Пітер Пен - Баррі Джеймс Метью

До того ж, Пітер відчував якийсь дивний дискомфорт, ніби його голова була чимось забита, ще й почув гучний звук, що змусив його раптово озирнутися, — виявилось, це він сам пчихнув. І ще йому чогось дуже хотілося — він ніби й знав, чого хоче, але ніяк не міг згадати. Що ж це було за бажання? Чого він так сильно хотів? Пітерові хотілося, щоб мама висякала йому носа, але він так і не здогадався про це і вирішив звернутися з цим питанням до фей. Феї мають знати все.

Дві феї саме прогулювалися Дитячою Алеєю, обіймаючи одна одну за талію, і він зістрибнув униз, щоб поговорити з ними. Взагалі-то, феї частенько сваряться з птахами, але переважно на ввічливе запитання дають ввічливу відповідь, тож Пітер дуже обурився, коли ці двоє втекли, ледве побачивши його. Але тут він звернув увагу на ще одну фею: вона розляглася на садовій лаві й читала поштову марку, яку загубив якийсь чоловік. Але щойно зачувши голос Пітера, миттю сховалася в тюльпані.

Пітер з подивом помітив, що кожна фея тільки побачить його — тут же втікає. Робітнича бригада, зайнята розпилюванням поганки, кинулася врозтіч, забувши про інструменти. Доярка перекинула відерце догори дном і сховалася під ним. Скоро всі Сади зашуміли. Феї зграйками літали то туди, то сюди, допитуючись одна в одної: "Ти не боїшся?" Вогні погасили, двері забарикадували, а від палацу Королеви Меб долинав барабанний бій на знак того, що королівська гвардія напоготові.

Прибув уланський полк: він крокував Головною Алеєю, озброєний гострими листками падуба, якими зручно було проштрикувати ворогів на ходу. Пітер чув, як феї та ельфи перегукувалися повсюди про те, що у Сади після Години Закриття проникла людина, але ні на мить не міг припустити, що людина — це він. Йому ставало все гірше й гірше, він все більше й більше замислювався над тим, що ж йому робити зі своїм носом, але даремно переслідував фей своїм нагальним запитанням — ці полохливі створіння втікали геть від нього, і навіть улани на Пагорбі, побачивши його, стрімголов пострибали на тротуар, виправдовуючись тим, що він нібито був на тротуарі.

Пітер остаточно розчарувався у феях і вирішив просити поради у птахів, але раптом невиразно пригадав собі дивну річ — вчора, поки він вмощувався на Плакучому Букові, усі пташки порозліталися. Тоді його це зовсім не стурбувало, але тепер він, нарешті, збагнув значення цієї події. Всяка жива істота уникала його. Бідний маленький Пітер Пен сів і заплакав, але так і не зрозумів, що навіть сидить не тим місцем, що пташка. І це був його порятунок, бо інакше він втратив би віру в політ; а досить тільки на мить засумніватися в тому, що вмієш літати, як назавжди втрачаєш цей дар. Хочете знати, чому птахи літають, а люди ні? Відповідь проста: птахи мають віру в політ; а щоб мати таку віру, треба мати крила.

На острівець посеред Серпантину можна потрапити тільки на крилах — людським човнам не можна там причалювати; і довкола того острівця з води стирчать корчі, і на кожному з них днями і ночами чатують птахи-вартові.

Саме туди, на той острів, полетів Пітер, щоб викласти свою дивну історію старому крукові Соломонові, і приземлився там з відрадним відчуттям дому — цей острів був справжнім домом для птахів. Але зараз усі спали, навіть вартові — не спав тільки Соломон, бадьорий, ніби вдень: він уважно вислухав Пітера, а тоді відкрив йому справжнє значення усіх його пригод.

— Якщо не віриш мені, то поглянь на свою нічну сорочку, — сказав Соломон, і Пітер вражено, ніби вперше, втупився у свою сорочку, а потім перевів погляд на птахів. Жодна пташка не мала на собі нічого схожого.

— Скільки пальців у тебе на ногах? — безжально спитав Соломон, і Пітер з жахом зауважив, що у нього на ногах п'ять пальців! Це був важкий удар, бідолашного хлопчика аж пройняло холодом.

— Розпуши своє пір'я, — запропонував той понурий старий Соломон, і Пітер відчайдушно спробував розпушити пір'я, але пір'я не було — жодної пір'їнки. Його кинуло в дрож, і вперше відтоді, як він стояв на підвіконні, йому згадалася та мила пані, що так любила його.

— Може, краще мені повернутися до мами, — несміливо промовив він.

— До побачення, — відповів на це Соломон і якось дивно на нього поглянув.

Але Пітер все ще вагався.

— Чого стоїш? — ввічливо поцікавився старий.

— Я думаю, — хрипкувато промовив Пітер. — Можливо, я ще можу літати?

Бачите, він втратив віру?

— Ех, ти, бідне мале Ні-се-ні-те, — сказав Соломон: він насправді зовсім не був такий жорстокосердий, — тепер ти ніколи не зможеш літати, навіть у вітряні дні. Тобі доведеться залишитись тут, на острові, назавжди.

— І я вже ніколи не зможу погуляти в Кенсінгтонських Садах? — приречено спитав Пітер.

— А як ти збираєшся туди потрапити? — поцікавився Соломон.

Однак, він вельми люб'язно пообіцяв навчити Пітера усіх пташиних премудростей — якщо тільки такий опецьок взагалі зможе чогось навчитися.

— То я вже ніколи не стану справжньою людиною? — спитав Пітер.

— Ні.

— А справжньою пташкою?

— Ні, ніколи.

— А ким же я буду?

— Ти будеш Ні-се-ні-те, — прорік Соломон і цим ще раз довів свою мудрість, бо так воно й вийшло насправді.

