Ніч у Лісабоні - Ремарк Еріх Марія

У нас, певна річ, бракувало ковдр і не було вугілля. То було звичайнісіньке недбальство, але коли мерзнеш, то біду зносити важче. Не хочу описувати вам зиму в таборі — нудна штука. Іронізувати тут можна досхочу. Якби ми з Гелен заявили, що ми — нацисти, нам жилося б краще, нас умістили б до спецтабору. Ми голодували і мерзли, хворіли на розлад шлунку, тоді як інтерновані німці, що не були емігрантами, мали ножі й виделки, стільці й столи, ліжка, ковдри, навіть окрему їдальню, — все це я бачив на фото в газетах. Газети пишалися цим: як у нас, мовляв, пристойно поводяться з ворогами.

З нами не треба було так церемонитись, адже ми не являли собою жодної небезпеки.

Я зжився з умовами табору. За порадою Гелен, я забув про поняття справедливості. Щовечора після роботи я сидів у своєму куточку в бараку. Я мав визначене мені місце: один метр завширшки і два метри завдовжки, а також трохи соломи. Я привчав себе думати про цей період свого життя як про перехідний, тимчасовий, що не має нічого спільного з моїм "Я". Відбувалися якісь події, і я мав реагувати на них, як вимуштрувана кмітлива тварина. Адже туга може вбити так само, як і дизентерія, а думки про справедливість — то розкіш мирних часів.

— Ви і справді так думали? — спитав я.

— Ні, — відказав Шварц, — мені доводилося щодня знову і знову втовкмачувати це собі в голову. Найтрудніше подолати відчуття якоїсь дрібної несправедливості, а не великої. Треба було знову і знову примушувати себе не реагувати на дрібні, буденні несправедливості — на менший шматок хліба, на важчу роботу, щоб через озлоблення з-за тих дрібниць не втратити відчуття великої несправедливості.

— То ви жили як вимуштрувана тварина?

— Так я жив, аж поки не одержав першого листа від Гелен, — відповів Шварц. — Він надійшов через два місяці на адресу власника нашого готелю у Парижі. Це справило на мене таке враження, ніби у задушливій темній кімнаті зненацька розчинили навстіж вікно. І хоч життя було десь там, на протилежному березі, але ж воно знову існувало! Листи надходили нерегулярно, часом цілими тижнями не було жодного. Ті листи якимсь дивним чином змінювали і стверджували образ Гелен. Вона писала, що їй живеться добре, що її нарешті вмістили до табору, що вона працювала на кухні, а тепер працює в їдальні. Вона зуміла двічі передати мені посилки з продуктами: як, за допомогою яких трюків чи хабарів — не знаю. З її листів почало прозирати якесь інше обличчя. Чи це слід приписати відсутності Гелен, чи, може, моїм власним бажанням, чи моїй фантазії — не знаю. Вам відомо, мабуть, як усе стає майже нереальним, коли ти ув'язнений і маєш отих два-три листи і більш нічого. Якесь випадкове речення, що нічого не означає, коли його пишуть за звичайних обставин, може стати блискавкою, що тебе вразить і знищить, а інше речення зогріє тебе на довгий-довгий час, хоч воно таке ж випадкове, як і перше. Цілий місяць сушиш собі голову над тим, про що адресат забув уже тоді, коли запечатував листа. Якось надійшло і фото: Гелен на фоні бараку, а поруч з нею якась жінка і якийсь чоловік. Вона писала, що то французи з адміністрації табору.

Шварц поглянув на мене.

— Як старанно я вивчав обличчя того чоловіка! У якогось годинникаря позичив лупу… Я не розумів, навіщо Гелен прислала ту фотокартку. Сама вона, очевидно, не надавала цьому ніякого значення. А може, й не так? Не знаю. Вам це знайоме?

— Це знайоме кожному, — відповів я. — Адже табірний психоз не унікальний випадок.

Підійшов власник пивнички з рахунком. Крім нас, у залі не було вже нікого.

— Де б нам іще посидіти? — спитав Шварц у хазяїна.

Той назвав якийсь ресторанчик.

— Там і жінки є, — додав він. — Гарні, товсті. І недорогі.

— А чогось іншого немає?

— О цю пору нічого іншого не можу порекомендувати. — Хазяїн надів піджак. — Якщо хочете, я вас проведу. Я зараз вільний. А жінки там хитрущі. Я б доглянув, щоб вас не одурили.

— А можна там посидіти без жінок?

— Без жінок? — Хазяїн глянув на нас, нічого не розуміючи. Потім хитра посмішка майнула по його обличчю. — Без жінок, розумію! Авжеж, панове, авжеж… Але ж там самі жінки.

Коли ми вийшли на вулицю, він якийсь час дивився нам услід. Надворі було тепер чудово, хоч і дуже рано — сонце ще не зійшло, але солоний запах моря подужчав. Кішки блукали по вулицях, з деяких вікон уже линув запах кави, перемішаний із запахом постелі. Вогні міста згасли. Десь за кілька завулків од нас проторохтіла тачка; рибальські човни гойдалися на неспокійному морі, як жовті й червоні лілеї, а внизу стояло судно, бліде й тихе тепер, без штучного світла — судно-ковчег, останнє пристановище, остання надія… Ми спустилися вниз, ще ближче до нього.

Той бордель справляв досить безрадісне враження. Декілька дряблих і товстих жінок грали у карти і курили. Вони ліниво спробували залучити нас до свого товариства, та швидко дали нам спокій. Я глянув на годинник. Шварц помітив це.

— Тепер уже недовго, — заспокоїв він мене. — А консульства відкриваються не раніше дев'ятої.

Я знав про це так само, як і він. Але він не знав, що слухати і розповідати — то різні речі.

