Викрадений - Стівенсон Роберт Луїс

Навколо [289] височіли гори, звідки нас кожної хвилини могли побачити; тому ми намагалися триматись видолинків у цій пустелі, а коли вони відхилялися від нашого шляху, то ми переходили відкриту місцину з безліччю осторог. Іноді нам доводилось цілих півгодини повзти від одного куща вересу до другого, як мисливцям, що переслідують оленя. День знову видався ясний, немилосердно пекло сонце, вода в пляшці з-під коньяку швидко скінчилась. І коли б я знав наперед, що мені доведеться половину шляху повзти на череві, а більшу частину другої половини йти, зігнувшись у три погибелі, то, напевно, відмовився б від такого вбивчого переходу.

Стомлюючись, відпочиваючи і знову стомлюючись, ми пройшли весь ранок і тільки опівдні лягли в густих кущах вересу поспати. Алан став на варту першим; мені здалося, що я не встиг навіть склепити очей, як він розбудив мене. У нас не було годинника, і, щоб визначити час, Алан устромив у землю гілочку вересу. Я мав розбудити його, коли тінь від куща вересу, падаючи на схід, дійде до гілочки. Але я почувався таким стомленим, що міг би проспати дванадцять годин поспіль; очі самі заплющувалися; все моє тіло спало навіть тоді, коли розум пильнував. Гарячий запах вересу, гудіння диких бджіл присипляли, як пунш; час від часу я здригався і тоді помічав, що дрімаю.

Коли я прокинувся в останній раз, мені здалося, що я повернувся звідкись здалеку. Сонце вже хилилося на захід. Глянувши на гілочку вересу, я мало не скрикнув, бо побачив, що не виправдав Аланової довіри. Від страху й сорому я мало не знавіснів; а окинувши поглядом рівнину, побачив таке, від чого завмерло серце: поки я спав, у долину спустився загін кінноти. Розсипавшись віялом, солдати наближалися до нас із південного сходу, оглядаючи ті місця, де кущі вересу були вищі й густіші.

Коли я розбудив Алана, він спершу глянув на солдатів, потім на позначку й положення сонця і, насупивши брови, кинув на мене злий і занепокоєний погляд. Ото і був весь його докір.

— Що ж нам тепер робити? — спитав я.

— Доведеться вдавати зайців! — буркнув Алан. — Бачите он ту гору? — показав він на північний схід.

— Бачу, — відповів я.

— Так ось, спробуємо пробратися туди. Цю дику й безлюдну гору називають Бен-Олдер. Там багато скель і ущелин; якщо нам пощастить дістатись туди до ранку, ми ще зможемо врятуватися. [290]

— Але ж, Алане! — вигукнув я. — Нам доведеться пробиратися під самісіньким носом у солдатів!

— Я це чудово розумію, — кинув Алан. — Та коли нас відтіснять назад, до Аппіну, нам обом не минути смерті. А тепер, Девіде, будьте моторнішим!

І він з неймовірною швидкістю порачкував уперед, наче це був його звичайний спосіб пересуватися. Як і раніше, він весь час звертав з боку в бік, відшукуючи видолинки, де нас важче було помітити. На випалених або принаймні пошкоджених вогнем місцях нам просто в обличчя здіймалася, мов дим, пилюка, що засліплювала й душила нас. Вода вже давно скінчилась; пересування рачки викликало такий нестерпний біль і втому, що боліли всі суглоби, а зап'ястки згиналися під вагою тіла.

Правда, ми час від часу трохи відпочивали, коли натрапляли на великий кущ вересу. Тоді ми лежали, відсапуючись, і, розсунувши зелень, оглядалися на драгунів. Солдати, певно, не помітили нас, бо рухались і далі прямо. їх було, на мою думку, не більше півескадрону; вони розтягайся майже на дві милі й надзвичайно ретельно оглядали навколишню місцевість. Я прокинувся саме вчасно; якби це сталося трохи пізніше, нам довелося б тікати перед носом у драгунів, а тепер ми були збоку від них. Та навіть і тепер найменша необачність могла виказати нас; а коли раптом з вересу вилітала, лопочучи крильми, куріпка, ми лежали тихо, як мертві, і боялись навіть дихнути.

