісно, не знає, у пам'яті лишився тільки смак, а його, саме його відтворити й не вдається — так само, як ото запах, що його, бува, відчуєш одного особливого вечора, скажімо, запах осіннього листя в Дрездені, запах, що долинав знадвору, коли вони з Кете лежали в готелі сумнівної репутації.

1 Радянська артилерійська установка часів другої світової війни, т. зв. "катюша" (тут і далі прим, перекладача).

А найглибше в пам'ять запали суботи: після сповіді — купання V цинковій балії в пральні, потім — суп, хліб із марга-

" ;"лтіі як пощастить, то й какао. Та навіть згадка пином, а шид*" лжж .

тю сповідь не потьмарила спогаду про смак супу. І він " ійшов би до садиби Пютців, а тоді — Кельців, подумав би

п те_хоча й розумів, що ніколи цього не зробить,— чи не

Гайти й привітатися з Анною Пютц (щоправда, тепер, як він знає її прізвище Комерц) або з Бертою Кельц (яке прізвище в неї тепер, він не знає); просто б зайти, сказати: "Добридень?, _І подивитися в обличчя тим старим жінкам. Вони,

звісно, збентежилися б — адже він живе тепер у "замочку" і став таішм впливовим! Він пошукав би на їхніх обличчях риси тих дівчат, у яких понад п'ятдесят років тому — у Берту тринадцятирічним, а в Анну — чотирнадцятирічним — був закоханий так безтямно, що від свого почуття аж знемагав. Перша — білява, друга — чорнява. Дівочі коси, очі, груди, ноги... Він ходив за ними назирці, вистежував їх, намагався поцілувати, схопити за груди, погладити по нозі... І жодна на нього не ображалася, він просто їм надокучав, дівчата, мабуть, знали про таке від інших хлопців і, може, навіть до цього звикли, але в них ще не прокинулося досить цікавості, щоб поквапитись на нього, як це незабаром зробила Герлінда Тольмсгофен... І він ніколи не знав, що казати у сповідальні на дивне запитання: "Сам чи з кимось?" Пасторові Нуперцу, здавалося, від хлопця його літ конче треба було почути ту чи ту відповідь. Може, то називалося "з кимось", коли він підглядав за дівчатами й пробував їх мацнути або коли хотів тільки подивитись (а таке вони інколи йому дозволяли, і обидві були якось чудовно, майже романтично вражені) їм в очі — довго й глибоко, але волі рукам (це він урочисто їм обіцяв) не давав? Чи то називалося "з кимось", коли він зазирав дівчині в очі й шукав там... Що? І знаходив там... Що? А оте нестерпне Нуперцове допитування, чи він, як залазить у суботу в балію, не "обмацує" сам себе, й оті поради купатися в не дуже теплій воді, а ще ліпше — в трусах. Саме це наштовхнуло його на думки, які доти йому й у голові не з'являлися. І він так уже ніколи себе й не здолав, на сповіді більше не ходив, і спогади про всі подальші суботи не потьмарювало вже ніщо (він аж здригнувся від страшної думки, що добра душа Сабіна недавно приїздила сюди заради того, щоб висповідатися в Кольшредера — саме в Кольшредера!); тільки купання та молочний суп, розпашіле материне обличчя над плитою, Галс, що підсовував йому своє какао,—потім він здебільшого йшов кудись із дому

