Корабель приречених - Крупкат Гюнтер
Потім одвів його вбік. Поблизу нікого не було.
— Це серйозно, лорд Хакслі! Лід проломив половину обшивки судна. Ми потопаємо! Надіньте рятувальний пояс! Не гайте ні хвилини! — і він побіг далі.
Едвард стояв як вкопаний. Пасажири, проходячи мимо, зачіпали його. Чоловіки, жартуючи, надівали рятувальні пояси навиворіт і вдавали, що пливуть. Жінки сміялися.
По всіх коридорах деренчали дзвінки. Було ввімкнено повне освітлення. Стюарди і стюардеси бігали від дверей до дверей! "Будь ласка, негайно на палубу з рятувальними поясами!"
— Що це? Чому? Навіщо такий шум?
— Навчальна тривога! Будь ласка, не баріться!
— Яке нахабство! Дайте мені спокій. Всю ніч через галас не можна було заснути, тепер знову щось вигадали!
— Вибачтесь за мене перед капітаном. Я змерз і не піду на навчання.
— Де ж рятувальні пояси? А втім, на навчальних заняттях можна обійтися й без них.
Багатьом жінкам від хвилювання й страху стало погано. Деякі в істериці кинулися в каюти і замкнули двері на ключ.
У коридорі спокійно розмовляли, двоє чоловіків. Один з них у халаті запалив сигарету і посміхаючись сказав своєму сусідові:
— Справа організована дуже добре. Можна подумати, що відбувається справжня тривога. Але, слава богу, на "Титаніку" ми в безпеці. То як, підемо на палубу?
— Звичайно.
— Ви маєте рацію. На це слід подивитись. Піду одягнуся.
— Усі наверх!.. Усі наверх!..
На Б-палубі відбулася безглузда сцена. З криком: "На допомогу! Злодії!" якась стара жінка накинулася на стюарда, що розгублено відійшов убік.
— Послухайте, місіс… — бурмотів стюард.
— Яке ви мали право відімкнути двері? Мабуть, думали, що мене немає, і вирішили понишпорити, га?
— Я тільки виконував наказ. Під час тривоги двері всіх кают повинні бути відчинені. На жаль, ви не реагували на багаторазові дзвінки.
— Пусті балачки! Я поскаржуся капітанові. Завтра ви вже не служитимете стюардом! — Обурена жінка повернулася до офіцера, що саме підійшов до гурту: — Переведіть мене зараз же в іншу каюту, я не хочу, щоб мені прислуговував цей негідник.
— Надіньте рятувальний пояс і негайно підніміться на палубу, мадам. Стюард робив цілком правильно.
— Але…
— Будь ласка! Не гайте часу. Перші шлюпки вже спущені на воду. — Офіцер нетерпляче глянув на присутніх, які посміхаючись спостерігали цю сцену. — Це стосується і вас, панове. Поспішайте!
— Занадто вже все у вас виходить по-серйозному, а не так, як на навчанні, — зауважив хтось офіцерові, іронічно посміхаючись.
— Ставтеся до тривоги так, ніби все відбувається насправді, — хмуро кинув офіцер і швидко пішов геть. Навздогін йому пролунали аплодисменти.
— Браво! Він не вийшов з своєї ролі.
Пасажири зібралися на верхній палубі і з цікавістю дивилися на великі шлюпки з рятувальними командами. Освітлені прожектором, вони тихо гойдалися на талях. Деякі з них уже були спущені на воду. Жінки перехилялися через борт і з жахом вдивлялися в бездонну чорну глибочінь. Спуститись туди, вниз! Нізащо! Яка безглузда вимога!
Тільки молодь була збуджена й задоволена. Чудова ідея — нічна прогулянка по океану! Нічим же не рискуєш. Море тихе, наче ставок. Але що це? Чому шлюпки беруть лише жінок та дітей? Настрій в одну мить упав. Не пощастило сісти і в іншу шлюпку.
Біля поручнів нерішуче стояла молода мати з двома дітьми. Вона боязко подивилася на офіцера, який хотів допомогти їй, і тремтячим голосом спитала:
— Це справді навчальна тривога? Може б залишити дітей. Так холодно.