— Рік здається нам нескінченно довгим, — повів далі Шварц. — А коли його проживеш, то раптом бачиш, що це зовсім небагато. У січні, коли нас посилали на роботу за межі табору, я спробував утекти. Через два дні мене знайшли; відомий своєю жорстокістю лейтенант С. відшмагав мене нагайкою по обличчю, а потім мене посадили в одиночку на хліб і воду. При другій спробі мене спіймали зараз же. І тоді я зрікся дальших спроб, бо однаково майже неможливо було втекти без продовольчих карток і документів. Перший-ліпший жандарм міг тебе схопити. А до табору, де сиділа Гелен, було далеченько.

Становище змінилось, коли у травні почалася справжня війна і закінчилася за чотири тижні. Ми були в неокупованій зоні, але поширилися чутки, що табір перевірятиме комісія з німецької армії або навіть з гестапо. Ви спостерігали паніку, що тоді виникла?

— Авжеж, — відповів я. — Паніка, самогубства, петиції з проханням звільнити з табору до перевірки, недбальство бюрократів, яке частенько перешкоджало цьому звільненню. Щоправда, не всюди. Були й такі табори, де коменданти виявились розумнішими і на свою відповідальність випускали емігрантів. Але багатьох потім схопили в Марселі або на кордоні.

— У Марселі! Там ми з Гелен уже мали отруту, — перебив мене Шварц. — У маленьких ампулах. Вони забезпечували спокій фаталіста. Один аптекар з мого табору продав їх мені — дві ампули. Не знаю точно, що в них було, але я повірив аптекареві, що коли їх проковтнути, то вмираєш швидко і майже не відчувши болю. Аптекар запевнив, що тих ампул вистачить на дві особи. Він продав мені отруту, бо побоювався, що сам її прийме десь перед світанком, у годину розпуки.

Ми були зв'язані і беззахисні, як живі мішені. Поразка насунулася надто несподівано. Ніхто її так швидко не сподівався. Ми ще не знали, що Англія вступить у війну. Ми тільки бачили, що все пропало… — Шварц стомлено махнув рукою. — Та ми й досі не знаємо, чи не все пропало. Тепер ось нас відтіснили до самого узбережжя. Перед нами — саме тільки море…

"Море, — подумав я собі. — І судна, які все ж таки його перепливають".

— Дивна штука ота безнадійність, — вів далі Шварц. — Як цупко держиться в нас те, що вже навіть не є нашим "я", а тільки бажанням жити, існувати, хоч би тільки животіти! Часом потрапляєш тоді в ситуацію, як моряки під час тайфуну: повний штиль у самому центрі вихору. Піддаєшся, робишся схожим на жука, що прикинувся мертвим, але ти живий, живий! Ти тільки відкинув усі зусилля, крім одного — вижити, вижити за всяку ціну. Стаєш пильним, зосередженим, але вкрай пасивним. Нема вже чого розтринькувати. Штиль, а навколо тебе, як за круглим муром, лютує тайфун. Страх раптом зникає, розпач — теж, бо й вони були б розкішшю, яку вже не можна собі дозволити. Зусилля, яке довелося б витратити на них, виникало б із самого прагнення вижити і ослаблювало б його, а тому це зусилля треба виключити. Залишається в тобі тільки пильне око і розслаблена, цілком пасивна готовність. Тебе охоплює дивна, спокійна ясність. У такі дні в мене часом було відчуття, як у індійського йога, який теж відкидає все, пов'язане з його свідомим "я", щоб… — Шварц запнувся.

— Щоб шукати Бога? — запитав я з іронією.

Шварц похитав головою.

— Щоб знайти Бога. Шукають його завжди. Але шукають так, якби оце схотіли плисти та й скочили у воду в одежі, зі зброєю та багажем. А треба — голим. Голим, як я в ту ніч, коли покинув безпечну чужину, щоб повернутися до небезпечної батьківщини, і переходив Рейн, як річку, що вирішує долю, як вузеньку, осяяну місяцем смужку життя.

У таборі я часом згадував ту ніч. Ця згадка не ослаблювала мене, навпаки, додавала мені сил. Адже я вчинив те, чого зажадало від мене життя, і я не зазнав невдачі, мені випало на долю друге, наче послане з неба, життя з Гелен — а те, що потім завдало розпачу і часом мучило мене уві сні, відчувалося тільки тому, що було ж і інше: Париж, Гелен і незбагненне почуття того, що ти не сам-один на світі. Десь жила Гелен, можливо, що вона жила з іншим чоловіком, але вона жила. А це вже багато, страшенно багато у наші часи, коли людина значить не більше, ніж мурашка під чиїмось чоботом.

Шварц замовк.

— І що ж, знайшли ви Бога? — запитав я. То було надто різке запитання, але воно мені раптом видалося настільки важливим, що я його не міг не поставити.

— Обличчя у дзеркалі, — відповів Шварц.

— Чиє обличчя?

— Завжди те саме. Хіба ви не знаєте свого? Обличчя, з яким ви народилися?

Я зніяковіло подивився на нього. Цей самий вираз я чув від нього уже вдруге.

— Обличчя в дзеркалі, — повторив він. —І обличчя, що зазирає через ваше плече, а за ним іще одне, і тоді раптом ви самі стаєте дзеркалом з його нескінченними повтореннями… Ні, Бога я не знайшов. Та й що б ми з ним робили, якби знайшли? Щоб досягнути цього, треба перестати бути людьми. Шукати — то щось інше… — Шварц усміхнувся. — Та мені потім забракло вже й часу і сили на те. Я занадто опустився. Я вже думав тільки про те, що любив. Тим я й жив. Не думав уже про Бога, не думав про справедливість. Коло замкнулось.