Буйний День - Лондон Джек

То, може, повиправляти?

— "У понеділок я сам до вас прийду, щоб уже домовитися про це діло", — вголос прочитав Буйний День з листа, прочитав повільно, з серйозним виглядом, уважно прислухаючись до власного голосу. — Ні, не краще так, міс Мейсон! — він похитав головою. — Далебі, зовсім чудно слухати. Чому до мене ніхто так не пише? Чому всі кажуть "аби"— і освічені люди теж? Хіба не правда?

— Авжеж, — погодилась вона, вийшла з кімнати і сіла за машинку виправляти помилку.

Трапилось так, що обідав він того дня в клубі за одним столом з молодим англійцем, гірничим інженером, і почув, що той уживає в розмові тільки "щоб", а не "аби". Раніше Пуйний День, звісно, цього б і не помітив, але тепер, під ираженням суперечки з секретаркою, звернув на це увагу й поклав собі з'ясувати справу. Після обіду він спинив Макінтоша, про якого звав, що той учився в коледжі, бо вславився як футболіст.

— Слухай-но, Банні, — спитав Буйний День, — як краще сказати: "Я до вас приїду, щоб уже домовитись про це діло" чи "аби вже домовитись про це діло"?

Колишній славний футболіст думав добру хвилину.

— А кат його знає, — признався він урешті. — А як я кажу?

— Та вже ж "аби домовитись".

— Ну, тоді краще буде "щоб домовитись". Це вже можна сказати напевне. В граматиці я завжди плавав.

Повертаючись до контори, Буйний День зайшов дорогою в книгарню й купив граматику. У себе в кабінеті, поклавши ноги на стіл, він цілу годину скнів над підручником.

— Хай мене курка вбрикне, коли дівчина не має рації, — вголос промовив він, закриваючи книжку. Вперше він відчув, що його секретарка неабихто. Доти вона була для нього тільки людською істотою жіночої статі, частиною устаткування контори. Та коли виявилося, що вона знає граматику краще за ділових людей і тих, які покінчали коледжі, вона стала для нього справді людиною. Здавалось, ніби вона почала так само вирізнятись у його свідомості, як оте "щоб" на сторінці, яку вона надрукувала, і привертати його увагу.

Того дня він навіть примітив, як вона виходила з контори, і вперше постеріг, що в неї зграбна постать і що вона гарно вбрана. Він зовсім не розумівся на тонкощах жіночого туалету, і, звісно, не добачив, що на ній чепурненька блузка та добре пошитий англійський костюм. У нього склалось тільки загальне враження: вона вбрана гак, як треба. Нічого зайвого, нічого недоречного.

— Гарненька чепурушка, — такий був його вирок, коли двері за нею зачинились.

Другого ранку, як звичайно, диктуючи їй ділові листи, він зробив несподіване відкриття, що вона гарно зачісується, хоч нізащо в світі не зміг би змалювати її зачіски. Вона йому просто подобалась, та й годі. Міс Мейсон сиділа між ним і вікном, і він завважив, що волосся в неї ясно-каштанове з легеньким золотаво-бронзовим відтінком. Під блідим сонячним промінням, що падало у вікно, та бронза неначе вогнем горіла, аж любо було дивитись. Цікаво, що досі він ніколи того не помічав, подумав Буйний День.

В одному листі трапилось йому сформулювати фразу, подібну до вчорашньої, що через неї вони засперечались. Згадавши своє змагання з граматикою, він продиктував:

— "Щоб нам з вами дійти згоди в цій справі…"

Міс Мейсон мимоволі скинула на нього очима, очевидячки здивована, та зразу ж опустила їх і вже чекала, що він продиктує далі. Але Буйний День устиг розгледіти, що вони в неї сірі. Згодом йому довелось дізнатися, що в тих сірих очах виблискують ще й золоті іскринки. Одначе й тепер він дуже здивувався: йому враз спало на думку, що він досі мав її за брюнетку з карими очима.

— Таки ваша правда була, — признався він, осміхнувшись сором'язливо, що зовсім не пасувало до його суворих індіанських рис.

За те його винагороджено ще одним поглядом і вдячною усмішкою. Цього разу він переконався, що очі в неї справді сірі.

— Та однаково, якось чудно, далебі, — ніби з жалем договорив він.

Міс Мейсон уже відверто засміялася.

— Ой, перепрошую, — квапливо вибачилась вона, та враз і зіпсувала все, додавши — Ви мене так насмішили!

Буйний День трохи збентежився — може, скорше від того сонця, що горіло їй на кучерях.

— Я зовсім не жартую, — сказав він.

— Тим-то я й засміялась. Та однаково, за граматикою так краще.

— Гаразд, — зітхнув він. — "… Щоб нам з вами дійти згоди в цій справі…" — написали? — І почав диктувати далі.

Незабаром він зробив відкриття, що на дозвіллі, коли нема роботи, вона читає книжки або журнали, а то береться за якесь жіноче рукодільство. Одного разу, проходивши повз її стіл, він узяв томик віршів Кіплінга і здивовано перегорнув кілька сторінок.

— Ви любите читати, міс Мейсон? — спитав він, кладучи книжку на місце.

— О, дуже люблю! — відповіла вона.

Іншого разу то виявилась книжка Уеллса "Колеса фортуни" [8].

— Про що тут пишеться? — спитав Буйний День.

— Та це просто роман. Любовна історія.

Вона замовкла, але він усе стояв, ніби чекаючи дальшого пояснення.

— Про одного простого лондонського юнака, крамарчука з мануфактурної крамниці. У відпустку він поїхав подорожувати велосипедом і дорогою закохався в дівчину з далеко вищого кола. Мачуха її відома письменниця, і таке інше. Дуже цікава історія, сумна, навіть трагічна. Може, хочете самі прочитати?

