Майкл, брат Джеррі - Лондон Джек

Це ж паскудство.

— То Петерсонова трупа, — відповів другий носій. — Я бачив, як їх привезено на тому тижні. Одного витягли з клітки вже дохлого, і здох він, певне, від биття.

— Либонь, Петерсон натовк його перед від’їздом, а тоді вкинув у клітку здихати в багажному вагоні.

Коли клітки стали перекладати з фургона на перонний візок, собаки розґвалтувалися ще дужче, а коли візок підкотили до того, де був Майкл, він побачив цілий стос кліток із собаками, їх там було аж тридцять п’ять, усіляких порід, а здебільшого безпо-родних покручів-дворняг, і всією поведінкою вони виказували, що їм не солодко. Ті вили, ті скавчали, ті гарчали й гавкали одні на одних крізь ґрати кліток, а ті понуро мовчали. Декотрі зализували позбивані лапи. Маленькі й не гризливі були запхані по двоє й по троє в клітку. Півдесятка хортів сиділи в трохи більших клітках, однак не досить великих для них.

— То стрибуни, — сказав перший носій. — Ти диви, як їм тісно. Петерсонові, видно, шкода зайвого цента заплатити за перевіз. І випростатися нема де бідним. Либонь, це пекельна мука для них — переїздити з міста до міста.

Він не знав, що й у містах та мука не припинялася, бо собак і там майже весь час тримали в їхніх тісних клітках, мов у довічному ув’язненні. Випускали їх хіба лише на час виступів на арені. Добре доглядати собак просто невигідно. Дворняги коштують недорого, отож дешевше купити інших замість здохлих, ніж дбати за них, щоб вони не здихали.

І ще не знав носій — зате Петерсон знав, — що серед тридцяти п’яти собак у трупі вже не було жодного з тих, яких набрано чотири роки тому. І жодного з них не випущено на волю. Визволяла їх із кліток тільки смерть. А Майклові було відомо ще менше, ніж носієві. Він знав тільки, що тут панують муки й горе і що йому, видно, судилася така сама доля.

Собак, що без угаву скавчали та вили, занесено до багажного вагона, і Майклову клітку теж поставлено між їхніми. Відтак майже півтори доби Майклові довелося їхати на схід у собачому пеклі. Потім, у якомусь великому місті, Петерсонову трупу забрали з вагона, і Майклова подорож стала спокійніша, хоч лапа ще боліла, бо рану знов і знов уражали, коли клітку переставляли чи пересували по вагону.

Що з ним діється, нащо його тримають у цій тісній в’язниці, у забитому багажем вагоні, — Майкл себе не питав. Він сприймав це просто як лихо, як недолю, зрозумілу не більше, ніж та пригода, коли йому скринею придавило лапу. Такі речі трапляються. Це життя, а в житті багато лихого. У Майкла ніколи не виникало питання: чому буває так чи так? Він знав тільки, що буває, та ще трохи — як воно стається. Що є, те є. Вода мокра, вогонь гарячий, залізо тверде, м’ясо смачне. Усе це він приймав так, як одвічне диво світла й темряви, тільки воно не було для нього дивом, так само, як його цупка, кошлата шерсть, чи серце, що билося в грудях, чи кмітливий мозок.

У Чикаго нові, незнайомі люди перенесли Майклову клітку з вагона на вантажну машину, що провезла його по гамірних вулицях величезного міста, тоді ще інші люди поставили клітку в другий багажний вагон, що враз і помчав далі на схід. І нарешті в Нью-Йорку Майкла забрали з вагона у фургон і приставили до такого собі Гаріса Колінза, на острів Лонг-Айленд.

Отак Майкл потрапив до Гаріса Колінза, до пекла для тварин, яким той правив. Та спершу треба зазначити, що пес більше ніколи не побачив Гаррі дель Мара. Той зник із Майклового життя, як зникало до нього багато знайомих Майклові людей. І не тільки з Майклового — він пішов із життя взагалі. Аварія на надземній залізниці, паніка серед уцілілих пасажирів, спроба спуститись на вулицю по підпорах залізниці, доторк до третьої рейки, що була під напругою, — і Гаррі дель Мара поглинуло небуття, яке люди називають смертю. Справжнє небуття, бо люди, що їх воно поглинає, вже ніколи не з’являються серед живих.

РОЗДІЛ XXIV

Гаріс Колінз був п’ятдесятидворічний чоловік, невеличкий, стрункий і жвавий, а виглядом лагідний та делікатний, мов панночка. Йому б личило бути вчителем недільної школгі, директором дівочого пансіону або головою доброчинного товариства.

Вид він мав білий та рожевий, руки ніжні, як і в його дочок, а важив лише сто дванадцять фунтів. До того ж він майже всього боявся — власної дружини, полісменів, хуліганів — і жив у постійному страхові перед грабіжниками. Не боявся він тільки єдиного — найхижіших, найлютіших диких звірів, як ото леви, тигри, леопарди та ягуари. Бо він умів з ними поводитись і міг приборкати найнепокірливішого лева мітлищем — не поза кліткою, а в клітці, замкнений удвох із ним.

