Усі вогні — це вогонь - Кортасар Хуліо
Сто сорок п'ять, говорить невідомий. Десь ще далі, мов легенький начерк олівцем, шкряботить несміливий жіночий голос: "Чи це Північний вокзал?"
Вдруге щастить йому ухилитися від сітки, хоч він не розрахував відскоку назад і послизнувся на вогкому піску. Різким вимахом меча Марк відбиває сітку і водночас викидає вперед ліву руку, приймаючи дзвенючий удар тризубця. Натовп реве. Проконсул не слухає захоплених пояснень Лікаса і відвертається до незворушної Ірени. "Зараз або ніколи", – каже проконсул. – "Ніколи", – відказує Ірена. "Ні, вже не той, що колись! – повторює Лікас. – Це йому дорого обійдеться. Трапила коса на камінь. Гляньте-но на нубійця". Завзятий Марк, здається, зрозумів свою помилку. Піднявши щит, він утупився в сітку, вже знову стягнуту, в тризубець, що гіпнотизує, похитуючись за два метри від його очей. "Авжеж, він не той, що колись, – підтверджує проконсул. – Ти поставила на нього, Ірено?" Причаєний, готовий до стрибка Марк відчуває всім єством, що публіка не на його боці. Коли б хоч хвилю перепочинку, він міг би розрубати той вузол, що паралізує його, той невидимий ланцюг, який починається десь далеко поза ним (але він не знає де) і який у певний момент стає побажанням проконсула, обіцянкою великої плати, а також сном про рибу, і те, що він відчуває тепер, коли вже немає часу, є саме образом того сну, сітка танцює в нього перед очима і, здається, ловить кожен промінь сонця, що просмикується крізь дірки в даху. Усе це кайдани, все пастка. Випроставшись, погрозливо наступаючи під оплески публіки, Марк вибирає єдиний можливий шлях. Збентеження, піт і запах крові, то ось якою смертю він загине. Хтось думає про це під усміхненою маскою – та, що захотіла його над тілом конаючого фракійця. "Отрута, – каже собі подумки Ірена. – Колись знайдеться отрута, але зараз бери від нього келих вина, будь сильнішою, чекай своєї години".
Пауза тягнеться, як підступна чорна галерея, звідки долинає голос, що повторює цифри. Жанна завжди вірила, що є речі, які часом говорять більше, ніж усі слова. Може, й ті цифри говорять більше, є чимось більшим за будь-яку розмову для того, хто їх уважно слухає, так як для неї парфуми Соні; дотик її долоні на плечі за хвилину перед тим, як Соня пішла, означали куди більше за всі її слова. Але, ясна річ, Соня не могла задовольнитися шифрованим повідомленням; вона хотіла сказати їй усе словами, смакуючи кожну літеру. "Розумію, що тобі буде дуже тяжко, – повторювала Соня, – але я ненавиджу ошуканство і хочу сказати тобі всю правду". П'ятсот сорок шість, шістсот шістдесят два, двісті вісімдесят дев'ять. "Мені байдуже, йде вона тепер до тебе чи ні, – каже Жанна. – Тепер уже все мені байдуже". Замість наступної цифри западає довга мовчанка. "Ти слухаєш?" – питає Жанна. "Так", – каже Ролан, кладучи недопалок на попільничку, шукаючи неквапливо пляшку коньяку. "Ось чого я не можу зрозуміти..." – починає Жанна. "Вибач, кохана, але в таких випадках небагато зрозумієш, а коли й зрозумієш, то нічого не зарадиш. Дуже мені прикро, що Соня так поспішила, не її справа була з тобою розмовляти. Та чи замовкне колись отой із своїми цифрами!" Тонесенький голосочок, що викликає в уяві образ світу, де панують мурашки, поновлює свій акуратний диктант із тиші, яка стала ближча й густіша. "Але ж ти, – каже безглуздо Жанна, – ти..."
