Пітер Пен - Баррі Джеймс Метью

Публічна слава не зіпсувала його — навпаки, зробила привітнішим. Він висунув голову з буди і так трохи посидів, розмовляючи з пані Дарлінг про свій успіх, і заспокійливо стиснув її руку, коли вона висловила сподівання, що йому не замакітриться голова від слави.

— От якби я був слабким чоловіком… — сказав він, — о Боже, якби я був слабким чоловіком!

— І ще, Джордже, — спитала вона несміливо, — ти й досі так само каєшся, як і раніше, правда?

— Я повен каяття, як і раніше, моя люба! Поглянь на мою покуту: я живу у буді.

— Але це справді для тебе кара, так, Джордже? Ти певен, що це не розвага для тебе?

— Що ти?! Як таке можна подумати?!

Можете пересвідчитися самі — вона вибачилась перед ним. А потім йому захотілося спати — і він згорнувся клубочком у буді.

— Може, ти пограєш мені на піаніно перед сном? — попросив пан Дарлінг і необачно додав: — І ще, будь ласка, зачини вікно. Тут протяг.

— Ні, Джордже, ніколи не проси мене про це. Вікно завжди має бути відчинене для них, завжди, завжди!

Тепер настала його черга просити пробачення. Вона сіла за фортеп'яно і заграла, а він скоро заснув. І коли він спав, Венді, Джон і Майкл залетіли в кімнату.

О ні! Ми написали "Венді, Джон і Майкл залетіли в кімнату", бо такі чудові були у них плани перед тим, як ми покинули корабель. Але, очевидно, щось там мусило статися, бо залетіли в кімнату не діти, а Пітер і Майстринька Дзенька!

Ось перші Пітерові слова:

— Дзенько, швиденько, — шепотів він, — зачиняй вікно, замикай його! Ось так. А тепер нам з тобою треба вийти звідси дверима. І коли Венді прилетить, то подумає, що мама не пускає її; і їй доведеться полетіти зі мною назад.

Тепер я зрозумів те, що мені досі не давало спокою: чому, коли Пітер перебив усіх піратів, він не повернувся на острів і не доручив Дзеньці самій супроводжувати дітей на материк? Виходить, він всю дорогу готував цей план.

Замість того щоб відчути провину і сором за негідний вчинок, він радісно витанцьовував, аж тут вирішив зазирнути в дитячу — подивитися, хто там грає.

І прошепотів Дзеньці:

— Це мама Венді! Вона гарна, але не така гарна, як моя. У неї на губах повно наперстків, але не стільки, як було у моєї мами.

Насправді він нічогісінько не знав про свою маму — але іноді нею хвалився.

Він не знав цієї мелодії — жінка награвала "Дім, милий дім", — але йому вчувалося, ніби клавіші промовляють: "Вернись, Венді, вернись, Венді, Венді", — і зловтішно прокричав:

— Вам ніколи більше не бачити Венді — вікно зачинене!

Він ще раз зазирнув до кімнати, щоб подивитися, чому музика стихла, і побачив, що пані Дарлінг поклала голову на піаніно і дві сльозинки блищать в її очах.

— Вона хоче, щоб я відчинив вікно, — подумав Пітер. — А я не відчиню, не відчиню я!

Він знову глянув на неї, і ті дві сльозинки далі блищали в очах — чи це вже нові спливли на їхнє місце?

— Вона страшенно любить Венді, — подумав він. Він уже сердився на неї, бо не розумів, чому вона не може обійтися без Венді.

Його арґументи були дуже прості:

— Я теж люблю її. Вона ж не може бути і з Вами, і зі мною, пані.

Але мамі від цього не стало легше, і Пітер засмутився. Він відвернувся від неї, але й тоді її образ не зник. Він взявся стрибати і корчити міни, а коли перестав, то відчув її ніби в собі, у своєму серці.

— Ну, добре, — сказав він нарешті і болісно ковтнув. І відчинив вікно. — Гайда, Дзенько! — крикнув він, глузуючи з законів природи. — Нам не потрібні всілякі дурнуваті матусі! — і полетів.

