Вогняний бог Марранів - Волков Олександр
Кагги-Карр поступилася йому повноваженнями і тепло привітала з поновленням на високому посту.
Із свого боку Страшило розчулено дякував гаві за її неоцінимі послуги під час керування країною.
— Та що там балакати! — Страшило аж задихався, перелічуючи подвиги гави. — Я засновую орден "Золотого вінка", і першим його кавалером буде наша люба і шановна Кагги-Карр. Тільки-но ми розправимося з У фіном цей орден викують найкращі ювеліри країни, оздоблять його чистої води діамантами, і він засяє на голові. нашої дорогої подруги…
Кагги-Карр так розчулилась, що з її чорних очей викотились дві сльозинки.
— Крім того, — вів далі Страшило, — на згадку про заслуги Кагги-Карр я від імені мешканців Смарагдового острова обіцяю, що будь-якій вороні, котра з'явиться в межах міста, буде забезпечений найсердечніший прийом.
Цієї обіцянки свято дотримуються на Смарагдовому острові досі.
ФІНАЛЬНА ГРА
рфінове військо поспішало до Фіолетової країни. Маррани не звертали із шляху, не заглядали на ферми, розташовані біля дороги; вояки поривалися помститися за полеглих товаришів, врятувати свою долину від ворожого нашестя.
Ані розмов, ані пісень не чутно в лавах: обличчя бійців були суворі. Урфін вміло підтримував войовничий настрій. Побоюючись, аби обдурені Маррани не дізналися правди, Джюс дав такий наказ:
— Ніяких переговорів з підступним противником! Одразу нападати й усе громити на своєму шляху. Вбивати зрадників нещадно!
Еот Лінг шастав, ніби пацюк, поміж розпалених ненавистю Марранів і приносив своєму господа реві лише втішні новини.
— Вони аж нетямляться від люті, — говорив блазень. — Як дійде до діла, буде забава! Погрожують за кожного свого сотню ворогів зі світу звести!
Задоволений Урфін потирав руки. Після розправи над Мигунами він усією силою повернеться на захід і підкорить собі рудокопів та Жуванів. Він відшукає засоби боротьби з драконами і Шестилапими, і горе тому, хто стане на його шляху!
Ген попереду забовваніли шпилі й вежі палацу, збудованого за давніх часів; він пережив багатьох володарів на своєму довгому віку. Колись, заволодівши палацом, Бастінда обгородила його високим міцним муром із залізною брамою, завжди зачиненою на замок. Ключ від замка чаклунка носила в кишені, а вночі ховала під подушкою.
Коли правителем Фіолетової країни став Залізний Дроворуб, він насамперед дав розпорядження зламати мур і розбити довкола палацу парк. Адже йому не доводилося боятися підданих, які палко любили свого м'якосердого правителя. Зовнішні оздоби палацу й пофарбування постійно підтримувалися належним чином, і палац мав такий затишний і мирний вигляд, що Марранам мимоволі спало на думку: як могли його мешканці вчинити таке чорне лиходійство?
Проте Урфін не давав воякам часу отямитись. Між лавами пронеслась команда:
— Пришвидшити крок! Викинути на узбіччя все зайве! Приготуватись до бою!
Грізна лавина котилася вперед. І раптом… Повільно, але невідворотно біг людей почав уповільнюватися, перейшов на крок… І військо зупинилось. Зупинку спричинили дві обставини. Перша — на шляху нападників виявився глибокий рів, а з його протилежного боку, з бійниць кам'яних башточок, висовувались стріли, націлені на ворога. А друга… О, друга була така неймовірна, неправдоподібна, що навіть досвідчений Урфін, який прочитав у бібліотеці Смарагдового міста силу-силенну книжок з історії воєн, розкрив рота.
У країні Мигунів ішла гра! Це було дивно, незвичайно… але це було так!! Напевне, військо Дроворуба й Страшила дуже велику надію мали на силу своїх закріплень, що так безпечно поводились перед лицем ворога. А може… може, гравці не могли кинути незакінчену партію, де кожна із сторін розраховувала на перемогу?..
Стрибуни, найазартніші гравці на світі, таку поведінку цілком зрозуміли й поцінували. Завмерши на місці, опустивши дубці й списи, з'юрмилися біля рову Маррани і з величезною цікавістю спостерігали гру.
Гра для них була зовсім незнайома. І не дивно — вперше з'явилась вона у Чарівній країні, і це був волейбол!
Якщо читач пригадує, Тім О'Келлі віз із собою волейбольного м'яча. Хлопчисько був запеклим волейболістом і взяв м'яча в подорож розраховуючи донесхочу награтися з Жуванами й Мигунами. Але у вирі подій, в які захопила його доля, Тім забув про гру. Він згадав про неї тут, у Фіолетовій країні, під час довготривалого очікування ворожого нападу.
