Морський Вовк - Лондон Джек

Але ви казали, що подорожуєте до Японії, аби направити здоров’я: тож можу запевнити вас, що навряд чи знайдете ви де-небудь сприятливіші умови для цього, ніж на шхуні "Привид".

Її очі спалахнули обуренням. Цього разу вже я опустив очі, почуваючи, що зашарівся під її пильним поглядом. Я поводився, як боягуз, але що інше міг я зробити?

— Містер Ван-Вейден має підстави так говорити,— засміявся Вовк Ларсен.

Я кивнув головою, а вона, опанувавши себе, чекала, що буде далі.

— Не можна сказати, що він став геркулесом,— провадив Вовк Ларсен,— але все ж поздоровшав навдивовижу. Треба було вам побачити, яким він з’явився на шхуні. Важко навіть уявити жалюгідніший зразок людської породи. Адже ж правда, Керфуте?

Керфут від несподіванки розгубився й упустив ножа, але ствердно буркнув на відповідь.

— Розвинувся, чистячи картоплю й миючи посуд. Еге ж, Керфуте?

Той знову щось буркнув.

— Подивіться на нього тепер. Правда, моцаком його теж не назвеш, та все ж у нього є м’язи, а коли потрапив до нас на судно, він їх не мав. Він уже твердо стоїть на ногах. Тепер, глянувши на нього, ви й не повірите, що тоді він зовсім не вмів на них стояти.

Мисливці тихенько захихотіли, але вона подивилась на мене співчутливо, тим самим цілком винагородивши за Вовків Ларсенів глум. Справді, я так давно не мав людського співчуття, що тепер воно глибоко зворушило мене, і я зразу зробився її добровільним рабом. Але я був лютий на Вовка Ларсена. Він зачіпав мою чоловічу гідність своєю гидкою посмішкою, набивався, щоб я показав йому, наскільки твердо я стою на ногах завдяки йому.

— Може, я й навчився стояти на власних ногах,— відрубав я.— Але я ще не вмію топтати ними інших.

Ларсен презирливо глянув на мене.

— Тоді ваше перевиховання ще не закінчене,— сказав він сухо й повернувся до неї: — Ми тут на "Привиді" дуже гостинні, містер Ван-Вейден уже переконався. Ми робимо все, щоб наші гості почувались як удома, еге ж, містере Ван-Вейдене?

— Авжеж, вони навіть чистять картоплю і миють посуд,— відповів я,— не кажучи вже про те, що їх інколи на знак особливої приязні душать за горлянку.

— Прошу вас, не складіть собі зі слів Ван-Вейдена хибного уявлення про нас,— докинув він нібито стурбовано.— Ви ж бачите, міс Брустер, що він носить кортика за поясом, а це, гм, зовсім незвичайна річ для помічника капітана. Хоч узагалі містер Ван-Вейден чоловік дуже достойний, але іноді він буває — як би то сказати...— ну, незлагідний, чи що, і доводиться вдаватись до крутих заходів. Він цілком розважна й чесна людина, коли в спокійному настрої, як оце зараз, і тому не буде тепер заперечувати, що лишень учора він погрожував убити мене.

Мені аж дух заперло, а очі мої, певно, вогнем загорілися. Він показав на мене:

— Подивіться на нього. Він насилу стримується в вашій присутності. Звісно, не звик до товариства дам. Треба мені озброюватись, як виходитиму з ним на палубу.

Він скрушно похитав головою, промимривши:

— Негарно, негарно...

Мисливці так і покотилися з реготу.

Хрипкі моряцькі голоси, їхній брутальний сміх у тісному приміщенні лунали якось дико. Дике було й усе довкола, і, дивлячись на цю жінку, таку не схожу на всіх нас, я вперше зрозумів, до якої міри я сам принатурився до цих людей. Я знав їх, знав, що вони думають, чим живуть, бо сам став один з них, жив їхнім мисливським життям, їв їхню мисливську їжу, думав про їхні мисливські справи. Мене вже ніщо тут не вражало: ні простий одяг, ні брутальні обличчя, ні дикий регіт, ні хитання стін у каюті, ані гойдання морських ламп.

