Переслідуваний - Кінг Стівен

Далі були головні ворота, заблоковані танком А-62, що стріляв снарядами потужністю у чверть мегатонни. Ще далі виднілися будівлі й автостоянки; там відбувалась посадка на літаки. Злітно-посадочних смуг за будівлями не було видно. Над усім тим, наче марсіянин з роману Герберта Уеллса, здіймалася масивна диспетчерська вежа, її вікна палахкотіли у променях призахідного сонця. Працівники аеропорту й пасажири, стримувані поліцією, з'юрмилися біля найближчої стоянки. Раптом почулося потужне пульсуюче виття: відірвавшись од злітної смуги за будівлями аеропорту, сталево-сірий "Локхід/Дж. А. Супер— берд" здіймався в небо, повільно набираючи висоту.

— Річардсе!

Амелія аж підскочила й, одірвавши погляд від літака, перелякано глянула на Річардса. Той лише недбало махнув рукою: мовляв, усе гаразд, матусю; просто я помираю.

—Натериторію аеропорту вам проїзд заборонено,— застережливо гримнув гучномовець. — Відпустіть жінку. Вийдіть самі.

— Що далі? — спитала Амелія. — Ми зайшли в глухий кут. їм лишається почекати, доки...

— Давайте ще поморочимо їм голову,— сказав Річардс. — Вони теж спробують нас обдурити. Вигляньте. Скажіть, що я поранений і майже себе не тямлю. Скажіть, що я хочу здатися повітряній поліції.

— Що ви хочете зробити?

— Повітряна поліція не належить ні до штату, ні до федерального уряду. За угодою з ООН тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року вона є міжнародною організацією. Кажуть, навіть, що вони амністують тих, хто їм здається. Це однаково, що потрапити на безплатну стоянку, коли граєш у "монополію"... Все це, звичайно, теревені. Видадуть ловцям, а ті відразу потягнуть за лаштунки.

Жінка здригнулась.

— Але, може, вони подумають, що я в це повірив,— сказав Річардс. — Або що я сам себе дурю. Ну, говоріть.

Амелія виглянула з машини, і Річардс увесь напружився. Якщо має статись отой "нещасливий випадок", який прибере Амелію зі сцени, то він, мабуть, станеться саме тепер. Її голова та верхня частина тіла були відкриті й добре видні сотням озброєних людей. Один натиск на спусковий гачок — і весь фарс швидко закінчиться.

— Бен Річардс хоче здатися повітряній поліції! — гукнула Амелія. — Він двічі поранений! — Вона кинула нажаханий погляд через плече, і голос її урвався — високий і чіткий в несподіваній тиші після зльоту літака. — Півдороги він був, мов навіжений. Господи, я так боюся... Я прошу... прошу... прошу!..

Телекамери ввесь час знімали; за кілька хвилин Північна Америка й півсвіту побачать, що тут діється. Це добре. Це чудово. Річардс знову відчув, як усе його тіло напружилось, і зрозумів, що починає сподіватись.

Хвилинна тиша: за реєстраційною будкою радились.

— Дуже добре,— тихо промовив Річардс.

Жінка подивилась на нього.

— Гадаєте, так важко було вдавати перелякану? Я — не ваша спільниця, хоч би що ви там подумали. Я просто хочу вас позбутися.

Річардс лише тепер помітив, які гарні груди ховаються під цією закривавленою чорно-зеленою кофтиною. Які гарні і які жадані.

Раптом щось загуркотіло; жінка вереснула.

— Це танк,— сказав Річардс. — Нічого страшного. Просто танк.

— Він від'їжджає,— промовила Амелія. — Вони пропускають нас.

— Річардсв! Заїжджайте на шістнадцяту стоянку. Там чекатиме повітряна поліція, щоб вас заарештувати!

— Гаразд,— промовив він тонким від напруження голосом. — Поїхали. Через півмилі за ворітьми зупиніться.