Ролан наливає коньяку, робить ковток, йому завжди подобалося вибирати слова, уникати зайвих розмов. Жанна любить повторювати по кілька разів кожну фразу, повертаючи її так і сяк. Нехай говорить, нехай повторює – він тим часом налаштує кілька розумних відповідей, щоб дати якийсь лад цьому хаосові.
Він робить глибокий вдих, уникає удару й випростується. Щось йому підказує, що зараз нубієць нападе інакше, спершу вдарить тризубцем, а потім кине сітку. "Зверни увагу, – пояснює дружині Лікас, – я бачив, як це робилося в Апта Юлія, завжди їх цим відволікають". Не захищений, ризикуючи попасти в тенета сітки, Марк кидається вперед і лише тоді підіймає догори щит, щоб оборонитися від блискучої ріки, вихлюпнутої з руки нубійця. Він розриває край сітки, але тризубець шугнув униз і кров пирскає з Маркового стегна, тоді як закороткий меч марно вдаряється об держално тризубця. "Я ж казав!" – кричить Лікас. Проконсул так і прикипів очима до пораненого стегна, до крові, що спливає на золочений наголінник. І майже з жалем думає, що Ірена охоче притулилася б до того стегна, шукаючи його тепла, стогнучи так, як вона вміє стогнати, коли він стискає її, щоб зробити їй боляче. Він оповість їй це ще сьогодні вночі. Цікаво буде вдивлятися в її обличчя, шукати вразливого місця на тій масці. Вона вдаватиме байдужість до кінця, так, як тепер вдає, що тільки з ввічливості цікавиться боєм, коли плебс аж виє, збуджений близькою розв'язкою. "Щастя зрадило його, – каже проконсул Ірені. – Я почуваю за собою вину, що витяг його на цю провінційну арену. Щось від нього залишилось у Римі, це видно". "А решта залишиться тут, разом із грішми, поставленими на нього", – сміється Лікас.
"Слухай, дай мені спокій, – каже Ролан, – це безглуздя балакати по телефону, коли можна побачитися сьогодні ввечері. Повторюю – Соня поспішила, я хотів запобігти цьому, зробити так, щоб ти уникла цього удару". Мурашка перестала диктувати свої цифри, і тепер слова Жанни чути дуже виразно. В її голосі не бринять сльози, це бентежить Ролана, що наготував чимало відповідей на лавину докорів. "Щоб я уникла цього удару? – каже Жанна. – Брешеш, ясна річ, ошукуєш мене знову". Ролан зітхає і вже мовчить, щоб не розтягти аж до позіхань цю нудну розмову. "Мені дуже шкода, але коли збираєшся розмовляти зі мною і далі так, то краще облиш це, – каже він і вперше в голосі його чути люб'язність. – Краще завтра вранці я зайду до тебе, врешті-решт ми ж цивілізовані люди". "Не приходь, – каже Жанна, і їй цікаво чути, як її слова змішуються з цифрами: – не-вісімсот-приходь-вісімдесят вісім-ніколи більше не приходь, Ролане". Драма, погроза самогубством, нуда, як з Марі Жозе, як із тими всіма, хто сприймає це трагічно. "Не дурій, – радить Ролан, – завтра зрозумієш це все, так буде краще для нас обох". Жанна замовкає, мурашка диктує круглі цифри: сто, чотириста, тисяча. "Добре, ну то до завтра", – каже Ролан, розглядаючи захоплено сукню Соні, що саме відчинила двері і спинилася з питально-іронічним виразом на обличчі.
"Уже подзвонила", – каже Соня, кладучи сумочку й журнал. "До завтра, Жанно", – повторює Ролан. Тиша в трубці напружується, як лук, коли її раптом розриває далека цифра – дев'ятсот чотири. "Досить уже тих дурних цифр!" – кричить Ролан на повен голос і, перш ніж покласти трубку, чує ще тріск на другому кінці лінії, ніби лук послав свою безневинну стрілу.
