Викрадений - Стівенсон Роберт Луїс
— Певна річ, було б куди простіше написати йому. Та хто прочитає написане? Джонові Брекеві довелося б походити років зо два — зо три в школу, і нам, мабуть, набридло б чекати його.
Вночі Алан відніс униз свій вогняний хрест і постави" його на вікні орендаря, але повернувся стривожений. Коли він з'явився в сільці, загавкали собаки і жителі повибігали з осель. Йому навіть почувся брязкіт зброї і здалося, що до одних дверей підходив солдат у червоному мундирі. У всякому разі наступного дня ми не виходили з лісу й пильнували, і якби з'явився Джон Брек, ми допомогли б йому знайти нас, а коли б прийшли солдати — мали б досить часу, щоб утекти.
Десь опівдні ми побачили чоловіка, що чвалав по освітленому сонцем схилу гори й роззирався навколо, прикриваючи рукою очі від сонця. Помітивши його, Алан свиснув; той обернувся і ступив кілька кроків у наш бік. Тоді Алан свиснув ще раз, і чоловік підійшов ближче. Таким чином він знайшов нас.
Це був бородань років сорока, одягнений у лахміття. Його дике на вигляд, спотворене віспою обличчя здавалося похмурим і нелюдяним. Хоч він говорив убогою й каліченою англійською мовою, Алан, за своєю великодушною звичкою, не дозволив собі при мені розмовляти по-гельському. Може через те, що його примусили говорити чужою для нього мовою, чоловік здавався ще більш затурканим, ніж був насправді. У мене промайнула думка, що Аланів друг мало [285] схильний допомагати нам, а коли й допомагає, то тільки зі страху.
Алан наполягав, щоб він передав Джеймсові усне доручення, але орендар і слухати про це не хотів.
— Вона був забудь його, — казав він крикливим голосом і рішуче закінчив, що махне на нас рукою, коли не одержить листа.
Я був певен, що слова орендаря збентежать Алана, бо ми не змогли б знайти в цій пустелі ні чим, ні на чому писати. Однак виявилося, що Алан винахідливіший, ніж я гадав. Він довго нишпорив у лісі, поки знайшов пір'їну з дикого голуба, з якої зробив перо. Потім набрав у струмку води, насипав туди пороху й приготував щось схоже на чорнило. Одірвавши ріжок від офіцерського патента, виданого йому французькою військовою владою (Алан носив його в кишені як талісман від шибениці), він сів і написав:
"Дорогий родичу!
Прошу прислати гроші з пред'явником цього у відоме йому місце.
Відданий вам брат А.С."
Алан дав цю записку орендареві, і той, пообіцявши виконати доручення якнайшвидше, зник за схилом гори.
Джон Брек не з'являвся три дні, але годині о п'ятій вечора на третій день ми почули в лісі свист. Алан свиснув у відповідь. Незабаром на берег річки вийшов орендар і, озираючись навкруги, почав шукати нас. Цього разу він здавався менш похмурим і був, очевидно, дуже радий, що виконав таке небезпечне доручення.
Орендар розповів про новини: весь навколишній край роїться червоними мундирами; щодня в населення знаходять зброю, і бідні люди живуть у повсякчасній тривозі; Джеймса й декого з його слуг кинули у в'язницю у форті Вільям, підозрюючи в них співучасників злочину. Всюди поширювалась чутка, що стріляв Алан Брек; вивішено оголошення про нього й про мене, в якому за наші голови обіцяють винагороду сто фунтів.
Такі новини засмутили нас. Маленька записка, принесена орендарем від місіс Стюарт, була сповнена невтішного горя. Дружина Джеймса благала в ній Алана рятуватись від ворогів, запевняючи, що коли він потрапить до рук солдатів, то ні йому, ані Джеймсові не уникнути смерті. Гроші, які вона прислала нам, становили все, що жінка змогла випросити [286] або позичити; місіс Стюарт молила небо, щоб ми обійшлись ними. В кінці вона повідомляла, що посилає нам одне з оголошень, у якому описані наші прикмети.