— Ну, а вони побралися? — спитав Буйний День.

— Ні, в тому ж бо й уся річ. Він не…

— Отже, вони так і не побрались, і ви прочитали всю книжку, цілу сотню сторінок, аби дізнатись про це? — промоїни) зчудовано Буйний День.

Дівчині, видимо, стало і смішно, й досадно.

— Адже ж ви читаєте ваші гірничі та біржові бюлетені цілими годинами? — заперечила вона.

— Так, але я дещо використовую з них. Це зовсім інша справа. Мені це дає гроші. А ви що маєте з своїх книжок?

— Нові погляди, нові думки, життя.

— Все це не варте й цента.

— А по-моєму, життя дорожче за гроші, — не погодилась вона.

— Та звісно, коли це вас тішить… — сказав він по-чоловічому поблажливо. — Коли так, то чого ж бо ще треба! А смак у кожного свій.

Незважаючи на певність своєї переваги, йому майнула в голові думка, що ця дівчина знає силу всякої всячини, і він на мить почувся трохи як варвар, що зіткнувся лице в лице з проявом незмірно вищої культури. Для Буйного Дня культура не мала ніякої ціни, а проте його збентежило невиразне почуття, що в ній, у тій культурі, заховано більше, ніж він уявляв.

А ще згодом він побачив у секретарки на столі книжку, йому знайому, він пізнав її з обгортки. Цього разу він не спинився. То була книжка одного журналіста про Клондайк. Він знав, що там згадується й про нього, є там і його фотографії; іще він знав, що там є сенсаційний розділ про самогубство однієї жінки, тієї самої, що "не діждалася Буйного Дня".

Після цього він більше не розмовляв з міс Мейсон про книжки. Він уявляв собі, яку хибну гадку вона могла про нього собі скласти з того розділу, і йому було боляче, тим більш боляче, що він на те не заслужив. І треба ж було такого неймовірного безглуздя, щоб він, Буйний День, набув собі слави джиґуна і щоб справді через нього жінка наклала на себе руки! І що це в нього за щастя таке, що з тисяч книжок саме ця потрапила до рук його секретарці! Ще кілька днів по тому в присутності міс Мейсон його понімало прикре почуття, немов він справді чимсь завинив. А раз він напевне зловив на собі її цікавий, пильний погляд, ніби вона силкувалася збагнути, що він за людина.

Він спробував був вивідати щось про неї в Моррісона, свого клерка. Той перше виповів свою образу на міс Мейсон і аж тоді розказав те, що знав про неї. — Вона родом із Сіскію. Звісно, працювати з нею то приємно, але вона зависоко носа дере, наче хтозна-яке цабе.

— Чого це ви так гадаєте? — спитав Буйний День.

— Вона така велика пані, що й не підступись. Не хоче ні з ким і знатись із своїх колег. Я її вже запрошував і в театр, і на ковзанку, й ще кудись — так де тобі! Вона, бачте, любить добре висиплятись і не може засиджуватись, та й додому їй, мовляв, далеко — вона в Берклі живе.

Поти клеркова оповідь задовольняла Буйного Дня. Авжеж, вона дівчина незвичайна, це безперечно. Одначе дальші Моррісонові слова трохи вразили його.

— Але то все аби відбрехатись. Вона бігає зі студентами, ось воно що. Зі мною піти в театр не хоче, бо любить, мовляв, висиплятись, а з ними то може танцювати цілі вечори. Мені казали, що вона ходить на всі їхні вечірки. По-моєму, вона занадто панська, занадто високого льоту, як на секретарку. В неї, бачте, є навіть свій кінь. Вона катається верхи скрізь отут по горах. Якось у неділю я сам бачив. О, вона високо несеться, тільки не знаю, як це вона примудряється. На шістдесят п'ять доларів у місяць дуже високо не злетиш, а в неї ще до того брат каліка.

— Вона живе в батька-матері?

— Ні, в неї нікого нема. Мені казали, що вони були дуже заможні люди. І я думаю, що цьому правда, бо як же її брат міг би вчитись у Каліфорнійському університеті? Батько її мав величезне ранчо, але потім уклав гроші в якісь копальні, чи що, та й уклепався: перед смертю зовсім збанкрутував. Мати померла ще раніше. Брат той, либонь, став їм у грубий гріш. Він був таки добрий зух! І в футбола грав, і полював, і по горах шалався. Він покалічився, виїжджаючи коня, а потім чи то ревматизм, чи ще яка хвороба причепилась. Одна нога стала коротша й почала всихати. Тепер ходить на милицях. Раз я бачив його з нею на катері. Лікарі вже не один рік із ним морочаться. Тепер він, здається, лежить у Французькому шпиталі.

Усі ці відомості про міс Мейсон ще дужче розпалили Гарнішеву цікавість до неї. Проте, хоч як йому того хотілося, він не міг спізнатися з нею ближче. Часом йому набігала думка запросити її поснідати, та проти цього повставало його природжене лицарство. Він відчував, що чесний чоловік, коли він себе поважає, не повинен запрошувати свою секретарку снідати. Дехто, звісно, так робив, — Буйний День знав те з балачок у клубі; але він не поважав чоловіків, що так поводились, і жалів жінок. Йому чогось здавалося, що на своїх підлеглих у людини менше права, ніж на просто знайомих чи й на чужих. Він був певен, що враз би умовив міс Мейсон поснідати з ним, і до театру піти, якби тільки вона не служила в нього. Однак він відчував, що не годиться хазяїнові, купуючи службовий час своїх підлеглих, у будь-який спосіб претендувати ще й на їхнє дозвілля.