Ломота і кволість у всьому тілі, сильне серцебиття і пекучий біль у горлі та очах від пилюки й попелу стали незабаром такі нестерпні, що я з радістю відмовився б від дальших блукань. Тільки страх перед Аланом додавав мені облудної мужності, щоб іти далі. Що ж до Алана (не забувайте, що йому заважав плащ), то він спершу дуже почервонів, а потім на обличчі в нього з'явилися білі плями. Він дихав важко, з якимсь присвистом, а його голос, коли він під час зупинок шепотів мені на вухо свої зауваги, звучав зовсім не по-людському. Проте Алан, здавалося, не занепадав на дусі й ніскільки не втратив завзяття. Мені лишалося тільки чудуватися з витривалості цього чоловіка.

Нарешті, як тільки посутеніло, ми почули звук сурми і, виглянувши з кущів вересу, побачили, що ескадрон стягується. Трохи пізніше солдати розпалили вогнище і розташувалися на ніч майже посеред пустища.

Тоді я почав благати Алана теж зупинитись на ніч, щоб трохи відпочити й поспати. [291]

— Вночі ми спати не будемо! — заявив Алан. — Із сьогоднішнього дня ці кляті драгуни оточать рівнину, і ніхто не вибереться з Аппіну, крім птахів. Ми проскочили саме вчасно, то невже ризикуватимемо тепер тим, чого досягли? О ні, коли настане день, ми вже будемо в безпечному місці на Бен-Олдері.

— Алане, — звернувся я до нього. — Не подумайте, що в мене не вистачає сили волі. Я зовсім знемігся. Я йшов би далі, коли б міг.

— Ну що ж, — мовив Алан. — Тоді я понесу вас.

Я глянув на нього, чи він не жартує, але цей маленький чоловік був цілком серйозний; і його рішучість присоромила мене.

— Ведіть далі! — вигукнув я. — Я піду слідом за вами! Алан кинув на мене погляд, що наче промовляв: "Молодця, Девіде!" — і квапливо рушив уперед.

З наближенням ночі повіяло прохолодою і трохи стемніло. Небо було безхмарне. Стояв початок липня; ця місцевість лежала далеко на півночі, тому тут навіть у пізню нічну годину, маючи добрий зір, можна читати. Та взимку тут іноді вдень буває, як мені самому часто доводилося бачити, значно темніше, ніж тепер уночі. Випала рясна роса й змочила пустелю, наче дощем. Ця волога на деякий час освіжила мене. Коли ми зупинялись передихнути і я мав час оглянутись навколо, побачити всю красу ночі, обриси сонних пагорбів, вогнища, що поступово маліли позаду нас, немов яскраві плями серед пустелі, мене поймала якась злоба на весь світ за те, що я мушу плазувати тут, мов черв'як, і ковтати пилюку.

Судячи з книжок, які я читав раніше, небагато їхніх авторів колись по-справжньому стомлювалися, інакше вони описали б цей стан сильніше. Я не боявся тоді за своє життя, ні за минуле, ні за майбутнє, і ледве пам'ятав, що на світі існує Девід Балфор. Я забув про себе і тільки з відчаєм думав про кожен новий крок (мені здавалося, що він буде останнім) і з ненавистю — про Алана, який був причиною всьому. Алан був військовик і, безумовно, звик, щоб йому підкорялися. Адже обов'язок офіцера — примушувати солдатів виконувати, не роздумуючи, те, що вони не завжди розуміють. А з мене, мабуть, вийшов би непоганий рядовик, бо протягом останніх годин мені й на думку не спадало вибирати; я тільки підкорявся, поки мав сили, і ладен був померти, підкоряючись.

