Корабель приречених - Крупкат Гюнтер
Слабка течія несла чемодани, пляшки, стільці і серед них — мертві тіла. В неприродних позах, з осклілими очима і відкритими ротами, вони повільно крутилися в проходах: ось пропливли два матроси, маленька дівчинка й жертви боротьби за шлях з цієї дірки — старик з розтрощеним черепом та жінка в пошматованому одязі з розпущеним волоссям, що тяглося за нею по спокійній воді. Обличчя жінки спотворене до невпізнання. Це була Матільда Ротер…
"Титанік" мирно погойдувався на слабкій зибі. Зеленкуваті крижані гори пропливали мимо, поблискуючи в світлі вогнів, які сяяли на пароплаві. З тихим скреготом вони човгали по бортах і зникали так тихо, мов примари. Але холод їх крижаного дихання лишався.
На верхній палубі свято було в розпалі. Там ніхто не звернув уваги на те, що стих шум машин. Ніхто не знав, що на сім поверхів нижче, в тремтливому світлі ламп, які вже почали гаснути, по коридорах і залах плавають трупи, що під натиском води одна за одною падають перебірки, що на зруйнованому баку з'юрмилися напівроздягнені, закоцюблі пасажири третього класу. Матроси, самі охоплені жахом, охороняли їх.
Тимчасом Філліпс, намагаючись надолужити час, згаяний на ремонт приймача, передавав: "Сердечний привіт, з Атлантики. Настрій чудовий". — "Привіт тобі, кохана Дезі. Плавання спокійне. Палко бажаю обняти тебе". — "Подорож переношу добре. Фіфі трохи простудилась, але їй уже краще". — "Зустрінемося, напевне, двома годинами раніше, ніж передбачалось. Потім без зупинки їдемо в Чікаго".
Понад п'ятдесят трансатлантичних пароплавів перебували у водах північної Атлантики в ніч з 14 на 15 квітня 1912 року. Багато з них обережно обходили крижану армаду, яка повільно рухалася від Гренландії на південь. Деякі лягли в дрейф. Вони вирішили продовжувати плавання тільки ранком. До таких суден належала і "Каліфорнія".
Радист цього пароплава закінчив роботу. Після довгого трудового дня він дуже втомився, а змінити його було нікому. Судноплавна компанія вважала зайвим наймати ще одного радиста. Коли капітани протестували проти цієї невиправданої економії, їм завжди відповідали, що двом радистам нічого буде робити, вони битимуть байдики та задиратимуть перед іншими носа.
Перш ніж піти спати, радист "Каліфорнії" вирішив прогулятись по ефіру. Особливо його цікавив "герой дня" — корабель-велетень, курс якого проходив зовсім близько від "Каліфорнії". Радист викликав "Титаніка". Між ним і Філліпсом зав'язалася розмова.
— Хелло, "Титанік"! Як справи з рекордом? Ми вирішили дрейфувати серед криги до ранку. Бачимо ваші вогні. Щасливого плавання!
— Дякуємо. Продовжуйте тремтіти перед темрявою й туманом. Дивіться, не перекиньтеся від нашої хвилі.
— Чому так зневажливо, приятелю? Ми теж вийшли не з іграшкової крамниці. Ну, й дурниці ви передаєте в ефір! Вашим пасажирам нічого більше робити?
— Нічого. Що ви ще хочете сказати нам?
— Більше нічого. На добраніч, великий брате! Радист "Каліфорнії" вимкнув радіо, потягнувся, позіхаючи, і поліз на койку.
— Хто це нас викликав? — запитав Брайд.
— "Каліфорнія", — буркнув у відповідь Філліпс. — Вони дрейфують зовсім близько. Бажають нам щасливого плавання. Радистові, мабуть, нудно, схотілося побазікати. Наче нам нема чого робити.
— Та-ак, — зітхнув Брайд і подивився на пачку невідправлених радіограм. — Кінець кінцем, весь світ повинен знати про те, що Фіфі трохи простудилась.