Таким чином, Венді, Джон і Майкл врешті-решт застали вікно відчиненим — і це, звичайно, було зовсім незаслужено. Вони приземлились на підлогу, без тіні сорому за свої вчинки, а найменшенький не міг впізнати свій рідний дім.

— Джоне, — сказав він, невпевнено озираючись довкола, — здається, я тут вже колись був.

— Звичайно ж був, дурнику. Ось твоє старе ліжко.

— Ага, ось воно, — погодився Майкл, хоч і не дуже переконано.

— Дивіться, буда! — закричав Джон і рвонув через всю кімнату, щоб зазирнути всередину.

— Може, там Нана? — сказала Венді.

Але Джон свиснув:

— Якраз! Там якийсь дядько.

— Це наш тато! — вигукнула Венді.

— Дай мені подивитися на тата, — нетерпляче попросив Майкл і зміряв чоловіка пильним поглядом.

— Він не такий великий, як той пірат, якого я вбив, — сказав він з таким неприхованим розчаруванням, аж я зрадів, що пан Дарлінг не прокинувся; було б дуже сумно, якби це були перші слова, які тато почув від свого маленького Майкла.

Венді і Джона трохи спантеличило те, що їхній батько спав у буді.

— Він же раніше ніколи не спав у буді? — спитав Джон, як людина, що не покладається на свою пам'ять.

— Джоне, — зніяковіло відповіла Венді, — може, колись все було трохи не так, як ми пам'ятаємо.

У них всередині все похололо і, погодьтеся, недарма.

— Дуже погано, що ми повернулися, а мами немає вдома, — сказав юний негідник Джон.

І саме тоді пані Дарлінг знову заграла.

— Це мама! — закричала Венді, зазираючи в кімнату.

— Так, це вона, — підтвердив Джон.

— То ти не справжня мама, Венді? — перепитав Майкл; він просто засинав на ходу.

— Ой, дорогенький! — вигукнула Венді: її вперше охопив жаль і каяття. — Це було тільки на той час, поки ми не вдома.

— Давайте підкрадемось, — запропонував Джон, — і закриємо їй очі руками.

Але Венді вже розуміла, що навіть радісні новини треба подавати у делікатнішій формі, і в неї був свій план: — Краще полягаємо у свої ліжечка, і коли вона зайде в кімнату, будемо там спокійно собі лежати — так, ніби ніхто ніколи нікуди не літав.

Тож коли пані Дарлінг зайшла в дитячу кімнату, щоб перевірити, чи спить її чоловік, всі ліжечка були зайняті. Діти очікували від неї радісного крику, але його не було. Вона бачила їх, але ще не вірила своїм очам. Розумієте, вони так часто снилися їй — якраз так, кожен у своєму ліжечку, — що вона подумала, ніби це тільки сон, який все не хоче її відпускати. Вона сіла в крісло при каміні, де колись няньчила дітей.

Вони не могли зрозуміти, що це таке коїться, і їм, всім трьом, мурашки поповзли по шкірі.

— Мамо! — закричала Венді.

— Це — Венді, — сказала мама, але все-таки не зовсім вірила, що це не сон.

— Мамо!

— Це — Джон, — проказала вона.

— Мамусенько! — заверещав Майкл. Він її нарешті впізнав.

— Це — Майкл, — промовила вона і простягнула руки до трьох своїх маленьких безсердечних дітей, яких, думала, їй вже не судилося обійняти. Але ось вона обіймає їх — Венді, і Джона, і Майкла, який уже вискочив з ліжка і кинувся до неї.