Намазуючи маслом скибку хліба, я ненароком спинив погляд на своїй руці. Щиколотки пообдирані, всі у виразках, пальці понапухали, під нігтями бруд. Я відчував, що борода в мене наче віхоть, знав, що рукав куртки розірвано, що на комірі моєї синьої сорочки бракує гудзика. Кортик, що про нього згадував Вовк Ларсен, стримів у мене з-за пояса. Звісно, то була цілком природна річ, але наскільки природна, я й не уявляв досі, аж ось тепер, глянувши на нього її очима, я зрозумів, яке чудне й дике мусило здаватися все це їй.

Але вона відчула іронію в словах Вовка Ларсена і знову співчутливо глянула на мене. Однак у погляді в неї була й розгубленість: та іронія зовсім збила її з пантелику.

— Може, мене могло б забрати якесь судно, що нам спіткається? — запитала вона.

— Тут не буває суден, опріч таких самих промислових шхун, як наша,— так відповів Вовк Ларсен.

— Але ж я не маю в що вдягтися, взагалі нічого не маю,— сказала вона.— Ви, здається, забули, сер, що я не чоловік, а жінка і не звикла до такого бурлацького життя, як оце, що у вас і ваших людей.

— Що скорше ви звикнете до нього, то краще,— відказав він. Потім додав: — Я дам вам матерії, голку та ниток. Гадаю, що це не буде для вас занадто страшна або важка справа — пошити собі сукню чи дві.

Вона скривила уста, немовби показуючи, що не вміє шити. Я добре бачив, що вона спантеличена й злякана, але мужньо силкується те приховати.

— Ви, мабуть, як і містер Ван-Вейден, звикли, щоб на вас хтось інший працював. Ну, а я думаю, що вам не повідпадають руки, коли ви дещо зробите самі для себе. До речі, з чого ви живете?

Вона глянула на Вовка Ларсена з неприхованим подивом в очах.

— Я не хочу образити вас, повірте мені. Люди їдять, тому вони мусять якось заробляти собі на їжу. Ось ці люди, щоб мати на хліб, стріляють котиків, задля того ж таки і я плаваю на цій шхуні, а містер Ван-Вейден, принаймні тепер, заробляє свій гіркий хліб, допомагаючи мені. А що робите ви?

Вона знизала плечима.

— Ви самі заробляєте собі на прожиток чи вас годує хтось інший?

— Боюся, що майже все моє життя мене годували інші,— засміялася вона, відважно намагаючись потрапити в тон його іронії, хоч я бачив, що в очах її, звернених на Вовка Ларсена, засвітивсь і все зростає жах.

— Мабуть, і постіль вам стелив хтось інший?

— Стелила я й сама,— відповіла вона.

— Дуже часто?

Вона скрушно захитала головою, удаючи вжарт каяття.

— Чи знаєте ви, як поводяться в Сполучених Штатах із бідаками, що, як от і ви, не заробляють собі на хліб?

— Я в таких справах невіглас,— призналась вона,— А як же там поводяться з ними?

— Їх кидають до в’язниці. Коли людина не може заробити собі на шматок хліба, це вважається за злочин і називається волоцюзтвом. Якби я був містер Ван-Вейден, що завжди торочить про право й справедливість, я запитав би вас, чи справедливе те, що ви живете, нічого не роблячи?

— Але як ви не містер Ван-Вейден, то я не повинна відповідати, авжеж?

Вона звела на нього сповнені жаху очі, й жаль шпигнув мене в серце. Треба було якось утрутитись і звести розмову на щось інше.

— Чи ви зроду заробили бодай долар, один долар власною працею? — з тріумфом у голосі, мов грізний обвинувач, спитав він, наперед знаючи її відповідь.

— Був такий випадок,— відповіла вона тихо, і я мало не зареготав, побачивши розчароване обличчя Вовка Ларсена.— Я пригадую, як я була ще мала, мій тато одного разу дав мені долар за те, що я п’ять хвилин посиділа тихо.

