Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет

Вона була з тих жвавих непосид, яких, вдержати на місці не легше, аніж сонячний зайчик чи легкий літній вітерець. До того ж, раз побачивши, її важко було забути.

Ця дівчинка могла правити за досконалий взірець дитячої краси. Сповнена чарівливої грації, вона скидалася на неземне, казкове створіння. Личко її вабило не так своєю довершеною вродою, як дивовижною, мрійливою одухотвореністю, що вражала навіть людей грубих і нечутливих, хоч вони й самі того не усвідомлювали. Зграбна голівка, благородний вигин шиї та обрис плечей, пишні золотисто каштанові кучері над високим } чолом, глибокі й розумні фіалково голубі очі, відтінені довгими віями,– все це вирізняло її з поміж інших дітей і привертало до неї захоплені погляди. Вона й хвилини не сиділа на місці й легко, мов пір'їнка, літала сюди й туди, завжди з ніжним усміхом на рожевих устах, завжди щось тихенько собі наспівуючи, немов у щасливому сні. Батькові й поважній доглядачці весь час доводилось шукати дівчинку, та навіть коли вони її врешті знаходили, вона тут таки зникала знову. Та хоч би що вона виробляла, ніхто й разу не насваривсь на неї ані словом, отож вона й далі гасала собі, як хотіла, по всьому пароплаву. Завжди вдягнена в біле платтячко, вона, мов легенька хмаринка, з'являлась то тут, то там, і ніде до неї не брався ніякий бруд. Не було такого куточка нагорі чи внизу, де б не мелькала її чарівна золотиста голівка та ясні голубі очі.

Кочегар, на хвильку розігнувши спину, щоб утерти піт з чола, часом перехоплював заворожений погляд тих очей, втуплених в огненні надра топки, а тоді вони з ляком і жалем зверталися на нього, ніби йому загрожувала хтозна яка страшна небезпека. Часом і стерновий на мить спиняв своє колесо й усміхався, побачивши у віконці перед собою ту гарненьку голівку. Непрохані лагідні усмішки закрадались і на інші суворі обличчя щоразу, як дівчинка з'являлася десь поблизу, а коли вона безбоязно потикалась у небезпечні місця, зашкарублі, вимазані в сажу руки мимохіть тяглися до неї, щоб уберегти її від біди.

Добрий та чутливий, як і всі його одноплемінці, Том завжди горнувся душею до дітвори. Отож і тепер він з дедалі більшою цікавістю придивлявся до цієї маленької істоти. Вона здавалась йому особливим, мало не потойбічним створінням, і коли її голубі очі боязко визирали на нього з за паки бавовни чи в прогалину між ящиками, він майже вірив, що бачить перед собою ангела небесного.

Дівчинка часто приходила туди, де сиділи закуті в кайдани невільники Гейлі. Посмутніла на личку, вона тихо скрадалася між ними й поглядала на них з подивом і глибокою недитячою тугою. Часом вона піднімала своїми тендітними рученятами їхні кайдани, а тоді, жалісно зітхнувши, нечутно йшла геть. Кілька разів вона раптом з'являлася поміж них з повними руками солодощів, горіхів та апельсинів, радісно роздавала їм ті ласощі й швидко зникала.

Том довго спостерігав, поки зважився на перший крок до знайомства. Він знав безліч нехитрих способів зацікавити й привернути до себе малечу і взявся до діла завбачливо та помірковано. Він умів робити гарненькі крихітні кошички з вишневих кісточок, кумедні личка з горіхової шкаралупи, смішних стрибунців з бузинового осердя, а щодо всіляких свищиків і прискавок – то на них він був просто таки неперевершений мастак. В кишенях у нього й досі було повно різних забавок, нароблених ще вдома для дітей свого господаря, тож тепер він розважно й ощадливо став виймати їх одну по одній, щоб почати знайомство та приязні стосунки.

Хоч яка велика була спокуса, та спершу дівчинка трималася насторожено, і приручити її було нелегко. Вона, мов канарка, вмощувалась на якомусь ящику поблизу і з цікавістю роздивлялася згадані дрібнички, але приймала їх від Тома боязко й невпевнено. Та зрештою він таки здобув її довіру.

– Як панночку звуть? – спитав Том, вважаючи, що таке запитання вже цілком доречне.

– Єванжеліна Сен Клер,– відказала дівчинка.– Але тато і всі вдома звуть мене Євою. А тебе як звати?

– Том. У Кентуккі, там, де я жив, діти звали мене дядечком Томом.

– Тоді і я зватиму тебе так, бо, знаєш, ти мені сподобався,– мовила Єва. А куди ти їдеш, дядечку Томе?

– Не знаю, панночко Єво.

– Не знаєш? – здивовано перепитала Єва.

– Ні. Мене везуть, щоб комусь продати. А кому– я не знаю.

– Тебе може купити мій тато,– швидко сказала Єва."– Якщо він тебе купить, тобі буде добре. Ось я попрошу його, сьогодні ж.

– Дякую, маленька панночко,– мовив Том.

Тут пароплав зупинився біля якоїсь пристані, щоб узяти дрова, і Єва, почувши внизу батьків голос, мерщій гайнула туди. Том підвівся і пішов запропонувати

свою допомогу матросам. За хвилину він уже вантажив дрова разом з ними.

Єва та її батько стали біля поруччів, щоб подивитися" як пароплав одчалюватиме від пристані. Його велике колесо почало повільно обертатись у воді, коли раптом від якогось різкого руху дівчинка втратила рівновагу і впала за борт. її батько, майже не тямлячи, що робить, метнувся був за нею, та його притримали ті, що стояли позаду: вони вже бачили, що до дитини наспіла надійніша допомога.