Неважко хоробро поводитись у розпал битви, завдаючи й приймаючи удари. Набагато складніше чекати з дня у день, коли прийде небезпека, а вона все відкладається.
Вожді помітили, що бадьорість Мигунів падає щодня, і це було дуже погано. Чим підняти дух війська яке занепало духом? І Тім здогадався: волейбол!
Хлопчик організував кілька команд, пояснив правила гри, провів тренування (сітку швидко сплели Мигуни, і, зрозуміло, її вчепили набагато нижче, аніж це було заведено у великому світі).
Спершу гра йшла "на виліт" і мала незвичайний успіх. Від ранку до вечора гупав м'яч на волейбольному майданчику, і тільки ніч розганяла гравців. Черга бажаючих позмагатися зростала неймовірно, а тому чинбарі взялися до роботи й наробили ще з десяток м'ячів.
Утворилося кілька команд з чудернацькими назвами: "Леви", "Улюбленці долі", "Шаблезубі тигри", "Відважні хлопці", "Летючі Мавпи"… Почався розиграш на першість країни.
Забулися страхи перед ворожим нашестям. Мигунів не можна було впізнати: бадьорі, енергійні, вони тепер навіть менше кліпали, бо не мали на це часу!
Довкола гравців юрмилося безліч азартних уболівальників.
Тім посміювався:
— Правду мій тато каже: "Спорт — велике діло!" А на цьому він розуміються: недарма чемпіон, грав у збірній Канзасу!
Маррани не помилились: за ворожими укріпленнями йшла дуже важлива гра Це був заключний матч між командами, які претендували на перше місце. Грали "Летючі Мавпи" (капітан Дін Гіор) і "Непереможні друзі Енні" (капітан Тім О'Келлі). Коли Маррани з'явилися на обрії, рахунок був 13:13, і кожна сторона сподівалась виграти.
14:13. Ведуть "Мавпи"… Удар! 14:14. Цей рахунок тримається всього кілька секунд.
Попереду "Непереможні": 15:14. А за півхвилини подачу відібрали й рахунок знову зрівнюється: 15:15!
Хіба ж можна в такий момент кинути гру, навіть якщо небо падатиме на землю!
Кожна команда грає з останніх сил. Гравці показують чудеса спритності. Вони крутяться, мов дзиги, високо підскакують, припадають до самої землі, відбивають просто-таки неймовірні м'ячі.
Маррани були зачаровані, захоплені. Так, ця гра у їхньому дусі! Як би вони підстрибували у погоні за цим невловимим, в'юнким м'ячем! Які б завдавали запаморочливі удари! Непомітно для себе Стрибуни вже розділилися на дві партії: одні вболівали за "Мавп", другі — за "Непереможних". Почали битися об заклад. Ревище натовпу з одного й другого боку: 16:15, ведуть "Непереможні". Ще удар — і чемпіонат виграно…
Але що це? Маррани вражені. Бойс?! В одній з команд з'являється Бойс, що замінив гравця. Бойс, забитий, порізаний на шматки й згодований свиням! Ох, як він майстерно пустив м'яча понад самою сіткою!..
Стривай, стривай! А про що казав Великий Урфін? Може, його обдурив цей бридкий дерев'яний чоловічок?
Ось іще один Стрибун зрізав м'яча, а інші весело регочуть у натовпі глядачів…
17:15! "Непереможні" виграли, вони чемпіони країни. І Бойс біжить до рову й весело вітається з друзями, махає рукою, кличе до гри!
Погляди Марранів повертаються до Урфіна. Погляди здивовані, запитальні… А потім гнівні, картаючі.
Урфін не витримав. Від жаху він закрив обличчя руками, а потім розвернувся й побіг.
Він біг, і перечіплювався, і падав, і підводився, І знову біг. Серце Джюса шалено калатало в грудях, його охопив невимовний жах. Втікачеві ввижалося, що в спину йому із свистом летить хмара камінців, що його наздоганяють розлючені месники з важкими дубцями в руках…
Та жоден Марран не кинувся за розвінчаним божествам.
Навздогін йому гриміло:
— Облудник! Брехун… Мерзенний наклепник!.. Фальшивий бог!..
Все скінчилося. Мудрий Карфакс не помилився у своєму пророцтві. Всі його покинули, і навіть вірний Тупотун кудись подівся.
Ганьба, вічна ганьба, легша від якої смерть…
Через рів були перекинуті місточки, і колишні вороги радісно кинулись один до одного. Вже почали збиратися змішані волейбольні команди, в повітря полетіли м'ячі, почулися вигуки:
— Гаси!.. Аут… Пасуй!..
А Ганнібал з Цезарем дружно іржали й нетерпляче били копитами, закликаючи своїх господарів у далеку дорогу, на батьківщину.
І в час, визначений долею, дивовижні мули примчали Енні й Тіма додому.
Ст. Отдих
Москва
1967–1969 рр.