Він поблажливо всміхнувся.

— Але це було давно,— провадила вона далі.— І навряд чи ви вимагатимете від дев’ятирічної дівчинки, щоб вона заробляла собі на прожиток... Зате тепер,— додала вона, помовчавши хвильку,— я заробляю десь із тисячу вісімсот доларів на рік.

Як на команду, всі повідривали очі від тарілок і втупилися в неї. Та й було на що подивитися: жінка, що заробляє тисячу вісімсот доларів! Вовк Ларсен не крив свого захвату.

— Помісячно чи відрядно? — запитав він.

— Відрядно,— зразу відповіла вона.

— Тисяча вісімсот,— почав вираховувати він.— Це сто п’ятдесят доларів на місяць. Ну що ж, міс Брустер, і ми на "Привиді" не скнари. Вважайте себе на платні весь час, поки ви з нами.

Вона нічого не відказала. Вона ще не звикла до вибриків цього чоловіка, щоб сприймати їх спокійно.

— Я забув спитати вас,— провадив він гречно,— хто ви за фахом? Які речі ви виготовляєте? Які знаряддя й матеріали потрібні вам?

— Папір і чорнило,— засміялася вона.— І ще... друкарська машинка.

— Ви — Мод Брустер! — сказав я повільно й упевнено, немов звинувачував її в якомусь злочині.

Вона зацікавлено глянула на мене.

— Звідки ви знаєте?

— Я вгадав? — спитав я.

Вона ствердно кивнула головою. Тепер настала черга дивуватися Вовкові Ларсенові. Це магічне ім’я йому нічого не говорило. А я пишався, що воно для мене щось означає, і це вперше за весь час відчув твердо свою перевагу над ним.

— Пригадую, колись я написав рецензію на тоненьку книжку...— почав я недбало, але вона перебила мене:

— Ви? — скрикнула.— То ви...

І втупила в мене широко розкриті очі.

Тепер я кивнув головою, стверджуючи її здогад.

— Гамфрі Ван-Вейден! — докінчила вона й зітхнула полегшено, не помітивши, як зачепила тим Вовка Ларсена.— Яка я рада!.. Я пам’ятаю ту рецензію,— додала вона швидко, сама зніяковівши від своїх слів.— Ви мене вихвалили над усяку міру.

— Зовсім ні,— по-лицарському заперечив я.— Ви берете під сумнів мою об’єктивність і знецінюєте мої критерії. Але ж усі мої колеги-критики погодились зі мною. Хіба не залічив Ленг16 ваш "Вимушений поцілунок" до чотирьох найкращих англійських сонетів, написаних жіночою рукою?

— Але ви назвали мене американською місіс Мейнел!16

— Хіба це неправда? — спитав я.

— Ну що ви, що ви! — відповіла вона.— Мене це просто вразило.

— Невідоме можна виміряти тільки відомим,— відповів я в своїй щонайвишуканішій академічній манері.— Як критик, я мусив якось визначити вас. А тепер ви самі зробилися міркою. Сім ваших тоненьких книжок стоїть у мене на полиці й ще дві грубші книжки — нариси; про них я, коли дозволите, сказав би, що вони цілком варті ваших віршів, і я навіть не знаю, чи це порівняння робить честь першим чи другим. Недалеко час, коли в Англії з’явиться доти нікому не відома поетеса, і критика назве її англійською Мод Брустер.

— Ви дуже люб’язні,— промовила вона тихо, і сама умовність цього чемного вислову та її тону збудила в мені цілий рій спогадів з мого колишнього життя по той бік світу. Мені аж серце замліло від тих солодких споминів, та й від туги за домом.

— Отже ви Мод Брустер! — сказав я врочисто, дивлячись їй у вічі.

— А ви — Гамфрі Ван-Вейден! — сказала вона, дивлячись на мене так само врочисто й шанобливо.— Диво якесь! Я нічого не розумію.