Війна і мир - Толстой Лев

П'єра взяли одні солдати, одвели в одно, у друге ^місце з десятками інших людей; здавалось, вони могли б забути про нього, сплутати його з іншими. Та ні: відповіді його, дані на допиті, повернулись до нього в формі найменування його: celui

і тим, який не хоче назвати свого імені.

qui n'avoue pas son nom. І під цією назвою, яка була страшною для П'єра, його тепер вели кудись з безперечною впевненістю, написаною на їх обличчях, що всі інші полонені і він були ті самі, яких треба, і що їх ведуть туди, куди треба. П'єр почував себе мізерною тріскою, що потрапила в колесо невідомої йому, але правильно діючої машини.

П'єра з іншими злочинцями привели на правий бік Дівичого поля, недалеко від монастиря, до великого білого будинку з величезним садом. Це був будинок князя Щербатова, в якому П'єр часто перше бував у господаря і в якому тепер, як він почув з розмови солдатів, стояв маршал, герцог Екмюльський.

їх підвели до ґанку і по одному стали вводити в будинок. П'єра ввели шостим. Через скляну галерею, сіни, передпокій, знайомі П'єру, його ввели до довгого низького кабінету, біля дверей якого стояв ад'ютант.

Даву сидів у глибині кімнати, над столом, з окулярами на носі. П'єр близько підійшов до нього. Даву, не зводячи очей, видно, шукав відомостей у якомусь папері, що лежав перед ним. Усе ще не зводячи очей, він тихо спитав:—Qui êtes vous?1

П'єр мовчав тому, що не міг вимовити слова. Даву для П'єра був не просто французьким генералом; для П'єра Даву був відомою своєю жорстокістю людиною. Дивлячись на холодне обличчя Даву, який, як суворий учитель, погоджувався якийсь час терпляче ждати відповіді, П'єр почував, що кожна згаяна секунда могла коштувати йому життя; але він не знав, що сказати. Сказати те саме, що він говорив на першому допиті, він не наважувався; відкрити своє звання і становище було й небезпечно і соромно. П'єр мовчав. Але перше ніж П'єр встиг на що-небудь наважитись, Даву підвів голову, підняв окуляри на лоб, примружив очі і пильно подивився на П'єра.

— Я знаю цю людину,— розміреним, холодним голосом, очевидно розрахованим на те, щоб злякати П'єра, сказав він. Холод, пробігши спершу по П'єровій спині, обхопив його голову, мов лещатами.

— Mon général, vous ne pouvez pas me connaître, je ne vous ai jamais vu...

— C'est un espion russe2,— перебив його Даву, звертаючись до другого генерала, який був у кімнаті і якого не помітив П'єр. І Даву одеернувся. З несподіваним рокотом у голосі П'єр раптом швидко заговорив:

— Non, Monseigneur,— сказав він, несподівано згадавши, що Даву був герцог.— Non, Monseigneur, vous n'avez pas pu me connaître. Je suis un officier militionnaire et je n'ai pas quitté Moscou.

1 — Хто ви такий?

2 — Ви не могли мене знати, генерале, я ніколи не бачив вас... — Це російський шпигун.

— Votre nom? — повторив Даву.

— Besouhof.

— Qu'est se qui me prouvera que vous ne mentez pas?

— Monseigneur!1 — скрикнув П'єр не ображеним, а благала ним голосом.

Даву звів очі і пильно подивився на П'єра. Кілька секунд вони дивилися один на одного, і цей погляд врятував П'єра. У цьому погляді, поза всіма умовами війни і суду, між цими двома людьми встановилися людські взаємини. Обидва вони в цю одну хвилину невиразно перечули незчисленну кількість речей і зрозуміли, що вони обидва діти людства, що вони брати.

У першому погляді для Даву, який тільки підвів голову од свою списку, де людські справи і життя називалися номерами, П'єр був лише обставиною; і, не взявши на совість поганого вчинку, Даву застрелив би його; але тепер уже він вбачав у ньому людину. Він замислився на мить.

— Comment me prouverez vous la vérité de ce que vous me dites?2 — сказав Даву холодно.

П'єр згадав Рамбаля і назвав його полк, і прізвище, і вулицю, на якій стояв будинок.

— Vous n'êtes pas ce que vous dites3,— знову сказав Даву. П'єр тремтячим, уривчастим голосом став наводити докази

правдивості свого зізнання.

Але в цей час увійшов ад'ютант і про щось повідомив Даву.

Даву раптом засяяв від звістки, яку передав ад'ютант, І став застібатися. Він, видно, зовсім забув П'єра.

Коли ад'ютант нагадав йому про полоненого, він, насупившись, кивнув у П'єрів бік і сказав, щоб його вели. Але куди мали його вести — П'єр не знав: назад у барак чи на підготовлене місце страти, яке йому показували товариші, коли вони проходили Дівичим полем.

Він обернув голову і бачив, що ад'ютант перепитує щось.

— Oui, sans doute!4 — сказав Даву, але що "так", П'єр не зназ" П'єр не пам'ятав, як, чи довго він ішов і куди. Він у стані

цілковитої безтямності і отупіння, нічого не бачачи круг себе, переставляв ноги разом з іншими доти, поки всі не зупинилися; зупинився й він.

Одна думка за весь цей час була у П'єра в голові: це була думка про те, хто, хто ж, нарешті, засудив його на страту? Це були не ті люди, що допитували його в комісії; з них жоден не

1 — Ні, ваша високість... Ні, ваша високість, ви не могли мене знати. Я офіцер міліції, і я не виїжджав з Москви.

— Ваше ім'я?

— Безухов.

— Хто мені доведе, що ви не брешете?

— Ваша високість!

2 — Чим ви доведете мені правдивість ваших слів?