Пташки на острові так ніколи й не звикли до Пітера. Його чудні манери так забавляли їх, ніби він щоразу вигадував щось новеньке, але насправді це просто щодня з'являлися нові пташенята. Щойно вони вилуплювалися з яєць, як відразу ж починали насміхатися з нього, а тоді мерщій відлітали в людський світ, щоб стати людьми; і нові пташенята вилуплювалися з нових яєць — і так тривало без кінця. Пташки-матусі навчилися хитрувати: коли їм уже набридало висиджувати яйця, вони спокушали малят вилупитися на день раніше, нашіптуючи їм, що тільки тоді вони встигнуть побачити, як Пітер вмивається, або п'є, або їсть. Тисячі пташенят щодня збиралися подивитися на нього — так само, як ми збираємося подивитися, наприклад, на павичів — і захоплено верещали, коли він піднімав скоринки хліба, які йому кидали, руками, як людина, а не дзьобом, як це роблять птахи. Їжу йому, за розпорядженням Соломона, зносили з усіх куточків Кенсінгтонських Садів. Він чомусь відмовлявся їсти хробаків і комах (за це птахи вважали його дурником), і йому приносили хлібні скоринки у дзьобиках. Отже, тепер ви будете знати, що не треба гукати: "Ненажера!" пташці, яка хапає занадто великий шматок, бо, може, вона несе його Пітерові Пену.

Невдовзі Пітер уже не мав на собі нічної сорочки. Бачте, птахи завжди просили у нього якийсь клаптик на гніздо, а Пітер, як ви знаєте, був дуже добросердий і ніколи не міг їм у цьому відмовити, і тому скоро від сорочки майже нічого не лишилось, а те, що залишилось, Пітер, за порадою Соломона, сховав у надійному місці. Тепер він був голісінький, але не думайте, що через те він мерз або почувався нещасним. Навпаки: Пітер тут завжди був дуже щасливий і веселий, бо Соломон дотримав слова і навчив його головних пташиних правил. Оце вони:

1. Навчися радіти малим.

2. Ніколи не сиди склавши руки.

3. Пам'ятай: всяке діло, яке ти почав, має бути для тебе важливе й потрібне.

Пітер допомагав птахам вити гнізда і невдовзі вже робив це краще за голуба і майже так само вправно, як чорний дрозд, хоча ніколи так і не дорівнявся до зяблика. А ще він навчився майструвати симпатичні маленькі годівнички біля гнізд і вишпортувати пальцями черв'ячків для пташенят. Він засвоїв багато пташиних премудростей — впізнавав за запахом східний і західний вітер, бачив, як росте трава, і чув шарудіння комашок під корою дерев. Але найкраще, що Соломон зробив для Пітера, — навчив його серце радіти. Усі птахи мають радісне серце, хоч люди, буває, руйнують їхні гнізда; і оскільки Соломон сам мав таке серце й іншого не знав, тому легко передав свою науку Пітерові.

Пітерове серце так раділо, що йому весь час хотілося співати — так, як співають від щастя птахи, — але ж все-таки він залишався людиною, і йому знадобився музичний інструмент. Так він змайстрував собі очеретяну сопілку і вечорами сідав на березі, дослухався до свисту вітру й жебоніння води, ловив у жменю сяйво місяця — і все це перетворював на музику сопілки, так гарно виспівуючи все почуте, що навіть пташок вводив в оману, і вони питали одна одну: "Що це — риба скинулася в воді, чи Пітерова сопілка грає так, ніби риба скинулася в воді?" Інколи він міг зіграти, як пташенята вилуплюються на світ, і тоді пташки-матусі починали вовтузитись у гніздах, приглядаючись до кожного яйця. Якщо ви — дитя Садів, то вам знайомий великий каштан біля мосту, який розцвітає раніше від усіх, але, можливо, ви не знаєте, чому так стається. А стається так ось чому: Пітер у чеканні літа грає мелодію пробудження пуп'янків, а каштан стоїть так близько, що все чує, і думає, що пора цвісти.

Але, бувало, Пітер сідав край води і божественно грав на своїй сопілці, поринаючи у сумні думки, і тоді його музика теж ставала сумною, а причина смутку крилася в тому, що він не міг помандрувати в Сади, хоч і бачив їх під аркою моста. Він знав, що йому ніколи не стати справжньою людиною, і навіть навряд чи він хотів цього, але, як і кожна дитина, дуже хотів бавитися — а для забав, як відомо, немає кращого місця, ніж Кенсінгтонські Сади.

Пташки приносили йому новини про те, в які ігри бавляться хлопчики й дівчатка, і гіркі сльози наверталися Пітерові на очі.

Напевно, у вас виникне запитання: а чому ж тоді він не переплив озеро? Бо він просто не вмів плавати. Так, він хотів навчитися плавати, але ніхто на острові, крім качок, не міг у цьому допомогти, а ви ж знаєте, які вони дурненькі.

Качки дуже хотіли навчити його плавати, і робили це так:

— Дивися, — казали вони, — ти спочатку сідаєш на воду — ось так, а тоді бовтаєш лапами — ось так. І все.

Пітер багато разів намагався так робити, але ніколи не встигав почати бовтати лапами, бо відразу падав на дно. Насправді йому необхідно було тільки одне — зрозуміти, як можна сидіти на воді і не тонути, але качки відповідали, що таку просту і природну річ пояснити неможливо. Часом на острові з'являлись лебеді. Пітер віддавав їм весь свій харч і просив докладно розповісти, як правильно сидіти на воді, але коли в нього не лишалось ані крихти, лебеді ненависно шипіли і пливли собі геть.

Одного разу Пітерові здалося, що він знайшов спосіб потрапити в Сади.