Коли сталося нещастя, Том був на нижній палубі, якраз проти того місця. Він побачив, як дівчинка впала й зникла під водою, і в ту ж мить кинувся за нею. Такому здоровому й дужому чоловікові було за іграшку продержатись на воді, доки дівчинка зрине на поверхню, а тоді він підхопив її рукою і поплив до пароплава, де сотні рук одностайно простяглись, щоб узяти її. За хвилину Євин батько вже поніс її, мокру й непритомну, до жіночої каюти. Як завжди буває в таких випадках, доброзичливе жіноцтво, сповнене щонайкращих намірів, зчинило страшенну метушню і хоч несамохіть, а всілякими способами заважало відходжувати дівчинку.

Наступний день випав гарячий та душний. Пароплав підходив до Нового Орлеана. Всіх охопили Нетерплячка й збудження. Подорожні метушилися в каютах, збираючи речі й готуючись сходити на берег. Суднова обслуга взялася мити, шкребти і всіляко чепурити свій красень пароплав до прибуття у велике місто.

Наш приятель Том, згорнувши руки, сидів собі на нижній палубі і час від часу занепокоєно позирав на купку людей у протилежному кінці пароплава.

Там стояла чарівна маленька Єванжеліна. Вона була трохи блідіша, ніж звичайно, але більше ніщо в ній не нагадувало про лиху пригоду, що спіткала її напередодні. Поруч неї, недбало зіпершись ліктем на паку бавовни й поклавши перед собою розкритий гаманець, стояв високий і стрункий молодий пан. Досить було одного погляду, щоб напевне сказати: то Євин батько. Така сама благородна постава голови, такі ж великі голубі очі, таке саме золотисто каштанове волосся. Одначе вираз обличчя в нього був зовсім інший. Його великим голубим очам, дуже подібним до доччиних кольором і формою, бракувало її глибокої імлистої замріяності – вони дивилися на світ ясно, впевнено і жваво. На його гарних устах блукав ледь помітний гордовитий і трохи глузливий усміх, а в кожному його жесті й русі була невимушена, навіть весела зверхність. Він поблажливо, з насмішкуватою зневагою, слухав Гейлі, що велемовно вихваляв свій товар, призначений на продаж.

– Одне слово, повна збірка чеснот у чорній сап'яновій оправі,– мовив він, коли торговець скінчив говорити.– Ну гаразд, чоловіче добрий, то скільки ж я на цьому втрачу, як кажуть у Кентуккі? Або, іншими словами, що я маю заплатити? Скільки ви думаєте злупити з мене? Кажіть!

– Ну що ж,– сказав Гейлі.– Якби я віддав його, приміром, за тисячу триста доларів, то ледве повернув би свої гроші, ото й тільки. Щира правда!

– От бідолаха! – сказав молодий пан, глузливо втупивши в нього свої голубі очі.– Та, певне, з особливої до мене поваги ви таки віддасте його за ці гроші?

– Бачте, ось і панночка його вподобала, та й не дивно.

– О, ще б пак, тим то ви й стали такий добрий, приятелю! Ну, а коли ви справжній благодійник, то скільки ще можете скинути, щоб зробити приємність панночці, яка так його вподобала?

– Та ви самі посудіть,– мовив торговець.– Онде погляньте, яка статура: широчезні груди, міцний, наче кінь. А голова яка! Зразу видно тямущого негра, здатного до всякої роботи. Це я вже віддавна запримітив. Та й сама така статура коштує чимало, навіть коли б він був зовсім дурний. А тут іще голова, та й неабияка, це я можу вам довести. Ну, то звісно, що він має коштувати дорожче. Щоб ви знали, цей хлопець порядкував у свого хазяїна всім господарством. У нього просто дивовижний хист до всіляких таких справ.

– Оце й кепсько, дуже кепсько. Надто вже він тямущий,– зауважив молодий пан з тим самим глузливим усміхом.– Це просто нікуди не годиться. Отакі меткі хлопці завжди тікають від хазяїв, крадуть коней і взагалі не шануються. Як на мене, то не завадило б скинути сотні дві за його розум.

– Воно б, може, й

так, якби не його сумирна вдача. Коли хочете, я покажу вам рекомендацію від його хазяїна, то самі побачите, який він тихий і побожний, цебто по справжньому побожний. Там, де він жив, усі прозивали його проповідником.

– То, виходить, я матиму в домі власного пастиря,– сухо зауважив молодий пан.– Дуже до речі. Релігія у нас дома – рідкісний товар.

– Ви здорово жартуєте.

– З чого ви взяли? Адже ви самі щойно сватали його на проповідника... Ну бо, показуйте ваші папери.

Якби торговець не бачив у його великих голубих очах веселих вогників і не був певен, що всі ті жарти зрештою обернуться для нього чималим прибутком, у нього, можливо, вже урвалося б терпіння. Та він витяг свій засмальцьований гаманець, поклав його на паку бавовни й заходився переглядати якісь папери. Тим часом молодий пан стояв поруч, насмішкувато дивлячись на нього.

– Таточку, купи його! Ну що тобі з того, скільки він коштує! – тихенько прошепотіла Єва, залізши на ящик і обнявши рученятами батькову шию.– У тебе ж грошей багато, я знаю. А мені він так потрібен!

– Навіщо, ясочко? Ти хочеш, щоб він був тобі за брязкальце чи за дерев'яного коника?

– Я хочу, щоб йому було добре.

– Оце то причина, справді!

В цю мить торговець подав йому лист за підписом містера Шелбі. Молодий пан узяв його пучками довгих пальців і недбало перебіг очима.

– Благородна рука,– мовив він,– і з правописом гаразд... Ну що ж, лічіть ваші гроші, приятелю! – І подав торговцеві пачку банкнот.

– Усе правильно,– сказав Гейлі, аж сяючи з утіхи.