— Беріть дітей з собою в шлюпку. Там ви збережете їх краще, мадам, — надійшла відповідь.
Вона все ще зволікала.
— Але інші не сідають в шлюпки… Чому ж саме я мушу це робити?
— Усі жінки й діти будуть за бортом.
Ще одну шлюпку спустили на воду. Чоловіки махали їм услід.
— Бажаємо добре повеселитися! А ми вип'ємо за ваше здоров'я.
Лайтолдер не міг спокійно дивитися на трагікомізм поведінки людей, які нічого не підозрювали.
— Ми все-таки повинні сказати їм правду, — зауважив він Сміту, який з важким серцем спостерігав те, що діялося навколо.
— Ні, Лайтолдер, для них краще поки що не знати правди, зчинилася б бійка, різанина за мізерну кількість місць у шлюпках. Мені вже доводилося переживати щось подібне. Немає нічого страшнішого, ніж людина, охоплена страхом перед смертю. Ви ще узнаєте, як це буває на судні.
Капітан попрямував до шлюпок, його відразу оточили пасажири, закидали запитаннями.
— Пане капітан, чому чоловіків не пускають з нами в шлюпку?
— Ви краще провели б це навчання завтра, після обіду. Тоді не так холодно.
— Пане капітан, судно дуже накренилось. Це ясно видно. Хіба так повинно бути?
— Смішно! Ми дрейфуємо, наче якийсь рибальський човен. І це називається рекордом! Мабуть, ми йшли занадто швидко, і Нью-Йорк ще не встиг приготуватися до зустрічі.
Сміт, обороняючись, підняв руку. — Панове, не ускладнюйте роботу! Для чого стільки запитань? Робіть те, що вас просять. Дотримуйтесь порядку, інакше чоловікам доведеться залишити палубу. Різкий тон викликав заперечення.
— Он як! Ми не дозволимо командувати собою. Можете, командувати своїми матросами. Та вимкніть, нарешті, оту жахливу сирену. Це виття діє на нерви.
Сердитий, пригнічений, капітан повернувся на місток.
— Капітане, повалено ще кілька переборок. Машинне відділення затоплено.
— Чи є вже відповіді на наші радіовиклики?
— Більшість суден обіцяють допомогу.
— Обіцяють! Коли в дідька вони будуть тут?
У відповідь йому тільки знизували плечима.
— Вони бояться айсбергів. До ранку марно чекати якогось судна.
Сміт стиснув кулаки.
— Заходи по врятуванню людей треба прискорити. Діяти енергійніше! Паніки не допускати! Негайно на шлюпки всіх жінок і дітей! Коли не йдуть добровільно, застосовуйте силу! Якщо треба буде, навіть зброю.
Пасажири третього класу, що збились купою на баку, все ще чогось чекали. Тьмяне світло аварійних ліхтарів освітлювало обличчя, на яких застиг вираз болю, гіркоти й відчуженості. Скорботно схилені постаті пробиралися в тісноті й тихо вимовляли тремтячими, безкровними губами імена близьких в надії, що ті обізвуться до них з якогось куточка.
Та незабаром нещасних знову пойняв страх за своє життя. Під ногами в них клекотіла вода, вриваючись у судно. Громовий гуркіт переборок, що падали під натиском води, тепер стало чути дужче. Тут, на баку, особливо помітно було, що ніс корабля весь час нахиляється вниз.
— Пустіть нас до шлюпок! — вимагали змучені люди. — Дайте дорогу! Ми не хочемо здихати, наче худоба!
Матроси тримали зброю напоготові. Що вони мали робити? Наказ є наказ. Становище ставало дедалі загрозливішим. Прокляття! Що вони думають там, на містку?
Нарешті з'явився Лайтолдер. Матроси полегшено зітхнули. Вони знали, що цього офіцера дуже поважають пасажири третього класу. Якщо хто-небудь міг тут щось зробити, то тільки Лайтолдер.
— Панове! — крикнув він. — Ми робимо все можливе, щоб запобігти найгіршому. Будьте свідомими й терплячими.
