Дбайлива облога - Белль Генріх
І все ж таки щойно йому відкрилася двоплощинність, він саме за ці дві години віднайшов особисте життя — своїх дітей, і внуків, і Кете — й уже не боїться промов, з якими доведеться виступати, прес-конференцій, які доведеться провадити, інтерв'ю, які доведеться давати. У ньому, виявляється, нагромаджено всього набагато більше, ніж він і сам сподівався: думок, яких ніколи не висловлював, поглядів, від яких мусив відмовлятися, цілих серій заздалегідь наготованих висловлювань. Тепер нехай запитують про що завгодно, ці агресивні, й лицемірні, й агресивно-лицемірні журналісти, і хай він і не людина діла й ніколи по-справжньому таким не був, але журналістів — о, цих він, мабуть, усе ж таки знає і завжди надавав перевагу агресивним перед лицемірними: як-не-як, він ось уже тридцять два роки власник "Блетхена" й не раз бачив, як вони з'являлися й зникали, бачив їхні злети і їхні падіння, легко знаходив з ними спільну мову, хоч ніколи до пуття й не розумів, що таке журналістика, і нехай навіть на конференціях вони щоразу й утовкмачують йому, що Jour означає "день" — на день, на цей день, на один день... Мило розводитись, залишаючись на поверхні свідомості, перед мікрофонами, об'єктивами телекамер та гостро підструганими олівцями — цього він навчився саме тепер, в останні хвилини, коли страх за власне життя так несподівано минув.
Сьогодні знов, як завжди знов, коли Корчеде — цього разу на конференцію він не прибув — назвали серед кандидатів, мова знов досить відверто зайшла про його "уподобання", через які він виявляється для такої посади непридатним — "зовсім непридатним, хоч у його здібностях ніхто й не сумнівається".
Ні, уникнути цього не пощастило — Бляйбль до нього все ж таки підійшов, тоді як Амплангер тримався осторонь; той самий Бляйбль, у якого грубе обличчя — не обличчя, а справжнісінька "пика",— і грубі манери. Він уже постарів, одначе й досі скидається на здорового, як бугай, молодика й хоч і не бабій, а проте романів з жінками мав чимало. Дивно було вперше за тридцять п'ять років бачити Бляйбля майже розгубленим, власне, приголомшеним. Він шанобливо кивнув головою, а тоді, як грім з ясного неба, пустив оту шпильку:
— То що, Фішери ждуть поповнення? І про це доводиться дізнаватись або зі спортивного відділу однієї газети, або зі світської хроніки іншої! А нам ти ані словечка! Навіть Кете аж рота роззявила, коли я їй розповів.
Бляйбль замовк і відразу, певна річ, зметикував, що й він, Тольм, також іще нічого не знає. Сабіна вагітна? Про це він ще не чув, до того ж... Хіба в цьому є щось непристойне, щось таке, про що люди повинні перешіптуватись? Жодному репортерові про це ще не відомо, жоден іще його не спитав: "З яким почуттям ви чекаєте ще одного внука чи внучки з родини Фішерів?" Душа чує: за цією звісткою, за цим Бляйблевим запитанням щось криється — щось таке, про що йому й невтямки.
— Вітаю! Вітаю і з тим, і з тим: і з твоїм справді блискучим виступом тут,— мені, видко, доведеться більше читати в газетах літературні додатки, щоб досягти колись твого рівня,— і з онуком! Отже, через чотири місяці. Хай щастить!
Всьому настав край раніше, ніж можна було сподіватися, Кете ще й не повернулась від Сабіни. Коли починаються засідання чи й конференції, вона щоразу їде з дому, тільки пополудні ще виконує якийсь час обов'язки господині, подаючи каву та чай і пригощаючи домашньою випічкою — кругленькими коржиками та тістечками. Кете взагалі полюбляє дрібну здобу, пече її в своїй чепурній кухні сама і приймає гостей дуже мило й привітно — для неї це, як видно, не тільки обов'язок; вона перемовляється з чоловіками, дбає про секретарок, які вочевидь по-справжньому її люблять, беруть
еї кулінарні рецепти й питаються порад. "Подумати ли-У Н і І як це воно у вас завше виходить?.." Коли затвірни-ШЄ допускають у своє товариство на годину-дві друясин, Кете ки А _* ух нагору — випити чаю, погомоніти, посмакувати 3 П оом іноді навіть показує свої вбрання, терпляче вислуховує всі оті "охи" та "ахи", розповідає про дітей та онуків, про те, хто куди зібрався їхати, приймає також, не розбираючись, подруг декотрих чоловіків (на відміну від нього, вона безцеремонно називає їх "куртизаночками"); в Кете це виходить дуже мило, і дівчата відразу проникаються до неї довірою, вона навіть їх підбадьорує, коли вони, колишні стюардеси, секретарки та продавщиці, не звиклі до "вищого світу", почувають себе, буває, ні в сих ні в тих. Кете стоїть на варті родинної честі й не терпить шпильок, які можуть кинути тінь на Рольфа, Катаріну, Вероніку чи Гольгера Першого, вдає, ніби не чує злих зауважень на адресу свого вже семирічного онука (де він тепер — цього ніхто не знає). "А ота жіночка, нинішня подруга вашого сина, Катаріна, вона ж бо комуністка, еге?" І Кете відповідає: "Може, й так, тільки, як на мене, то спитайте про це краще в неї самої. Я, знаєте, страшенно не люблю чіпляти людям політичні ярлики". Навіть про амурні пригоди свого зятя Ервіна вона слухає незворушно. Натяки на те, як живе Сабіна... Ні, ніщо не може порушити рівновагу в Кете, поки у вестибюлі, на балконі, в просторих коморах її стережуть люди з охорони.