Здавалося, минули роки, перше ніж почало розвиднятися. На цей час найбільша небезпека вже лишилась позаду, і тепер ми могли йти, як люди, на ногах, а не повзти, наче тварини. Господи праведний! На кого ми були схожі, коли йшли [292] бліді, наче мерці, хитаючись, немов старі діди, і спотикаючись, як малі діти! Ми мовчки, зціпивши зуби, дивились перед себе, піднімаючи ногу й знову опускаючи її, як це роблять силаки, коли переносять тягарі на сільському ярмарку. У вересі безперестану кричали куріпки, на сході почало поволі ясніти.

Я сказав, що Алан відчував те саме, що й я. Та це зовсім не означає, що я стежив за ним, — ні, я ледве встигав дивитися собі під ноги; Алан, певно, очманів з утоми, як і я, і так само мало цікавився, куди ми йшли, бо інакше ми не натрапили б на засідку, мов сліпці.

Ось як це сталося. Ми спускалися схилом пагорба, зарослого вересом, Алан попереду, а я кроків за два від нього, ніби мандрівний скрипаль і його дружина; раптом у кущах вересу почувся шелест, і звідти вискочили три чи чотири чоловіки, одягнені в лахміття. А за хвилину ми лежали горілиць, кожен з кинджалом біля горла.

Мені було однаково. Страждання від цього грубого поводження цілком розтанули в стражданнях, які переповнили мою душу раніше; я навіть радів, що не треба вже нікуди йти, і не звертав уваги на кинджал. Лежав, дивлячись, як на дикуна, в обличчя чоловікові, який тримав мене. Пам'ятаю, що воно було аж чорне від засмаги, а очі — дуже світлі, та я не боявся цього чоловіка. Чув, як Алан по-гельському перешіптувався з другим чоловіком, але мене не цікавило, про що вони говорили.

Потім вони заховали кинджали в піхви, забрали нашу зброю й посадовили нас один проти одного в кущах вересу.

— Це люди Клюні, передня чата, — пояснив Алан. — Про краще ми не могли й мріяти. Нам треба чекати тут з цими людьми, поки вони сповістять ватага про мене.

Клюні Макферсон, ватаг клану Вавріх, був одним з керівників великого повстання шість років тому; за його голову тоді оголосили винагороду, і я гадав, що він давно вже у Франції з іншими керівниками відчайдушних повстанців. Хоч я й був украй знесилений, але, почувши Аланові слова, майже забув про втому.

— Що-о? — вигукнув я. — Хіба Клюні й досі тут?

— Авжеж, тут, — відказав Алан. — У своїй країні під захистом свого клану. Король Ґеорг нічого не може вдіяти.

Я, мабуть, ще б розпитував Алана, але він урвав мене.

— Я добре-таки стомився, — зізнався він, — і хотів би трохи поспати.

З цими словами він ліг ницьма в густому кущі вересу й одразу ж заснув. [293]

Та для мене це була неможлива річ. Ви чули, як улітку сюрчать у траві коники? Отож не встиг я заплющити очі, як по всьому тілі наче заскакали коники. Вони, здавалося, сюрчали скрізь: на руках, на животі, на голові. Мені довелось, розплющивши одразу очі, перевертатися з одного боку на другий, вставати й лягати знову. Я лежав і дивився на сліпуче небо або на брудних диких вартових Клюні, що визирали через край скелі, перемовляючись по-гельському між собою. Оце і був весь мій відпочинок. Нарешті повернувся гінець. Він сказав, що Клюні буде дуже радий прийняти нас, тому нам довелося знов устати й вирушити в дорогу. Алан був у чудовому настрої, сон відновив його сили, він дуже зголоднів і з задоволенням смакував наперед чарку й гарячу печеню, —про це, очевидно, повідомив гінець.