Паралізований, нездатний уже уникнути сітки, Марк випростується перед велетнем-нубійцем, короткий меч є ніби нерухомим продовженням витягнутої руки. Нубієць випускає сітку раз, другий, збирає її, шукаючи вигіднішої позиції, крутить нею ще, ніби для того, щоб публіка поверещала довше, заохочуючи, його забити суперника, і опускає тризубець, відхиляючись водночас убік, щоб дужче вдарити. Марк іде назустріч сітці, піднісши вгору щита, баштою падає на чорну масу, меч грузне в чомусь, що трохи вище реве оскаженіло. Пісок лізе йому в рот, в очі, сітка навіщось падає на рибу, що задихається.
Він байдуже приймає пестощі, не відчуваючи, що рука Жанни тремтить і чимдалі холоднішає. Пальці ковзають по його бокові, затримуючись у хвилинному корчі, кіт ображено нявкає, потім перевертається на спину й махає лапами, сподіваючись розсмішити Жанну, та ні, рука її й далі лежить біля нього нерухомо, тільки палець шукає його тепла, швидко перебігаючи по його спині, перш ніж знову спинитися між ним і трубкою з таблетками, що скотились аж сюди.
Поцілений в самий шлунок нубієць виє, падаючи назад, і в цю останню мить, коли біль вибухає як полум'я ненависті, всі сили, що покидають його тіло, зосереджуються в руці, яка вгороджує тризубець у спину ворога, розпластаного ницьма на землі. Він падає на Маркове тіло, конвульсивно повертається на бік; Марк поволі ворушить рукою, пришитий до землі, ніби велетенська блискуча комаха.
"Це рідкість, – каже проконсул Ірені, – щоб гладіатори такого класу повбивали один одного. Можемо себе поздоровити, що були свідками такого рідкісного видовища. Сьогодні увечері опишу це моєму братові, хай розважиться в нуді свого шлюбу".
Ірена бачить, як ворушиться рука Марка, повільно й марно, ніби хоче вирвати тризубець із поперека. Вона уявила проконсула голим на піску з тим самим тризубцем, вгородженим у його тіло аж по держално. Але проконсул не водив би рукою в тому останньому повному гідності жестові. Він верещав би, дриґаючи ногами, як заєць, просив би ласки в обуреної публіки. Приймаючи руку, яку подає чоловік, щоб помогти їй підвестися, ще раз киває головою своїй думці. Маркова рука завмерла. Єдине, що можна зробити, це, усміхаючись, зберегти власний розум.
Кіт, незадоволений з нерухомості Жанни, знову вивертається на спину, очікуючи пестощів, тоді, ніби йому заважає той палець, що торкається його боку, нявкає ображено і йде геть.
"Вибач, що прийшла в таку пору, – каже Соня. – Я побачила твій автомобіль перед ворітьми і не втрималася. Вона дзвонила тобі, правда?" – Ролан шукає цигарку. – "Ти недобре вчинила, – каже він. – Вже так повелося, що такі обов'язки виконують чоловіки, зрештою, я знався понад два роки з Жанною, вона порядна дівчина". – "Але ж яка то втіха була, – каже Соня, наливаючи собі коньяку. – Не могла я їй пробачити тієї наївності, ніщо мене так не дратувало, як це. Коли я тобі скажу, що на початку вона навіть сміялась, думаючи, що я жартую…" Ролан дивиться на телефон і думає про мурашку. Зараз Жанна задзвонить удруге, буде незручно, бо Соня вмостилася поруч і гладить йому волосся, переглядаючи літературний тижневик так, ніби шукає в ньому малюнків. "Недобре вчинила", – повторює Ролан. "Що прийшла в таку пору?" – сміється Соня, поступаючись рукам, що бездумно шукають застібки.
Фіолетова вуаль спадає на плечі Ірени, що обернулася спиною до публіки, яка чекає останнього вітання проконсула.
