Війна і мир - Толстой Лев

Лікар і камердинер підняли шинель, якою він був накритий, і, скривившись від важкого запаху гнилого м'яса, що йшов від рани, стали розглядати це страшне місце. Лікар зостався чимсь дуже незадоволений, щось інакше переробив, повернув пораненого так, що той знову застогнав і від болю під час повертання знову втратив свідомість і став марити. Він усе говорив про те, щоб йому швидше дістали цю книгу і щоб підклали її туди.

— І хіба це важко вам!—казав він.— У мене її нема—дістаньте, будь ласка, підкладіть на хвилиночку,— говорив він жалісним голосом.

Лікар вийшов до сіней, щоб помити руки.

— Ох, безсовісні, далебі,— казав лікар до камердинера, який лив йому на руки воду.— Тільки на хвилину недоглянув. Це ж такий біль, що я дивуюся, як він терпить.

— Ми, здається, підклали, господи боже мій,— сказав камердинер.

Вперше князь Андрій зрозумів, де він був і що з ним було, І згадав, що його було поранено і як, у ту хвилину, коли коляска зупинилась у Митищах, він попросився до хати. Сплутавшись знову від болю, він вдруге опам'ятався в хаті, коли пив чай, і тут знову, повторивши у своєму спогаді все, що з ним було, він найвиразніше уявив собі ту хвилину на перев'язочному пункті, коли, під час споглядання страждань нелюбої людини, в нього виникли ці нові думки, що обіцяли йому щастя. І думки ці, хоч і неясно і не-визначено, тепер знову запанували в його душі. Він зпадав, що в нього було тепер нове щастя і що це щастя мало щось таке спільне з євангелієм. Саме тому він і попросив євангеліє. Але те, що потривожили його рану, і нове перевертання знову змішало його думки, і він втретє пробудився до життя в повній тиші ночі. Усі спали навколо нього. Цвіркун цвірчав у хаті через сіни, на вулиці хтось кричав і співав, таргани шелестіли по столу, по образах і по стінах, товста муха билася в нього по узголів'ю та біля лойової свічки, що стояла коло нього і нагоріла великим грибом.

Душа його була не в нормальному стані. Здорова людина звичайно мислить, відчуває і згадує одночасно про незчисленну кількість речей, але має волю і силу, обравши один ряд думок чи явищ, на цьому ряді явищ зупинити всю свою увагу. Здорова людина в хвилину найглибшого роздуму відривається, щоб сказати чемне слово людині, що ввійшла, і знову повертається до своїх думок. А душа князя Андрія була не в нормальному стані з цього погляду. Всі сили його душі були більш діяльні, більш ясні, ніж будь-коли, але вони діяли поза його волею. Найрізноманітніші думки та уявлення одночасно владали ним. Іноді думка його раптом починала працювати, і так сильно, ясно і глибоко, як ніколи вона не була спроможна діяти у здоровому стані; але раптом, посеред своєї роботи, вона уривалася, замінювалась яким-небудь несподіваним уявленням, і не було сили повернутись до неї.

"Так, мені відкрилося нове щастя, невід'ємне від людини,-— думав він, лежачи в напівтемній тихій хаті і дивлячись вперед гарячково-розширеними, застиглими очима.— Щастя, яке перебуває поза матеріальними силами, поза матеріальними зовнішніми впливами на людину, щастя однієї душі, щастя любові! Зрозуміти його може кожна людина, але усвідомити і приписати його міг лише бог. Але як же бог приписав цей закон? Чому син?.." І раптом хід думок.цих урвався, і князь Андрій почув (не знаючи, марить він чи в дійсності чує це), почув якийсь тихий шепіт, що безугавно в такт повторював: "І піті-піті-піті" і потім "і ті-ті" і знову "і піті-піті-піті" і знову "і ті-ті". Разом з цим, під звук цієї шепітливої музики, князь Андрій почував, що над обличчям його, над самою серединою споруджувалась якась химерна ефірна будова з тонких голок чи скалочок. Він почував (хоч це і тяжко йому було), що йому треба старанно держати рівновагу для того, щоб ця будова, піднімаючись, не завалилась; але вона все ж завалювалась і знову повільно споруджувалась під рівномірні звуки шепітливої музики. "Тягнеться! тягнеться! розтягається і все тягнеться",— говорив сам до себе князь Андрій. Прислухаючись до шепоту і відчуваючи, як тягнеться і споруджується з голок ця будова, князь Андрій разом з тим бачив уривками червоне, обведене колом світло свічки і чув шарудіння тарганів і шурхотіння мухи, що билася на подушці і на його обличчі. І щоразу, як муха торкалась його обличчя, вона викликала пекуче відчуття; але разом з тил* його дивувало, що, вдаряючись у саму царину будови, яка споруджувалась на обличчі його, муха не руйнувала її. А, крім того, було ще одно важливе. Це було біле коло дверей, це була статуя сфінкса, яка теж тяжіла над ним.

"А може, це моя сорочка на столі,— думав князь Андрій,— а це доої ноги, а це двері; але чому ж усе тягнеться і висувається і піті-піті-піті і ті-ті— і піті-піті-піті..." — Годі, перестань, будь ласка, облиш,— тяжко просив когось князь Андрій. І раптом знову незвичайно ясно і сильно випливала думка і почуття.