— Ви хочете, щоб мене вбили,— сказала вона безпорадно. — Мені треба у ванну, а ви хочете, щоб мене вбили.

Машина піднялася на чотири дюйми над дорогою і з тихим вуркотінням плавко рушила вперед. Коли проїжджали крізь ворота, Річардс пригнувся, чекаючи засідки, але її не було. Гладенька доріжка з чорного бітуму заспокійливо звертала до головних приміщень аеропорту. Дороговказ із стрілкою повідомляв, що вона веде до стоянок 16—20. Поліція чекала по той бік жовтої огорожі — хто стоячи, хто опустившись на коліно. Річардс знав, що досить найменшого підозрілого руху — і вони рознесуть машину на друзки.

— Тут зупиніться,— сказав він.

Амелія загальмувала.

Реакція була блискавичною:

— Річардсе! Негайно заїжджайте на стоянку шістнадцять!

— Скажіть, що мені потрібен гучномовець,— тихо промовив Річардс. — Хай покладуть його на дорозі за двадцять ярдів попереду. Я хочу говорити з ними.

Вона прокричала Річардсову вимогу; стали чекати. За хвилину чоловік у блакитній формі підтюпцем вибіг на дорогу й поклав на ній гучномовця. Він постояв трохи, мабуть, тішачись тим, що на нього дивляться п'ятсот пар очей, і знову злився з безликою масою за огорожею.

— Уперед,— сказав Річардс,

Вони повільно під'їхали до гучномовця, і, коли порівнялися з ним, Амелія прочинила ліві дверцята й забрала його. Гучномовець був червоно-білий, збоку, над знаком блискавки, вигравіювані літери Дж. А. — "Дженерал атомікс".

— Добре,— мовив Річардс. — Яка відстань від нас до головного корпусу?

Жінка примружилась.

— Чверть милі, я думаю.

— А до шістнадцятої стоянки?

— Наполовину ближче.

— Добре. Це добре. Атож. — Він відчував, що мимохіть кусає губи, й намагався не робити цього. Голова тріщала, всі м'язи боліли від надміру адреналіну. — їдьмо далі. До в'їзду на шістнадцяту стоянку. Потім зупиняємось.

— А там що?

Він усміхнувся скупою, сумною усмішкою.

— Там буде останній рубіж Бена Річардса.

36 проти 100...

Не встигли вони зупинитися перед в'їздом на стоянку, як одразу ж загримів гучномовець:

— Не зупинятись! Повітряна поліція чекає на вас у приміщенні. Згідно з домовленістю.

Тепер уже Річардс підніс до вуст гучномовця:

— Дайте десять хвилин. Мені треба подумати.

Знову тиша.

— Невже ви не розумієте, що підштовхуєте їх на крайній крок? — спитала жінка на диво стриманим голосом.

Він захихотів якимсь чудним здавленим смішком, що нагадував сичання пари з чайника.

— Вони знають, що я збираюся пошити їх у дурні. Тільки не знають як.

— Вам це не вдасться,— сказала Амелія. — Невже ви й досі цього не розумієте?

— А може, й удасться...

35 проти 100...

— Ось послухайте...

