Мартін Іден - Лондон Джек

Зрозумів? Одному з нас буде амба.

Мартін бачив, що Масна Пика завагався, але перед свідками в ньому озвалася давня підступна гордість.

— Ну, та вже починаймо! Що дурно плескати? До кінця, то й до кінця.

І тут, стиснувши кулаки, вони кинулись один на одного, наче молоді бугаї, з усім запалом молодості, повні ненависті й бажання бити, калічити, нищити. Всі мозольні досягнення, що їх людина здобула за тисячі літ просування вгору, — зникли. Лишився тільки електричний ліхтар, як знак на стежці великої людської пригоди. Мартін і Масна Пика стали дикунами кам'яного віку, жителями печер і незайманих лісів. Вони все нижче падали в чорну прірву, назад у трясовину суворих початків життя, змагаючися сліпо, як зоряний пил у небесах або як атоми, що стикаються, відштовхуються, знов стикаються — і так довіку.

— Боже! Якими ж ми були звірами! Якими тварюками! — голосно пробурмотів Мартін, згадуючи подробиці бійки. Його буйна уява малювала йому все, як на екрані кіно. Він був заразом і глядач, і учасник боротьби. Культура й знання, набуті за останні місяці, змусили його здригнутися від цього видовища. Але тіні минулого стерли з його свідомості все теперішнє, і він знов став колишнім Мартіном Іденом, що оце повернувся з плавання й бився з Масною Пикою на мосту Восьмої вулиці. Він страждав, напружував усі сили, обливався потом і кров'ю і радів безмірно, коли його кулак влучав у ворога.

Здавалося, що то не люди, а два вихори ненависті сплелися й шалено крутять один одного. Час минав, і свідки обох ворожих сторін стояли, затамувавши подих. Вони ніколи ще не бачили такої жахливої люті й застигли від страху. Бійці озвіріли ще більше. Коли перший запал молодості й темпераменту ущух, супротивники почали битися обережніше і розважливіше. Переваги не було ні на чийому боці.

— Бійка внічию, — долетіли до Мартіна слова.

Тут він ненароком схибив, у відповідь дістав страшний удар і раптом відчув, що йому до кості розкраяно щоку. Голим кулаком такого не зробиш. Обливаючись кров'ю, він почув вигуки подиву, кров цебеніла йому з обличчя. Та він не подав і знаку. Тільки став дуже обачний, бо знав, з ким має справу, знав, що тут можна чекати всякої підлоти. Він пильно стежив за ворогом і вижидав, потім удав, ніби хоче на нього кинутись, і враз спинився, бо побачив, як у того в руці блиснуло щось металеве.

— Покажи руку! — крикнув він. — Ти вдарив мене кастетом?

Обидві зграї заревіли і з лайкою кинулися вперед. Ще секунда, і всі встряли б у бійку. Тоді Мартін не зміг би помститися. Він був у нестямі.

— Геть! — хрипко крикнув він. — Чуєте? Геть!

Усі відсахнулися від нього. Вони й самі були звірі, але він був надзвіром і сповнив їх жахом та покорою.

— Це моє діло, і ніхто не смій втручатися. Давай сюди кастет.

Масна Пика, протверезілий і трохи наляканий, віддав нечесну зброю.

— Це ти дав йому, руда паскудо! — знов загримів Мартін і жбурнув кастета у воду. — А я все думав, чого ти тут крутишся. Тільки сунься ще раз, заб'ю на смерть. Зрозумів?

Вони билися далі, знеможені неймовірно, до краю. Навіть пересичена кров'ю звірина зграя, злякавшись того, що бачила, почала умовляти їх спинитися. Масна Пика, що, здавалось, от-от упаде, страшна потвора, на обличчі якої не лишилося жодної людської риси, завагався. Але Мартін підскочив до нього і знову заходився бити.