— І що їй, слава богу, вже стало краще. Ні, Брайд, коли мені доведеться ще раз вирушити в плавання, я нізащо не служитиму на "Титаніку"! Ну, за роботу, треба передавати далі!
Незабаром після цієї розмови в радіорубку зайшов капітан Сміт.
— Будьте напоготові передавати сигнали нещастя, — сказав він хрипко.
Філліпс, не відриваючись од роботи, кивнув. Сміт одразу зник, нічого не пояснивши.
— Ви чули, Філліпс? — запитав зблідлий Брайд. Перший радист закінчив вистукувати радіограми. Потім відклав навушники.
— Звичайно, чув, — відповів він. — Здається, пан капітан зволили полякати нас запізнілим першоквітневим жартом. SOS від "Титаніка"! Уявляю, як вся північна Атлантика реготатиме з цієї не зовсім вдалої вигадки.
Але Брайду було зовсім не до сміху, його обличчя стало мов крейда. Схопившись з місця, він вибіг на палубу і відразу ж повернувся.
— Машини не працюють, Філліпс! Напевне, крига.
— Більш нічого?
— Нічого, все спокійно. Пасажири веселяться.
— Гм… машини, кажеш, не працюють? Мабуть, перегрівся циліндр. Зупинка на кілька хвилин.
— А нещодавній поштовх?
— Ну й що з того? Штовхнуло в один бік, штовхнуло в другий. Приберіть оцю гидоту, — Філліпс показав на приватні радіограми. — Нехай панство почекає. Про мене, то вони можуть завтра особисто вручити свою писанину адресатам.
— Ви тільки що розмовляли з "Каліфорнією". Чи не слід було б зараз спробувати…
— Хай вам чорт, Брайд. Ви так поспішаєте. Капітан же наказав тільки бути напоготові.
— Я не бачу нічого поганого в тому, що ми зв'яжемося з "Каліфорнією", доки надійдуть дальші розпорядження.
Філліпс знизав плечима, але надів навушники і увімкнув передавач.
— "Каліфорнія"… "Каліфорнія"… я "Титанік"…
Радистові "Каліфорнії" снилося в цю мить, що казковий корабель з нечуваною швидкістю мчить прямо на нього. В його вухах гриміло: "Стережись! Перекинемо хвилею!" І ось уже гострий ніс судна навис на ними. Уславлений капітан, перегнувшись через поручні, прокричав: "Ви найбільший ідіот на всі сім морів!".
Обливаючись холодним потом, бідолаха важко дихав, мов риба без води, і ховав голову під ковдру. Страшний сон раптом змінили приємні видіння.
Філліпс більше не викликав "Каліфорнію".
— Мабуть, уже хропе. Нічого не вдієш, — лаконічно зауважив він.
На містку зібралися майже всі офіцери. Вони купкою стояли осторонь. Ніхто не наважувався підійти до капітана. Сміт, важко ступаючи, ходив туди й назад, наче маятник. Обличчя його скам'яніло. Про справжнє становище речей поки що мало хто знав. Судно оглядали. Помпи працювали на повну потужність, перебірки були закриті.
Офіцери тихо обговорювали становище.
— Це викличе великі неприємності.
— Хто винен?
— Козлом відпущення, звичайно, буде капітан.
— Ще нічого не можна сказати. Можливо, пошкодження не таке вже й велике.
— У мене в машинному відділенні загинуло двоє. Цього досить!
— Очевидно, під час тривоги внизу виникла паніка.
— Не вигадуйте. Що ж робити далі?
— Не уявляю. Телефонний зв'язок з третім класом перервано.
— Чому Боксхолл нічого не повідомляє?
— З рекордом, звичайно, кажи пропало. Час, який ми тут втрачаємо, вже не надолужиш до самого Нью-Йорка.
— Уявляєте, як американці кепкуватимуть з нас, коли судно прийде з запізненням та ще й з понівеченою фізіономією!
— Нехай собі кепкують! Головне, прийти взагалі.
— А ви сумніваєтесь у цьому? Ви думаєте, що ми підемо на дно? Адже всім відомо: "Титанік" не може затонути.