Свого діла він навчився від батька — чоловіка ще тендітнішого й ще боязкішого в усьому, що не стосувалося диких звірів. Батько його, Ноел Колінз, уславився як дресирувальник ще в Англії, а виїхавши до Америки, зажив успіху й там і заснував у Сідервайлді велику дресирувальну школу, яку його син ще побільшив і вдосконалив. Гаріс Колінз так розвинув батькове підприємство, що воно стало вважатися взірцем гігієни й гуманності. Школа принаджувала багатьох відвідувачів, і всі вони відходили глибоко зворушені лагідним і спокійним духом, що панував там. Одначе самого процесу дресирування їм не показували ніколи. Іноді для відвідувачів улаштовували вистави з уже вивченими тваринами, що тільки підкріплювали їхні приємні, чарівні враження. Якби їм довелося побачити, як навчають свіжих, щойно придбаних тварин, усе було б інакше. Тоді б, може, вибухнув скандал. А так школа здавалася їм просто зоопарком, та ще й безкоштовним; бо, крім тих, що він сам купував і навчав на продаж, Колінз тримав у себе за певну плату багато тварин, які належали іншим дресирувальникам, що саме не мали ангажементу або ж тільки збивали власну трупу. У нього можна було добути трохи не будь-яку тварину — від миші чи пацюка до верблюда чи слона, а іноді й носорога чи пару бегемотів.

Коли майно "Мандрівних братів", великого цирку на три арени, після одного невдалого зимового сезону пішло на спродаж за борги, Колінз узяв до себе на утримання весь звіринець та коней і за три місяці заробив на тому п’ятнадцять тисяч доларів. Навіть більше — до дня аукціону він заставив, що лишень міг, сам скупив дресированих коней, поні, жираф, учених слонів, а за три місяці збув їх усіх, опріч поні Пістолета, що вмів робити сальто, із зиском ще п’ятнадцять тисяч доларів. А Пістолета він продав за кілька місяців, заробивши на ньому самому дві тисячі. Правда, таке вигідне діло, як із цирком "Мандрівних братів", трапилось Колінзові тільки раз у житті, одначе й стійкий прибуток його підприємство давало чималий. Узимку він показував на іподромах чужих тварин, відданих до його стаєнь, і ділився платою з власниками; а коли позичав тварин кінокомпаніям, то здебільшого ні з ким не ділився.

Циркові дресирувальники цілої країни вважали його не тільки найбагатшим своїм колегою, а й королем приборкувачів, найвід-важнішим з усіх людей, що будь-коли входили до клітки дикого звіра. Ті, хто спостерігав його за роботою, мусили вирішити, що він не має серця. А проте Колінзова дружина й діти та найближчі його приятелі думали про нього зовсім інакше. Ніколи не бачивши його за роботою, вони були переконані, що у світі нема добросердішого й чуйнішого чоловіка. Голос у Колінза був тихий і лагідний, рухи делікатні, погляди на життя, на людей, на регігію, на політику якнайпоблажливіші. Від ласкавого слова він танув, і розжалобити його можна було вмить. Він жертвував на всі місцеві доброчинні заходи, а після загибелі "Титаніка" із тиждень ходив як прибитий. Проте колеги-дресирувальники визнавали його за найсміливішого й найбезжальнішого з-поміж них. А тим часом — найбільше у світі він боявся, щоб його дебела, огрядна дружина за обідом не жбурнула йому на голову тарілки з гарячою юшкою. Бо на початку їхнього подружнього життя таке сталось аж двічі. А втім, він не тільки боявся її, а й любив ніжно і віддано, як і своїх дітей, що їх мав семеро й що для них не шкодував нічого.

Дітей він любив так, що всім чотирьом синам ніколи не дозволяв бачити його за роботою і жодному не хотів передати свого фаху. Найстарший, Джон, учився в Йєлі, мріяв стати письменником, а поки що катався у власному автомобілі й узагалі жив так, як усі молодики університетського міста Нью-Гейвена, що мали автомобілі. Гарольда й Фредеріка Колінз віддав до мільйо-нерівського коледжу в Пенсильванії; а найменший, Кларенс, був у підготовчій школі в Масачусетсі й ще не вирішив, ким хоче стати — лікарем чи авіатором. Три доньки — дві з них близнючки — виховувалися на справжніх аристократок. Старша, Елсі, закінчила коледж у Васарі, а близнючки, Мері й Медлін, тим часом у щонайкращому, щонайдорожчому пансіоні ще готувалися вступити туди. На все те потрібно було грошей, і Колінз їх не шкодував, але мусив витискати зі своєї дресирувальної школи якомога більше й працювати тяжко, хоча його дружина, четверо синів і три дочки взагалі не знали, що він працює. Вони гадали, ніби він, визначний фахівець, тільки керує своїм підприємством, і були б прикро вражені, побачивши, як він власноручно лупцює кийком чотири десятки дворняг, що забули послух на уроці.

Звісно, більшу частину роботи виконували Колінзові помічники, але ж йому доводилося постійно навчати їх, пояснювати, що та як робити, а в найскладніших випадках показувати наочно, самому беручись за діло. Помічники чи то учні були майже без винятку юнаки, взяті на поруки з виправних колоній, і він добирав їх несхибно, досвідченим оком. Прикмети, яких він шукав у них, — це самовладання, кмітливість і холодна, зважлива вдача; а таке поєднання якостей звичайно буває сполучене й із жорстокістю. Запальність, великодушність, чутливість були в його підприємстві ні до чого, бо з них у такому ділі годі сподіватися зиску. А загалом Гаріс Колінз своєю діяльністю завдавав тваринам куди більше мук, ніж усі вчені-вівісектори в цілому світі.

Ось у це пекло для тварин і ввергнуто Майкла — чи, власне, не ввергнуто, а привезено залізницею, за три з половиною тисячі миль, у тій самій клітці, до якої його вкинули в готелі "Новий Вашингтон" у Сієтлі. Ні разу за всю подорож його не випускали з клітки, і він був украй змучений та бруднющий.