Війна і мир - Толстой Лев

Мисль, яка заспокоїла Растопчина, була не нова. Відтоді як існує світ і люди вбивають одне одного, ніколи жодна людина не заподіяла злочину над іншою людиною, не заспокоюючи себе цією самою мислю. Мисль ця— le bien publique8, добро інших людей.

Для людини, не охопленої пристрастю, добро це ніколи не відоме; але людина, яка учиняє злочин, завжди певно знає, в чому полягає це добро. І Растопчин тепер знав це.

Він у міркуваннях своїх не тільки не дорікав собі за зроблений вчинок, але й знаходив причини самозадоволення в тому, що він так вдало зумів скористатися з цього à propos4— покарати злочинця і разом з тим заспокоїти натовп.

"Верещагіна судили і засудили до страти,— думав Растопчин (хоч Верещагіна сенат засудив лише до каторжної роботи).— Він був запроданець і зрадник; я не міг залишити його непокараним, і потім je faisais d'une pierre deux coups5: я для заспокоєння віддав жертву народові і скарав лиходія".

Приїхавши до свого заміського дому і захопившись домашніми розпорядженнями, граф цілком заспокоївся.

Через півгодини граф їхав добрими кіньми через Сокольниче поле, вже не згадуючи про те, що було, а думаючи і міркуючи лише про те, що буде. Він їхав тепер до Яузького мосту, де, йому сказали, був Кутузов. Граф Растопчин готував у своїй уяві ті гнівні і дошкульні докори, які він зробить Кутузову за його обман. Він дасть відчути цьому старому придворнохму лисові, що відповідальність за всі нещастя, які мають статися від залишення столиці, від загибелі Рооії (як думав Растопчин), ляже лише на йоге/ стару голову, що вижила з розуму. Обдумуючи заздалегідь те, що він скаже йому, Растопчин гнівно обертався в колясці і сердито оглядався на всі боки.

Сокольниче поле було пустельне. Тільки в кінці його, біля богадільні та жовтого дому, видно було купки людей у білій,одежі

1 загального добра,

2 шлях мій був би зовсім інакше накреслений,

3 загальне добро,

4 нагоди,

6 я одним каменем зробив два удари:

1 кілька таких самих людей поодинці йшли полем, щось вигукували й розмахували руками.

Один з них біг навперейми колясці графа Растопчина. І сам граф Растопчин, і його кучер, і драгуни, всі дивилися, з невираз— ' ним почуттям жаху та цікавості на цих випущених божевільних і особливо на того, що підбігав до них. Хитаючись на своїх довгих худих ногах, метляючи на вітрі полами халата, божевільний цей швидко біг, не зводячи очей з Растопчина, і кричав йому щось хрипким голосом, роблячи знаки, щоб він зупинився. Обросле нерівними жмутиками бороди, понуре й урочисте обличчя божевільного було худе й жовте. Чорні агатові зіниці його бігали низько і тривожно по шафраново-жовтих білках.

— Стій! Зупинись! Я кажу! — вигукував він пронцзливо і знову щось, задихаючись, кричав із значущими інтонаціями та жестами.

Він порівнявся з коляскою і біг з нею поруч.

— Тричі вбили мене, тричі воскресав з мертвих. Вони побили камінням, розп'яли мене... Я воскресну... воскресну... воскресну. Розтерзали моє тіло. Царство боже зруйнується... Тричі зруйную і тричі відновлю його,— вигукував він, дедалі підвищуючи голос. Граф Растопчин раптом зблід так, як він зблід тоді, коли натовп кинувся на Верещагіна. Він одвернувся.

— Па... паняй швидше! — крикнув він до кучера тремтячим голосом.

Коляска помчала на всю прудкість коней; але довго ще позад себе граф Растопчин чув, усе далі й далі, божевільний розпачливий крик, а перед очима бачив лише здивовано-злякане, закривавлене обличчя зрадника в хутряному кожушку.

Хоч який свіжий був цей спогад, Растопчин почував тепер, що він глибоко, до крові, врізався в його серце. Він ясно почував тепер, що кривавий слід цього опогаду ніколи не загоїться, а навпаки, що далі, то зліше, болючіше житиме до кінця життя цей страшний спогад у його серці. Він чув, здавалося йому тепер, звуки своїх слів: "Рубей його, ви головою відповісте мені!" — "Нащо я сказав ці слова! Якось ненароком сказав... Я міг не сказати їх (думав він) : тоді нічого б не було". Він бачив злякане і потім раптом пойняте люттю обличчя драгуна, який ударив, і погляд мовчазного, несміливого докору, що його кинув на нього цей хлопець у лисячому кожушку... "Але я не для себе зробив це. Я повинен був зробити так. La plèbe, le traître...le bien publique"1,— думав він.

Біля Яузького мосту все ще товпилося військо. Було гаряче. Кутузов, понурий, сумний, сидів на лавочці біля мосту і нагайкою водив по піску, коли до нього бучно підлетіла коляска. Чоловік у генеральському мундирі, у капелюші з плюмажем, з метушкими, чи то гнівними, чи то зляканими очима підійшов до Кутузова і стаз по-французькому говорити йому щось. Це був граф Растопчин.

1 Чернь, лиходій... загальне добро,.