"Так, любов (думав він знову цілком ясно), але не та любов, яка любить за що-небудь, для чого-небудь або чому-небудь, а та, яку я вперше спізнав, коли, помираючи, побачив свого ворога і проте полюбив його, й спізнав це почуття любові, яке є самою суттю душі і для якої не треба об'єкта. Мене й тепер охоплює це блаженне почуття. Любити ближніх, любити ворогів своїх. Усе любити — любити бога в усіх проявах. Любити людину дорогу можна людською любов'ю; але тільки ворога можна любити любов'ю божою. І ось тим-то я спізнав таку радість, коли відчув, що люблю його. Що з ним? Чи живий він... Коли любиш людською любов'ю, можна від любові перейти до ненависті; а божа любов не може змінитися. Ніщо, ні смерть, ніщо не може зруйнувати її. Вона є суть душі. А як багато людей я ненавидів у своєму житті. І з усіх людей нікого більш не любив я і не ненавидів, як її". І він ясно уявив собі Наташу не так, як уявляв собі її раніш, з однією чарівністю її, радісною для себе; а вперше уявив собі її душу. І він зрозумів її почуття, її страждання, сором, каяття. Він тепер вперше зрозумів усю жорстокість своєї відмови, бачив жорстокість свого розриву з нею. "Якби мені було можливо ще лише один раз побачити її. Один раз, дивлячись у ці очі, сказати..."

І піт. піті-піті і ті-ті, і пїті-піті — бум, ударилась муха... І увага його раптом перенеслася в інший світ дійсності і марення, в якому щось відбувалось особливе. Так само в цьому світі все споруджувалася, не руйнуючись, будова, так само тяглося щось, так само, з червоним кружалом, горіла свічка, та ж сорочка-сфінкс лежала біля дверей; але, крім усього цього, щось скрипнуло, війнуло свіжим вітром, і новий білий сфінкс, стоячий, з'явився перед дверима. І в голові цього сфінкса було бліде обличчя і блискучі очі тієї самої Наташі, про яку він щойно думав.

"О, яке тяжке це безперестанне марення!" — подумав князь Андрій, намагаючись вигнати це обличчя зі своєї уяви. Але обличчя це стояло перед ним з чіткістю дійсності, і обличчя це наближалося. Князь Андрій хотів повернутися до попереднього світу чистої мислі, та він не міг, і марення втягало його в свою царину. Тихий голос пошепки провадив своє розмірене белькотіння, щось гнітило, тяглося, і дивне обличчя стояло перед ним. Князь Андрій зібрав усю свою силу, щоб опам'ятатися; він поворушився, і раптом у вухах його задзвеніло, в очах помутилось, і він, наче в воду занурився, знепритомнів. Коли він прийшов до пам'яті, Наташа, та сама жива Наташа, яку з усіх людей на світі йому найбільш хотілось любити тією новою, чистою, божою любов'ю, що була тепер відкрита йому, стояла перед ним на колінах. Він зрозумів, що це була жива, справжня Наташа, і не здивувався, а тихо зрадів. Наташа, стоячи навколішки, злякано, але прикуто (вона не могла поворушитись) дивилась на нього, стримуючи ридання. Обличчя в неї було бліде й нерухоме. Тільки в нижній частині його тріпотіло щось. '

Князь Андрій полегшено зітхнув, усміхнувся і простягнув руку.

— Ви? — сказав він.— Яке щастя!

Наташа швидким, але обережним порухом присунулась на колінах до нього і, взявши обережно його руку, нагнулась над нею обличчям і стала цілувати її, ледве торкаючись губами.

— Простіть! — сказала вона пошепки, підвівши голову і глянувши на нього.— Простіть мені!

— Я вас люблю^— сказав князь Андрій.

— Простіть...

— Що простити? — спитав князь Андрій.

— Простіть мені те, що я зро... била,— ледве чутним, уривчастим шепотом промовила Наташа і частіше стала, ледве торкаючись губами, цілувати його руку.

— Я люблю тебе дужче, краще, ніж перше,— сказав князь Андрій, піднімаючи рукою її обличчя так, щоб можна було дивитися в її очі.

Очі ці, налиті щасливими слізьми, боязко, жалісливо і радіснолюбовно дивились на нього. Худе і бліде Наташине обличчя з розпухлими губами було більш ніж негарне, воно було страшне. Але князь Андрій не бачив цього обличчя, він бачив сповнені сяйва очі, що були прекрасні. Ззаду за ними почувся гомін.

Петрр-камердинер, уже зовсім прокинувшись, збудив лікаря. Тимохін, не спавши весь час від болю в нозі, давно вже бачив усе, що робилося, і, старанно закриваючи простиралом своє неодягнене тіло, щулився на лаві.

— Що це таке? — сказав лікар, підвівшись зі своєї постелі.— Ідіть, будь ласка, добродійко.

В цей самий час у двері стукала покоївка, яку послала графиня, спохватившись за дочкою.

Як сомнамбула, яку розбудили серед її сну, Наташа вийшла з кімнати і, повернувшись до своєї хати, ридаючи впала на свою постіль.

З цього дня, під час усієї дальшої подорожі Ростових, на всіх відпочинках і нічлігах Наташа не відходила від пораненого Волконського, і лікар мусив признатися, що він не чекав від дівиці ні такої твердості, ні такого вміння доглядати пораненого.

Хоч якою страшною здавалася для графині думка, що князь Андрій міг (дуже імовірно, як казав лікар) померти під час подорожі на руках у її дочки, проте вона не могла чинити опір Наташі. Хоча внаслідок зближення, що тепер встановилося між пораненим князем Андрієм і Наташею, спадало на думку, що в разі одужання колишні взаємини нареченого і нареченої буде відновлено, ніхто, а тим більш Наташа і князь Андрій, не говорив про це: нерозв'язане питання—життя чи смерть,—що висіло не тільки над Волконським, але й нйд цілою Росією, заслоняло всі інші передбачення.

XXXIII

З вересня П'єр прокинувся пізно.