Здавалося, вони змагались уже цілу вічність, і Масна Пика слабнув на очах, аж раптом серед зливи ударів почувся хрускіт, і у Мартіна права рука безвладно повисла. Зламалася кістка. Усі це чули й зрозуміли, що сталося. Зрозумів і Масна Пика. Як тигр, кинувся він на супротивника, сиплячи удар за ударом. Прибічники Мартінові метнулися припинити бійку. Приголомшений ударами, Мартін, однак, відігнав їх брутальною лайкою, хоч сам аж стогнав від безпорадності й розпуки.

Він бив тільки лівою рукою, бив уперто, напівсвідомо, і немов десь дуже здалека чув шепіт вражених глядачів. Потім хтось промовив тремтячим голосом: "Це вже не бійка, хлопці, а вбивство. Треба їх спинити".

Але, Мартінові на радість, ніхто їх не спиняв. Знесилений, він усе бив однією рукою, ударяючи в щось криваве, що було вже не обличчям, а самим жахом — дригке, відразливе, безформне, воно увесь час коливалося перед його помутнілим зором і ніяк не хотіло зникати. А він бив і бив, дедалі слабше й повільніше, втрачаючи останні краплі життєвої енергії, бив, здавалося, цілі віки, поки, немов крізь імлу, побачив, що ота безформна маса поволі сунеться додолу на голі дошки мосту. Тоді він став над нею, похитуючись на нетвердих ногах, хапаючись за повітря, немов шукав у ньому опори, і промовив якимсь чужим, незнайомим голосом:

— Ще хочеш? Кажи! Ще хочеш?

Він усе питав і питав — вимагав, просив, погрожував, — чи той таки хоче ще, і раптом відчув, як його оточили товариші і, поплескуючи по плечу, силкувалися натягти на нього куртку. І тут оповив його морок і забуття.

На столі цокав будильник. Але Мартін Іден усе ще сидів, затуливши руками лице, і не чув його. Він нічого не чув. І ні про що не думав. Він так яскраво відтворив минуле, що направду знепритомнів, як тоді на мосту Восьмої вулиці. Кілька хвилин його огортала темрява й порожнеча. Потім він схопився, немов ожив з мертвих, — очі йому пломеніли, піт заливав лице — і крикнув:

— Я таки переміг тебе, Масна Пико! Чекав на те одинадцять років, але таки переміг!

У нього вгиналися коліна, паморочилося в голові, і, похитнувшись, він сів на край ліжка. Він усе ще був під владою минулого. Здивовано й стривожено озирався по кімнаті, не розуміючи, де він, аж ось побачив у кутку купу рукописів. Тоді колеса пам'яті промчали його через чотири роки, і він згадав про своє теперішнє життя, про книжки, які читав, і про світ, котрий вони йому відкрили, згадав про свої горді мрії та сподівання, про своє кохання до блідої дівчини — чутливої, чистої, неземної істоти, яка вмерла б від жаху, коли б хоч на хвильку побачила те, що він тільки-но пережив, отой життєвий бруд, звідки він вибрався.

Мартін підвівся і глянув на себе в дзеркало.

— Ти вибрався з багна, Мартіне Ідене, — врочисто мовив. — І тепер протираєш очі перед яскравим світлом, плечима торкаєшся зір, живеш повним життям і виборюєш найцінніший спадок, що тільки є у світі.

Він пильніше глянув на себе і розсміявся.

— Трохи істерики й мелодрами? — запитав. — А втім, дарма. Ти подолав колись Масну Пику, подолаєш і редакторів, хоча б на це пішло двічі по одинадцять років. Зупинятись тобі не можна. Мусиш іти вперед. Ця боротьба — до кінця, ти знаєш.