А тепер Кете йому бракує. Якщо через чотири місяці в Сабіни має знайтися дитина, то, виходить, скоро вона буде вже на шостому місяці. І нікому нічого не сказала... Щодо ущипливих зауважень Бляйбля, хоч би кого вони стосувалися — Рольфа, Катаріни, Герберта чи Гольгера Першого,— незаперечно принаймні одне: вони завжди слушні. Коли вже він каже: "Через чотири місяці",— то це буде таки через чотири місяці, навіть якщо Сабіна не знає цього з такою певністю й сама. Все це йде від людей Цумерлінга, а ті тримають руку не лише на пульсі часу, а й на лонах відомих жінок і знають краще, ніж котрась із них сама, коли в неї не буде місячного. О, то справжні детективи в галузі жіночих лон, фахівці особливого штибу! Вони, певно, опитують служниць, аптекарів, обнишпорюють, мабуть, бачки зі сміттям, тицяють свого носа й до лікарських карток, підслуховують телефонні розмови... І все задля інтересів громадськості!
Кет5 йомУ ПР° Де сказала б, якби сама знала; от тільки, чому їм нічого не розповіла Сабіна? Коли Бляйбль вичитав таке у спортивних новинах, то це, видно, якось пов'язано з верховою їздою. Не можна ж одразу, тут-таки робити те, що він зробив би залюбки: податися до телефону й подзвонити. Але найдужче його пориває піднятися зараз до Кете й випити з нею чашечку чаю. Він певен, вона не стала б іронізувати з приводу його обрання, якщо вона — про це він, мабуть, ніколи не довідається — взагалі здатна іронізувати. Кете, звісно, почує про це вдома по радіо або коли сидітиме в Сабіни перед телевізором, і в голові в неї зрине скоріше переляк, ніж бажання іронізувати,— вона ж бо знає, що Бляйбль прагне не тільки застрахати його, а й знищити.
Нарешті стукіт і брязкіт у залі стих, уоі теле-, радіооператори та журналісти порозходились, і він дістав змогу хвилинку посидіти, не бачачи наведених на себе об'єктивів. Він відчував, як обличчя його береться, немов павутинням, утомою, просто-таки виразно відчував, як по шкірі розповзаються зморшки, як після химерної і напруженої гри з двома площинами на нього налягає виснаження. А викурити ще одну сигарету він уже не має права. Його дратує ця пересвар-ка з Гребнітцером, його лікарем, а Амплангер, це вже запев-но, тому донесе: три під час засідання, одну — після обіду і п'яту — після інтерв'ю. Амплангера знов обрали секретарем — без ніякого тривалого обговорення, без жодного голосу проти, і хоч той вийшов також із його "конюшні" — вибився ж бо в люди в "Блетхені", при батькові, в "Блетхені" й на "Блетхені" зробив собі також кар'єру,— він, Тольм, ніколи напевно до пуття не знав, кому Амплангер служить — Бляйб-леві чи, може, й самому Цумерлінгу. Люб'язний, освічений, спритний, жорстокість свою виявляє не часто, але найвиразніше тоді, коли посміхається: жорстокішої посмішки, коли, як то кажуть, аж чути, що в людини скрегочуть зуби, йому ще не випадало бачити зроду. В Амплангера посміхаються всі — він сам, його дружина, четверо дітей, і декотрі лихі, але дотепні язики запевняють, нібито скоро в нього посміхатиметься вже й собака, кіт і папуги. Амплангерова посмішка має недобру славу й навіює на людей страх; як начальника відділу кадрів у "Блетхені" його бояться. В редакції ще працює кілька чоловік із тих, хто прийшов у газету на самому початку і з якими він може розмовляти відверто; вони й розповіли йому, що серед співробітників ходить вислів: "Якщо Амплангер посміхається, тобі гаплик".
Але тепер Амплангер, як видно, також стомився. Невже ж так стомився, що й не посміхнеться?
Коли Амплангер підсів до нього й сидів, задивившись на ок то вигляд він мав майже порядної людини, навіть досить пригніченої, а як зважити на комірець його білої СОРОЧКИ то він наче трохи аж упрів, та й чуб у нього був зачесаний сяк-так; одне слово, Амплангер справляв враження мало не "вельми порядної" людини, коли оце щойно промовив:
— Викуріть іще одну, докторе, я нікому не скажу. Але він тільки похитав головою і спитав:
_ Що Там з моєю дочкою? В газеті справді написано, що
вона при надії?
_ Ваша Сабіна кинула, мабуть, готуватися до чемпіонату,
звідси й інсинуації. Я накажу, щоб у цьому як слід розібрались. Але мене вразила й поінформованість пана Бляйбля. Однак тепер я, з вашого дозволу, порадив би вам трохи полежати. День був таки божевільний, я й сам ледве на ногах стою і як тільки переконаюся, що ви вже в себе нагорі й у безпеці, то зразу ж піду додому. Але з пресою, якщо дозволите, ви впоралися чудово. Просто чудово!
— Я повинен уже завтра приступити до роботи? Я маю на увазі — бути вже в конторі?
— Ні. Аж післязавтра нам доведеться влаштувати невеличке свято, такий собі прийом для службовців та робітників. Адже більшість завідувачів відділами ви знаєте. Ні, завтра ще не треба.
— Я ще трохи посиджу. Ідіть собі спокійненько додому й вітайте дружину та дітей.
— Гадаю, немає потреби докладно вам пояснювати, що всі застережні заходи, які досі стосувалися пана Пліфгера, тепер переходять на вас. Якщо маєте бажання, пан Гольцпуке розповість про деталі.