Ми глянули на оголошення з великою цікавістю й немалим острахом, почасти так, як людина дивиться в дзеркало, почасти — як вона дивилася б у дуло ворожої рушниці, щоб визначити, чи точний приціл. Про Алана було сказано: "...низенький, рябий на виду жвавий чоловік років тридцяти п'яти, на ньому капелюх із плюмажем, французький мундир синього кольору зі срібними ґудзиками й дуже вилинялим позументом, червона камізелька й чорні плисові штани". Мене ж описували так: "високий дужий юнак років вісімнадцяти, ходить у старій синій, дуже подертій куртці, старій верховинській шапочці, довгій безрукавці домотканого сукна і коротких синіх штанях; литки оголені; на ногах черевики, які носять у низинній Шотландії, з продертими носками, розмовляє, як шотландець з низовини, безбородий".
Аланові сподобалось, що так добре запам'ятали й описали його пишне вбрання, проте, коли ми дійшли до слова "вилинялий", він трохи засмучено глянув на свій позумент. Що ж до мене, то мене в оголошенні зображали як жалюгідного суб'єкта, і я радів, що зняв те лахміття і цей опис не загрожував небезпекою, а, навпаки, допомагав мені.
— Алане, — зауважив я, — вам слід змінити одяг.
— Ат, дурниці, — кинув Алан. — Я не маю іншого. Гарний би я мав вигляд, коли б повернувся до Франції в шотландській шапочці!
Його слова навели мене на іншу думку. Якби я залишив Алана з його зрадницьким одягом, то міг би не боятись арешту й вільно клопотатися своїми справами. Та й це ще було не все. Припустімо, що мене б заарештували, коли я був один, —проти мене знайдеться мало доказів; та якби мене схопили в товаристрі чоловіка, якого вважають за вбивцю, моє становище стало б дуже тяжким. З великодушності я не наважився висловити ці думки, однак вони не йшли мені з голови.
Особливо я задумався над цим, коли орендар видобув і віддав Аланові зелений гаманець із чотирма золотими гінеями й дрібними грішми майже на одну гінею. Правда, це була більша сума, ніж та, яку мав я. Однак Аланові з п'ятьма гінеями треба добиратись аж до Франції, а мені з двома — не далі Квінзфері; тож товариство Алана було не тільки небезпекою для мого життя, а й тягарем для моєї кишені.
Та в чесній голові мого товариша не було таких думок. Він вірив, що служить мені, допомагає й захищає мене. [287]
Тому мені більше нічого не залишалося, як мовчати, злитися і змиритися зі своєю долею.
— Небагато, — сказав Алан, засовуючи гаманець у кишеню, — але з мене вистачить. А тепер, Джоне Бреку, віддайте мій ґудзик, і ми з цим джентльменом вирушимо в дорогу.
Джон Брек, помацавши у волосяному гаманці, що висів у нього спереду за звичаєм верховинців (хоч орендар і носив одяг жителів низинної Шотландії й моряцькі штани), почав якось дивно поводити очима й нарешті промовив:
— її мабуть утрата, — маючи, очевидно, на увазі, що він загубив ґудзика.
— Що-о! — вигукнув Алан. — Ви загубили мій ґудзик, який належав ще моєму батькові? Скажу вам відверто, Джоне Брек, що, на мою думку, такого паскудства ви ще не робили, відколи й на світ народилися.
Говорячи це, Алан опустив руки на коліна й дивився на орендаря з глузливою усмішкою на вустах, а в його очах блимав неспокійний вогник, який не віщував нічого доброго.
Можливо, орендар був і чесний чоловік, а може, спершу він хотів схитрувати, а потім, зваживши, що нас двоє проти нього одного в такому безлюдному місці, визнав за безпечніше лишитися чесним. У всякому разі він удав, що нарешті знайшов-таки ґудзика, і вручив його Аланові.