14*

14 419

й діставав там, певне, щось краще, ніж какао! — батько (на щастя, вдома його найчастіше не було — він шукав на велосипеді й з рюкзаком на плечах дешевої земельки, бо мав хворобливий потяг до власності, своєї пайки на цьому світі, хай це навіть були заболочені, порослі очеретом луки зубожілих селян)... Батько хотів мати землю і ні з ким не церемонився; то був суворий, ненависний учитель, до того ж — вегетаріанець; він їздив із рюкзаком на велосипеді по селах, вишукував земельку, наживав земельку, призбирував морги й метри, збив кілька гектарів негодящих грунтів, копався в своїх паперах, складав витяги з поземельної книги й земельні листи, все засвідчене в нотаріуса... Сухоти, смерть. (Але ті кілька гектарів навколо Іфенгофена, Блюкгофена та Гетціг-рата після війни все ж таки трохи полегшили матері життя: земельну власність вона міняла на харчі — морг за моргом на молоко, масло й картоплю. Пізніше, коли там почали все копати й перекопувати, селяни вже продавали ту землю в сто разів дорожче. А діти в селі радо перехрестилися, коли батько помер, так само й Анна Пютц та Берта Кельц, а ще радніше — хлопці, які й досі, вже постававши дідами, розповідають своїм онукам про отого бузувіра вчителя Тольма — люди навіть не знали, чи він "бодай католик", "справжній" католик; бо до церкви батько, мабуть, таки ходив і про порядок Дбав, але щоб він сповідався чи причащався, ніколи ніхто не бачив і не тільки в своєму селі, а й у сусідніх селах, де він часом бував у неділю і спокушав селян своїм велосипедом, рюкзаком та сякою-такою готівкою в кишені, пропонував уранці за кухлем пива завдаток, посміювався, коли після обідні били при свідках по руках, підтверджуючи попередні угоди, бо сам же нічого, нічого не пив, хіба іноді склянку води чи кухоль молока, отой довготелесий, кістлявий, худющий чоловік, що не знав ні радощів, ні друзів. Зате в матері були, певно, свої радощі — діти, город, кухня, церква; активістка Спілки матерів, ревна прочанка, вона завжди була врівноважена, і їй навіть щастило — рідко, ох рідко — викликати на батьковому обличчі усмішку, коли вона нагадувала йому про молоді літа в Блюкгофені, про своїх батька й матір і про його, що сиділи тоді на бурому вугіллі.

Все ж таки треба було б якось поїхати на могилки, подивитись на отой справжній квітник, що його там розвела Кете, на мармуровий надгробок з хрестом і трояндами, незгасну свічку в мідному світильничку... Зайшов би він, либонь, до церкви, та й до Кольшредера, хоч як гірко не хочеться цього робити; з Колыпредером принаймні можна було б побалакати про архітектуру, живопис, та й про музику; зайшов би, може й до колишньої садиби Комерців, де тепер живуть Шретери, Катарінині батько й мати,—нинішні Рольфов і, так би мовити, тесть і теща. Хоч і досі ще, через п'ятдесят років, його бентеясить одна думка: адже траплялося, що він робив тоді з Петером Комерцом та Конрадом Бергеном те, що називав "сам із кимось". Коли він одного разу поцікавився в тих двох, що мав на увазі старий Нуперц, питаючи його про якесь "обмацування", хлопці відкрили йому таємницю. І все ж він з нетерпінням чекав снів і досить рано, ще як їздив до міста в школу, спізнав Герлінду. Він тоді помагав їй у математиці, тут, у замку; вона була графиня, і він не важився погладити їй ноги чи мацнути її за груди, але в очі зазирав глибоко-глибоко і їй, а вона — йому, і одного дня Герлінда сама не стала "тягти сірка за хвіст", а по-панібратському, як вона взагалі розмовляла, сказала: "Згляньмося одне над одним",— і додала: "Тільки без комплексів, любий Фрі ник у,— ти в мене не перший і, мабуть, не останній, а я знаю, що буду в тебе перша..." І дівчина, яку люди називали "нахабною, розбещеною шльондрою", зробилась податливою і враз принишкла, затамувала дух; а оту шалену втіху на її обличчі, оте щастя, яке так і хочеться назвати раюванням, він не забув, не забував ніколи, як і її усмішку, коли вона побачила його втіху. З почуттям тріумфу, а не каяття пішов він іще раз до сповіді, щоб позбутись отого "з кимось" і щоб остаточно розпрощатися зі сповідями, а може, і з церквою, яка намагалася присилувати його щотижня покаянно сушити собі голову тим, що він знов робитиме через годину без каяття. Довіку не забути йому отого роздратованого, більш ніж нетактовного вигуку Нуперца, отого вульгарного запитання, що його пастор видихнув лютим, здушеним голосом: "З ким же?!" Це запитання вже не мало нічого спільного з таємницею сповіді, а крім того, священик і сам усе знав, знало мало не ціле село, всі ж вони знали, що це спливе на поверхню, і воно таки спливло.