— Джордже, Джордже! — закричала вона, коли знову змогла говорити, і пан Дарлінг прокинувся, щоб розділити її щастя, і Нана влетіла в кімнату. Не може бути в світі прекраснішої картини — але ніхто не бачив її, крім маленького хлопчика, що пильно вдивлявся у вікно. В його житті були такі захопливі враження, які й не снилися іншим дітям, але зараз він підглядав через вікно за тією єдиною радістю, якої ніколи не зазнає…

Розділ 17. Коли Венді виросла

Сподіваюсь, вам цікаво знати, що далі сталося з хлопчиками. Вони чекали внизу, щоб дати Венді час розказати про них і, порахувавши до п'ятисот, піднялись нагору. Діти підіймалися сходами, бо думали, що так справлять краще враження. Вони вишикувалися перед пані Дарлінг, знявши капелюхи і всім своїм виглядом показуючи, що вони вже не хочуть носити піратський одяг. Вони мовчали, але їхні очі просили її взяти їх до себе.

Годилось би ще так само дивитись і на пана Дарлінга, але про нього вони забули.

Звичайно, пані Дарлінг відразу сказала, що бере їх до себе, але пан Дарлінг був надзвичайно пригнічений. Діти бачили: він вважає, що шестеро — це трохи забагато.

— Мушу зауважити, — сказав він своїй доні, — що не слід робити необдуманих вчинків. Це було сказано сердито, і Близнюки подумали, що ця злість скерована проти них.

Перший Близнюк був дуже гордий і схвильовано запитав:

— Ви думаєте, пане, що з нами буде дуже багато мороки? Коли так, то ми можемо піти геть.

— Тату! — вигукнула вражена Венді.

Але пан Дарлінг спохмурнів ще більше. Він знав, що поводиться негідно, але нічим не міг цьому зарадити.

— Ми можемо спати по двоє, — сказав Чубчик.

— Я завжди стрижу їх сама, — сказала Венді.

— Джордже! — вигукнула пані Дарлінг, якій було боляче бачити, як її дорогий чоловік показує себе не з найкращого боку.

Тоді він розридався, і правда зі слізьми випливла наверх. Він сказав, що радий всиновити дітей — так само, як і вона, — але надіється, що вони будуть питати його згоди, так само, як і її, замість того щоб вважати його повним нулем у його ж домі.

— Я не вважаю його нулем, — відразу проголосив Дуда. — А ти вважаєш його нулем, Кудрику?

— Ні. А ти, Ледь-Ледю, вважаєш пана Дарлінга нулем?

— Ясно, що ні. Близнюки, а ви що скажете?

І виявилось, що ніхто з них не вважає пана Дарлінга нулем; і він страшенно зрадів, і сказав, що для всіх знайдеться місце у вітальні, якщо вони там помістяться.

— Ми помістимось, пане, — запевнили його хлопчики.

— Тоді йдіть за мною, — гукнув він весело. — Майте на увазі, я не певен, що у нас є вітальня, але ми зробимо вигляд, що вона є, — це майже те саме. Гоп-па-па!

Він, пританцьовуючи, пішов уперед, і дітлахи з вигуками "гоп-па-па!", пританцьовуючи, пішли за ним на пошуки вітальні. І я вже забув, знайшли вони її чи ні, але, як би там не було, кожному знайшовся куточок, і всі розмістились.

А Пітер ще раз побачився з Венді, перш ніж відлетіти. Навряд чи він залетів у вікно — він, мабуть, нібито ненароком вдарився об нього в польоті, так, щоб вона відкрила вікно і погукала його. Венді так і зробила.

— Привіт, Венді, і прощавай, — сказав він.

— О, мій милий, ти вже летиш?

— Так.

— Пітере, тобі часом не хотілось би сказати щось моїй батькам, — невпевнено сказала вона, — щось дуже приємне?

— Ні.

— Про мене, Пітере?

— Ні.

Пані Дарлінг підійшла до вікна, пильно приглядаючись до Венді. Вона сказала Пітерові, що вони з паном Дарлінгом всиновлюють усіх хлопчаків, і його теж готові всиновити.

— І ви послали б мене до школи? — примружившись, запитав він.

— Так.

— А потім в офіс?

— Сподіваюся.

— І скоро я став би дорослим чоловіком?

— Дуже скоро.

— Я не хочу ходити до школи і вивчати всяку нудоту, — палко сказав він. — Я не хочу бути дорослим чоловіком.