— Ця невеличка перевірка досить цікава. Шкода тільки, що не обійшлося без людських жертв.
І немов нарочито в цю мить надійшла фатальна звістка.
— Виявлено пробоїну завбільшки сто метрів. Усі приміщення бака затоплені! Помпи не справляються з водою, — повідомив по телефону інженер Белл.
— Що ви говорите, Белл? Не може бути пробоїни такого розміру! — тремтячим голосом промовив Сміт.
— Як це не може бути? — гримів інженер. — Треба мати на увазі розмір "Титаніка" і швидкість — я підкреслюю — швидкість, містер Сміт! Судно дістало удар величезної сили, що дорівнює потужності тридцяти семи експресів. Я розмірковував над цим раніше. При такому зіткненні у нас не вискочив мозок з голови тільки тому, що кіль, наче полозок, ковзнув по льоду. Але сили було досить, щоб розкраяти корабель, наче банку сардин. Повірте, цілком досить!
Сміт знав про величезну міць гострих, мов ніж, підводних крижаних рифів, що наводили жах на всіх моряків відтоді, як люди навчилися перетинати океан. Як міг він наважитися на рекорд?.. У нього запаморочилося в голові, і старий моряк зібрав усі сили, щоб не показати свого переживання.
— В машинному відділенні все гаразд?
— Так, поки що все гаразд.
Капітан повільно поклав трубку. Невже його чудовий корабель має загинути? Ні. Навіть коли рани від криги жахливі, перебірки затримають воду, адже вони зроблені з найкращої сталі… Натиск води не зможе прорвати їх.
На місток піднявся Боксхолл. Вираз його обличчя не віщував нічого втішного.
— Пане капітан… — стоячи перед Смітом, Боксхолл насилу знаходив потрібні слова. — Приміщення третього класу затоплені! Чотири перебірки проломлені. Там нічого вже не можна врятувати!
Офіцери розгублено глянули на капітана, який дивився кудись поверх Боксхолла, наче думав про щось зовсім стороннє.
— Внизу лишилися пасажири? — глухо, майже пошепки запитав він.
Молодий офіцер кілька разів судорожно ковтнув слину, перш ніж зміг відповісти.
— Так точно, капітане… Дуже багато. Вода, прорвавшись, загнала їх назад у зали.
Знову задзвонив телефон. Центральне машинне відділення сповіщало, що вода проникла в котельню і загрожує поламати перебірки. Вода в котельні! Це був кінець.
Сміт метнувся до телефону.
— Загасити топки! Сирену! Увімкнути аварійне динамо!
Кинута трубка дзвякнула об вилку. Капітан віддавав офіцерам короткі, чіткі накази.
— Рятувальну команду на шлюпки! Пасажирів з рятувальними поясами на палубу! За борт у першу чергу жінок та дітей! Діяти швидко й рішуче, не звертати уваги на осіб, не попускати ніякої паніки! Пасажирам говорити, що провадиться навчальна тривога. Вони ні в якому разі не повинні знати правди. Якщо люди втратять розум, не можна буде врятувати більше ніж одного з трьох. Таке становище!
Старий моряк обвів поглядом обличчя офіцерів. Чи зрозуміли вони його, чи зрозуміли ту страшну небезпеку, яка загрожує судну?
Один за одним офіцери опускали очі. Вони були приголомшені такою раптовою катастрофою і не хотіли вірити, що судну може загрожувати щось серйозне. Надто глибоко вкоренилося в свідомості навіть офіцерів переконання, що "Титанік" сильніший за морську стихію.
Але один з них відразу зрозумів усе так само добре, як і капітан. Це був Мардок. Він стояв осторонь. Лише на одну секунду очі його зустрілися з очима капітана. Сміт одразу ж відвернувся і втупився прямо перед собою.
— Ми повинні спробувати врятувати все, що тільки можна, — хрипко сказав він. — Що можна ще врятувати!
Капітан підняв руку до козирка, відпускаючи офіцерів, і на його рукаві заблищали широкі золоті нашивки.
