Усі вогні — це вогонь - Кортасар Хуліо

Серед оплесків чути вже гамір розмов, швидкий біг тих, хто поспішає до виходу і нижніх галерей. Ірена знає, що раби витягають трупи, і не обертається. Рада, що проконсул прийняв запрошення Лікаса і що вони підуть вечеряти до його вілли на березі озера, де нічне повітря допоможе їй забути запах цирку, останні крики, руку, що ледь ворушиться, ніби хоче погладити землю. Забути неважко, хоч проконсул мордуватиме її спогадами про минулий бій. Колись Ірена зробить так, щоб і він забув про це назавжди і щоб люди думали, що він просто вмер. "Побачиш, що вигадав наш кухар, – каже Лікасова дружина. – До мого чоловіка знов повернувся апетит..." Лікас усміхається і вітається з приятелями, очікуючи, щоб проконсул рушив до галереї після останнього привітання. Але той гається, розглядаючи арену, де раби тягнуть трупи.

"Я така щаслива", – каже Соня, припадаючи щокою до грудей сонного Ролана. "Не кажи цього, – бурмоче той. – Це тільки з люб'язності". – "Ти мені не віриш?" – сміється Соня. – "Вірю, але не кажи цього тепер. Давай краще закуримо". Він помацки шукає на низенькому столику цигарки, одну вкладає до вуст Соні, другу собі й запалює їх водночас. Вони сонні, очі у них заплющуються. Ролан махає сірником і кладе його на стіл – там десь є попільничка. Соня засинає перша, він обережно виймає цигарку з її рота і разом із своєю кладе на столик, притуляючись до неї у важкому сні, позбавленому видінь. Газовий шарф тліє на краю попільнички, спалахує і падає на килим поруч із купкою одягу і чаркою коньяку.

Публіка в одному місці верещить і скупчується на нижніх східцях. Перший зрозумів усе Лікас, він показує на шмат старого полотна вгорі, що розпадається, сиплючи іскри на публіку, яка розпачливо пробивається до виходів. "Швидше, поки не заповнили нижню галерею!" – кричить Лікас, випереджаючи дружину. Ірена перша чує запах киплячої оливкової олії – спалахнули підземні склади. Полотняний дах спадає на плечі сплутаної маси людських тіл, яка в боротьбі за вихід забила надто вузькі галереї. Сотні людей стрибають на арену, шукаючи інших виходів, але все застеляє оливковий дим, шмат полотна падає на плечі проконсула в ту хвилину, коли той майже досяг проходу, що веде до імператорської галереї. На крик чоловіка Ірена озирається, двома пальцями бере й скидає з нього вогняне полотно. "Нам не вдасться вийти, – каже вона. – Там унизу всі збилися як звірі".

Тоді Соня верещить, намагаючись розірвати гарячі обійми, що почали пекти ще уві сні, її перший зойк зливається з криком Ролана, який даремно намагається підвестися, душений чорним димом. Вони ще кричать, але щоразу слабше, коли пожежна машина влітає на вулицю, де стоїть юрба роззяв. "Десятий поверх, – каже лейтенант. – Здається, буде важко, вітер з півночі. Нумо, хлопці!"

З іспанської переклав

Юрій ПОКАЛЬЧУК