— Терпіти… доки гарненькі дами та джентльмени врятують своє дорогоцінне життя? Давайте шлюпки! Ми теж люди!
— В першу чергу жінки й діти, — гримів голос Лайтолдера. — Чоловіки поки що мусять залишитися.
Обурені люди замахали стисненими кулаками. Юрба кинулася вперед. Зупинити її було неможливо. Лайтолдер відступив убік.
— Приготувати зброю! — наказав він матросам. — Але не стріляти!
Проте попередження запізнилося. Гримнули постріли, ввірвавшись в метушню і хаос. Якийсь старик змахнув руками і впав. У ту ж мить матросів відкинули геть. З ревом, в якому злилися страх, злоба й відчай, люди несамовито рвонулися вгору по трапу. Їх гнала вперед одна думка: до шлюпок!
КАЮТА № 286
Едвард прокладав шлях серед натовпу людей до кают С-палуби. В нього було єдине бажання: відправити Бетті в безпечне місце. Нарешті він добрався до коридора, підбіг до напіввідчинених дверей, але в каюті нікого не було. Ліжко стояло незаслане. Шафа була відчинена. Скрізь валялася жіноча білизна, сукні. На столі лежала перекинута ваза. В калюжі на палубі плавали потоптані ніжні нарциси.
При світлі нічника Едвард окинув поглядом каюту. Може Бетті жила не тут? Каюти так схожі одна на одну.
Він пройшов назад по коридору, придивляючись до дверей. Ось № 286. Каюта Кашбарна. Можливо, Бетті в нього. Пасажири першого й другого класів і досі вважали, що відбувається навчальна тривога. Більшість з них не поспішали на палубу. Вони точили ляси й посміхалися над тими, хто надівав рятувальні пояси.
Едвард постукав і, не чекаючи відповіді, відчинив двері каюти. Кашбарн стояв біля столу, заваленого різними приладдями, ювелірними інструментами, заставленого якимись ящичками.
— Зачиніть двері! — прошипів він і простяг над столом руки, немов бажаючи закрити від сторонніх очей речі, що там лежали.
Зляканий і здивований, Едвард застиг на місці. Потім, отямившись, вимовив:
— Ми потопаємо. Де Бетті?
Хитаючи головою, Кашбарн зневажливо дивився на Едварда.
— Що ви там базікаєте? Мають відбутися навчальні заняття. Не хвилюйтесь даремно. Кольє у вас?
— Це не заняття, — вигукнув Едвард, не звернувши уваги на запитання Кашбарна. — Судно потопає! Наскочило на крижину! Мені сказав про це квартирмейстер. Бетті треба зараз же відправити до шлюпок.
— Вам, напевне, вдарило в голову шампанське, лорде! Давайте кольє!
— В якій каюті Бетті? — нетерпляче запитав Едвард.
— Це вас не обходить. Ми вже домовилися.
— Коли так, я сам її знайду! — Едвард повернувся до дверей. Потім показав на відчинений ілюмінатор: — Ви чуєте сирену? Якщо ви хоч трохи розумієтесь на азбуці Морзе, то розберете сигнал. Чуєте? Три звуки коротких… три довгих… три коротких… Пауза. Тепер знову… Це SOS! Тепер вірите?
Кашбарн зблід. Похапцем зібрав речі на столі.
— Кольє! Давайте його, нарешті!
Едвард з презирством глянув на ювеліра, який не міг відірвати погляду од шкатулки, оббитої чорним оксамитом. В ній сяяли розкладені за розмірами в численних відділах різноманітні брильянти. Ця людина думала тільки про себе і свої коштовності. Здавалося, Кашбарн був зовсім байдужим до того, що життя його сестри в небезпеці.
— Ну! Давайте кольє! — вимагав Кашбарн. Недовірливий погляд його просвердлював Едварда наскрізь.
— У мене немає кольє, — грубо відповів той. — Місіс Хорткліф стало погано під час балу.
— У вас немає кольє? Я правильно зрозумів?
— Цілком правильно! А тепер дайте мені спокій! Я повинен подбати про Бетті.