— Це врятує честь Маккойлів, — сказав Алан і, звертаючись до мене, додав: — Я повертаю вам ґудзика і дякую за те, що ви розлучалися з ним. Ви зробили мені ще одну добру послугу. — Потім Алан тепло розпрощався з орендарем. — Ви чесно допомогли мені, ризикуючи своєю головою, — сказав він, — і я завжди згадуватиму про вас як про порядну людину.
Нарешті орендар пішов своєю дорогою, а ми з Аланом зібрали манаття й вирушили в інший бік.
Розділ XXII
ВТЕЧА ВЕРЕСОВИЩАМИ. БОЛОТО
Ми йшли, не зупиняючись, майже сім годин і рано-вранці дійшли до кінця гірського пасма. Внизу перед нами лежала безлюдна нерівна місцевість, якою ми мали рухатись далі. Щойно зійшло сонце, його промені сліпили нам очі, з поверхні боліт здіймався, наче димок, легкий прозорий туман, так що, як сказав Алан, тут могли розташуватися двадцять ескадронів драгунів і ми б їх не побачили.
Ми сіли в западині на схилі пагорба, щоб почекати, поки [288] розійдеться туман, приготували драмах на сніданок і почали радитися.
— Девіде, — першим порушив мовчанку Алан. — Що будемо робити? Лежатимемо тут до ночі чи, може, ризикнемо й підемо вперед?
— Я дуже втомився, Алане, — відказав я, — але можу пройти ще стільки ж, якщо на цьому закінчаться наші блукання.
— О ні, це ще не все, — мовив Алан, — і навіть не половина. Справа стоїть ось як. Аппін для нас — неминуча смерть. Усі землі на південь звідси належать Кемблам, отже, про південь і мови не може бути. На півночі... але ми нічогісінько не виграємо, йдучи на північ, ні ви, ні я. Адже вам треба потрапити в Квінз4)ері, а мені — у Францію. Отже, лишається одне — іти на схід.
— На схід, то й на схід! — вигукнув я весело, а сам подумав: "Ох, чоловіче добрий, якби ви пішли однією дорогою, а мені дозволили піти іншою, було б набагато краще для обох нас".
— Але тут, на сході, як бачите, кругом болота. Тут ми будемо чудовою мішенню. Де сховаєшся на відкритій голій рівнині? Тільки червоні мундири зійдуть на пагорб, як одразу ж побачать нас за кілька миль. Головна біда в тому, що вони на конях і швидко наздоженуть нас. Це погане місце, Девіде, і, відверто кажучи, вдень воно гірше, ніж уночі.
— Алане, — перебив я, — послухайте, що я вам скажу. В Аппіні нас чекає смерть, ми не маємо ні зайвих грошей, ані їжі. Що довше шукатимуть нас, то швидше здогадаються, де ми. Все це ризик, але я даю слово йти вперед, доки в нас вистачить сил.
Алан був у захваті.
— Часом ви поводитесь, наче справжній віг, і буваєте надто хитрий для товариства такого джентльмена, як я, —заявив він, — та іноді у вас пробуджується щирість, і тоді, Девіде, я люблю вас, як брата.
Туман розтанув, і ми побачили перед собою широку, як море, рівнину. Чулися тільки крики болотяних птахів, а ген далі на схід рухався табун оленів, що здавалися цяточками. Більша частина рівнини червоніла вересом, решта була покрита болотами й торфовими ямами, заповненими водою. Подекуди рівнина чорніла недавніми згарищами, а в інших місцях на ній виднілися гайки з сухих сосон, що стояли, немов кістяки. Мабуть, ще нікому не доводилось бачити непривітнішу пустелю, але там принаймні не було солдатів, і це втішило нас.
Ми спустилися з пагорба вниз, у це пустище, і продовжили свій важкий звивистий шлях далі на схід.