3 — Ви не те, що ви кажете,

4 — Так, звичайної

хотів і, очевидно, не міг цього зробити. Це був не Даву, який так людяно подивився на нього. Ще б одна хвилина, і Даву зрозумів би, що вони роблять погано, та цій хвилині перешкодив ад'ютант, який увійшов. І ад'ютант цей, очевидно, не хотів нічого поганого, але він міг би не ввійти. Хто ж це, нарешті, страчував, убивав, позбавляв життя його — П'єра, з усіма його спогадами, прагненнями, надіями, думками? Хто робив це? І П'єр почував, що це був ніхто.

Це був порядок, збіг обставин.

Порядок якийсь убивав його — П'єра, позбавляв його життя, всього, знищував його.

XI

Від будинку князя Щербатова полонених повели просто вниз Дівичим полем, лівіше Дівичого монастиря і підвели до городу, на якому стояв стовп. За стовпом було викопано велику яму з свіжо викиданою землею, а біля ями та стовпа півколом стояв великий натовп людей. Натовп складався з малого числа росіян і більшого числа наполеонівських військ поза строєм: німців, італійців та французів у різних мундирах. Праворуч і ліворуч стовпа стояли строї французьких військ у синіх мундирах з червоними еполетами, у штиблетах та ківерах.

Злочинців розставили за певним порядком, який був у списку (П'єр стояв шостим), і підвели до стовпа. Кілька барабанів раптом ударили з двох боків, і П'єр відчув, що при цьому звуку наче відірвались частина його душі. Він втратив здатність думати і міркувати. Він міг тільки бачити й чути. І тільки одно бажання було в нього — бажання, щоб скоріше учинилося те страшне, що мало бути вчинене. П'єр озирався на своїх товаришів і розглядав їх.

Два чоловіки скраю були голені тюремні. Один високий, худий; другий чорний, кошлатий, мускулистий, з приплеснутим носом. Третій був дворак, років сорока п'яти, з сивуватим волоссям і повним, добре відгодованим тілом. Четвертий був селянин, дуже гарний, з широкою русявою бородою і з чорними очима. П'ятий був фабричний, жовтий, худий хлопець років вісімнадцяти, в халаті.

П'єр чув, що французи радились, як стріляти — по одному чи по два? — "По два",— холодно-спокійно відповів старший офіцер. Відбулось перешикування в рядах солдатів, і помітно було, що всі квапились,— і квапились не так, як квапляться, щоб зробити зрозумілу для всіх справу, а так, як квапляться, щоб закінчити необхідну, але неприємну і незбагненну справу.

Чиновник-француз у шарфі підійшов до правого боку шеренги злочинців і прочитав по-російському і по-французькому вирок.

Потім дві пари французів підійшли до злочинців і взяли за вказівкою офіцера двох тюремних, які стояли скраю. Тюремні підійшли до стовпа, зупинились і, поки принесли мішки, мовчки дивилися круг себе, як дивиться підбитий звір на мисливця, що підходить до нього. Один усе хрестився, другий чухав спину і робив губами порух, схожий на усмішку. Солдати, кваплячись руками, стали зав'язувати їм очі, надівати мішки і прив'язувати до стовпа.

Дванадцять чоловік стрільців з рушницями розміреним, твердим кроком вийшли з-за рядів і зупинилися за вісім ступнів від стовпа: П'єр одвернувся, щоб не бачити того, що буде. Раптом затріскотіло й загуркотіло голосніше, як здалося П'єру, за найстрашніші удари грому, і він оглянувся. Був дим, і французи з блідими обличчями і тремтячими руками щось робили біля ями. Повели інших двох. Так само, такими ж очима і ці двоє дивилися на всіх, марно, самими очима, мовчки, просячи захисту і, очевидно, не розуміючи і не вірячи тому, що буде. Вони не могли вірити, бо лише вони знали, що означало для них життя, і тому не розуміли й не вірили, щоб можна було відібрати його. ,

П'єр хотів не дивитись і знову одвернувся; але знову наче жахливий вибух вразив його слух, і почувши ці звуки, він одночасно побачив *дим, чиюсь кров і бліді, злякані обличчя французів, які знову щось робили біля стовпа, тремтячими руками штовхаючи один одного. П'єр, важко дихаючи, оглядався круг себе, наче питаючи: що це таке? Те ж запитання було і в усіх поглядах, які зустрічалися з П'єровим поглядом.

На всіх обличчях росіян, на обличчях французьких солдатів, офіцерів, усіх без винятку він читав такий же переляк, жах і боротьбу, які були в його серці. "Та хто ж це робить, нарешті? Вони всі страждають так само, як і я. Хто ж це? Хто ж це?" — на секунду блиснуло у П'єровій душі.

— ТггаШеигэ сій 86-те, еп — ауяпИ1— прокричав хтось. Повели п'ятого, що стояв поруч з П'єром,— одного. П'єр не зрозумів того, що він врятований: що його і всіх інших було приведено сюди лише для присутності під час страти. Він з дедалі більшим жахом, не відчуваючи ні радості, ні заспокоєння, дивився на те, що робилося. П'ятий був фабричний у халаті. Тільки-но до нього доторкнулися, як він з жаху відскочив і схопився за П'єра (П'єр здригнувся і відірвався од нього). Фабричний не міг іти. Його тягли попід пахви, і він щось кричав. Коли його підвели до стовпа, він раптом замовк. Він наче враз щось зрозумів. Чи то він зрозумів, що даремне кричати, чи то — що неможливо, щоб його вбили люди, але він став біля стовпа, чекаючи поз'язки разом з іншими і, як підстрелений звір, озираючись круг себе блискучими очима.

П'єр уже не міг взяти на себе одвернутися і заплющити очі.