Коли на телебаченні вперше з'явились розважальні програми, люди казали, що це найкраще видовище, бо такого ще ніколи не було. Але все, що є на світі, вже колись було. У Давньому Римі таку саму роль відігравали гладіатори. А є ще одна розвага — гра в покер. У покері найкращий набір карт — це флеш рояль1 винової масті. Найсуворіші правила в тому різновиді покеру, де кожен гравець одержує по п'ять карт — чотири лицем догори, одну донизу. Поки ставки утримуються в межах п'яти-десяти центів, грати може будь-хто. Та коли вони підвищуються, ціна закритої карти весь час зростає. Після багаторазового підвищення ставок, коли ви ризикуєте всіма своїми грішми, машиною й будинком, ціна її зростає непомірно — це вже справжній Еверест серед решти карт "Переслідування" багато в чому нагадує цю гру. Тільки за правилами нашої гри мені не належить мати грошей, щоб робити ставки. У них є поліція, зброя, час. Ми граємо їхніми картами, їхніми фішками, в їхньому казино. Якщо мене спіймають, я програв. А що, як я підтасував карти? Я подзвонив до агентства теленовин, що в Рокленді. Ці агентства — моя винова десятка. Мені мусили гарантувати безпеку, бо тепер я у всіх на очах. Після нашої першої зустрічі з дорожнім постом у них більше не було шансів тихенько прибрати мене. Це смішно, бо саме безплатне телебачення робить Мережу такою впливовою. Коли ви щось бачите по БТБ, то ви бачите тільки правду. Отож коли вся країна побачить, як поліція вбиває мою заложницю — заможну громадянку з середнього класу,— то всі цьому повірять. Вони не можуть ризикувати: режимові люди й так не дуже тепер довіряють. Смішно, правда? По дорозі ми вже бачили сутички. Якщо поліція та ловці спробують застосувати проти нас зброю, можуть статися прикрі речі. Один чоловік порадив мені триматися ближче до своїх людей. Він і сам не підозрював, як багато правди в його словах. Одна з причин, чому зі мною так панькаються,— це те, що я весь час серед своїх людей.

Отож ці люди — мій виновий валет.

Ви, жінка, що вскочила в цю халепу,— моя винова дама.

Я, розбійник з мечем,— виновий король.

Оце ті карти, що у всіх на видноті. Засоби масової інформації, можливість справжніх заворушень, ви і я. Навіть усі разом ці карти нічого не варті. Без винового туза це просто мотлох. А з тузом вони непереможні.

Річардс раптом узяв сумочку Амелії із штучної крокодилячої шкіри зі срібним ланцюжком і запхав її до кишені своєї куртки. Тепер кишеня помітно віддималася.

— У мене немає туза,— стиха промовив він. — Я мав би його, якби був трохи завбачливіший. Зате в мене є ота закрита карта, якої вони не можуть побачити. Отож тепер я блефуватиму.

— У вас немає ніяких шансів,— глухо сказала жінка. — Навіщо вам моя сумочка? Може, збираєтесь перестріляти їх губною помадою?

— Вони так довго вели нечесну гру, що в них, зрештою, здадуть нерви. Вони боягузи.

— Річардсе! Десять хвилин минули!

Річардс підніс до уст гучномовця.

34 проти 100...

— Слухайте мене уважно! — загримів Річардсів голос над полем аеропорту. Полісмени напружено чекали, що він скаже далі. — В кишені моєї куртки — дванадцять фунтів динакору — високочутливої пластикової вибухівки ударної дії, відомої під назвою "Чорний ірландець". Дванадцяти фунтів вистачить, щоб на третину милі довкола змести геть усе з лиця землі, а може, ще й підірвати цистерни з пальним. Якщо ви не виконаєте моїх вимог буквально, я пошлю вас усіх до пекла. У вибухівку закладено детонатор фірми "Дженерал атомікс". Я витяг його наполовину. Один посмик за кільце — і ви можете поцілувати себе в гузно!

Здійнявся ґвалт, натовп відринув од загороджень, наче хвиля відпливу. Полісмени раптом побачили, що їм нікого стримувати. Чоловіки й жінки дременули через дороги та поля, бурхливим потоком полилися ворітьми, подерлись на огорожу довкола аеропорту. На їхніх безтямних од панічного страху обличчях відбивалося лиш одне бажання — втекти.

Полісмени збентежено тупцювали на місці, але обличчя їхні були так само рішучі.

— Річардсе! — прогуркотів гучномовець. — Це брехня. Виходь!

— Я вийду, але спочатку виконайте мою вимогу. Мені потрібен повністю заправлений і готовий до польоту літак із мінімальним, але достатнім епіпажем. Це має бути "Локхід-Джі-ей" або ж "Дельта суперсонік".