РОЗДІЛ XVI

Деренчання будильника розбудило Мартіна так раптово, що, якби це був хто інший, не такий здоровий, йому б, запевно, розболілася голова. Хоч він спав міцно, але прокинувся вмить, наче кіт, і притім бадьорий, радіючи, що п'ять годин забуття вже минули. Він ненавидів сон. Так багато треба було зробити, так багато пережити! Мартін шкодував за кожною миттю життя, яку відбирав у нього сон, і не змовк іще будильник, як він уже встромив голову в миску з водою, здригаючись від її кусючої свіжості.

Але він почав день не за звичайною програмою. Його не чекало незакінчене оповідання, не просилось на папір нове. Напередодні він працював допізна, і оце тепер уже треба було йти снідати. Він спробував прочитати розділ з Фіске [7], але не зміг зосередитись і закрив книжку. Сьогодні починався новий бій, і писання на деякий час треба було відкласти. Його огорнув смуток, немов він покидав рідний дім і сім'ю. Мартін глянув на рукописи в кутку кімнати. Так, він покидав їх, своїх бідних, знеславлених дітей, яким ніде немає притулку. Він почав гортати їх, читати окремі уривки, улюблені місця. "Казан" він ушанував навіть читанням уголос, так само й "Пригоду", "Радість" — останній його твір, тільки вчора закінчений і покладений у куток, бо не було грошей на марки, — здобув найвищу його похвалу.

— Нічого не розумію, — пробурмотів він. — Чи, може, редактори нічого не розуміють? Тут, здається, все гаразд. Вони щомісяця друкують куди гірші твори. Та, власне, все, що вони друкують, гірше, — ну, майже все.

Після сніданку він поклав друкарську машинку у футляр і заніс її в Окленд.

— Я винен вам за місяць, — сказав він агентові в прокатному пункті. — Але передайте завідувачеві, що я стаю на роботу і через місяць сплачу борг.

Поромом він переїхав до Сан-Франціско і подався до посередницького бюро по найму.

— Згоден на всяку роботу, хоч би й чорну, — звернувся до службовця. Тут увійшов чоловік, одягнений дещо претензійно, як ото декотрі робітники, що полюбляють "шик". Службовець заперечливо похитав головою.

— Невже нікого нема? — запитав прибулець. — Але мені до зарізу треба сьогодні когось знайти.

Незнайомець глянув на Мартіна, а Мартін, подивившись в свою чергу на його досить гарне, одутле, безбарвне лице, одразу догадався, що той усю ніч прогуляв.

— Шукаєте роботи? — спитав незнайомець. — А що вмієте робити?

— Усяку чорну роботу, знаю морську справу, пишу на машинці, тільки не стенографую; можу їздити верхи, одним словом, беруся за все, — відповів Мартін.

Незнайомець кивнув.

— Це мені подобається. Мене звуть Доусон, Джо Доусон, і я шукаю собі помічника в пральню.

— Це не для мене, —Мартін посміхнувся, уявивши, як він прасує тонесеньку жіночу білизну. Але Джо Доусон йому сподобався, і він додав: — Я тільки просту білизну вмію прати, — навчився на морі.

Джо Доусон на хвилину задумався.

— То, може, ми порозуміємось? Ви вислухаєте мене? Мартін і собі кивнув головою.

— Це маленька пральня за містом, при готелі "Гарячі джерела". Робітників двоє — майстер і помічник. Я — майстер. Вам не треба буде за мене працювати, але слухати мене доведеться. Ну, то як, хочете скуштувати цієї науки?

Мартін подумав. Перспектива була спокуслива. Кілька місяців попрацювати, і далі він міг би вчитися. А він може і працювати й учитися на совість.

— Добрі харчі й окрема кімната, — сказав Джо.

Це вирішило справу. Мати окрему кімнату, де можна без перешкоди допізна палити газ!

— Але робота пекельна, — додав Джо. Мартін погладив свої випнуті м'язи.

— Мені до роботи не звикати.

— Тоді гаразд, — сказав Джо і взявся за голову. — Тьху, чорт. І досі в очах темніє. Ледь бачу. Вчора геть усі гроші пропив...