Він говорив Кутузову, що прибув сюди тому, що Москви і столиці нема більш і що є лише армія.

— Було б інакше, якби ваша світлість не сказали мені, що ви не здасте Москви, не давши нового бою: всього цього не було б! —сказав він.

Кутузов дивився на Растопчина і, наче не розуміючи значення звернених до нього слів, старанно силкувався прочитати щось особливе, написане в цю хвилину на обличчі людини, що говорила з ним. Растопчин, збентежившись, замовк. Кутузов злегка похитав головою і, не зводячи допитливого погляду з обличчя Растопчина, тихо промовив: .

— Так, я не віддам Москви, не давши бою.

Чи думав Кутузов про щось зовсім інше, кажучи ці слова, чи навмисне, знаючи їх нісенітність, сказав їх, але граф Растопчин нічого не відповів і поспішно відійшов від Кутузова. І дивна річ! Головнокомандуючий Москви, гордий граф Растопчин, узявши в руки нагайку, підійшов до мосту, де збились докупи підводи, і став, вигукуючи, розганяти їх.

XXVI

О четвертій годині пополудні війська Мюрата вступали в Москву. Попереду їхав загін віртемберзьких гусарів, позаду з великим почтом їхав на коні сам неаполітанський король.

Коло середини Арбату, поблизу Ніколи Явленого, Мюрат зупинився, чекаючи звістки від передового загону про те, в якому стані перебуває міська фортеця "Іе Кгетііп".

Навколо Мюрата зібралася невеличка купка людей з тих мешканців, що залишилися в Москві. Усі з боязким подивом дивилися на чудного, прикрашеного пір'їнами та золотом довговолосого начальника.

— Що, це сам цар їхній, чи що? Нічого собі! — чути було тихі тол оси.

Перекладач під'їхав до купки людей.

— Кашкета скинь он... кашкета,— заговорили в юрмі, звертаючись один до одного. Перекладач звернувся до одного старого двірника і спитав, чи далеко до Кремля. Двірник, недомислено прислухаючись до чужого йому польського акценту і не впізнаючи в пе-рекладачевій говірці російської мови, не розумів, що йому говорили, і ховався за інших.

Мюрат наблизився до перекладача і звелів спитати, де російські війська. Один з росіян зрозумів, про що його питали, і кілька голосів, разом стали відповідати перекладачеві. Французький офіцер з передового загону під'їхав до Мюрата і повідомив, що ворота в фортецю забиті і що, певне, там засідка.

— Добре,— сказав Мюрат і, звернувшись до одного з панів свого почту, наказав висунути чотири легких гаомати і обстріляти ворота.

Ш

Артилерія риссю виїхала з-за колони, що йшла за Мюратом, і поїхала по Арбату. Спустившись до кінця Вздвиженки, артилерія зупинилася і вистроїлась на площі. Кілька французьких офіцерів розпоряджались гарматами, розставляючи їх, і дивилися в Кремль у зорову трубу.

В Кремлі дзвонили в усі дзвони на вечерню, і цей дзвін турбував французів. Вони гадали, що це заклик до зброї. Кілька чоловік піхотних солдатів побігли до Кутаф'євських воріт. У воротях лежали колоди і тесові щити. Два рушничних постріли розітнулися з-під воріт, як тільки офіцер з командою став підбігати до них. Генерал, який стояв біля гармат, крикнув офіцерові командні слова, і офіцер з солдатами побіг назад.

Пролунало ще три постріли з воріт.

Одним пострілом зачепило ногу французького солдата, і чуд" ний галас небагатьох голосів пролунав з-за щитів. На обличчях французьких генерала, офіцерів і солдатів одночасно, як по команді, попередній вираз веселості і спокою замінився завзятим, зосередженим виразом готовості на боротьбу і страждання. Для них усіх, починаючи від маршала і до останнього солдата, це місце було не Вздвиженка, Мохова, Кутаф'я і Троїцькі ворота, а нова місцевість нового поля, певне, кровопролитного бою. І всі підготувались до цього бою. Галас за ворітьми затих. Гармати було висунуто. Артилеристи здмухували нагорілі пальники. Офіцер скомандував "feu"1, і два свистючі звуки бляшанок пролунали один за одним. Картечні кулі затріскотіли по каменю воріт, по колодах та щитах, і дві хмарки диму загойдалися на площі.

Через якусь часинку після того, як затихли перекоти пострілів по кам'яному Кремлю, чудний звук почувся над головами французів. Величезна зграя галок знялася над стінами і, каркаючи і знімаючи шум тисячами крил, закружляла в повітрі. Разом з цим шумом розлігся людський самотній крик у воротях, і з-за диму з'явилася постать чоловіка без шапки, в каптані. Тримаючи рушницю, він націлявся у французів.— Feu!— повторив артилерійський офіцер, і одночасно пролунали один рушничний і два гарматних постріли. Дим знову заслонив .ворота.

За щитами більше ніщо не ворушилось, і піхотні французькі солдати з офіцерами пішли до воріт. У воротях лежали три поранених і чотири вбитих чоловіка. Два чоловіка в каптанах утікали низом, вздовж стін, до Знаменки.

— Enlevez-moi ça2, — сказав офіцер, показуючи на колоди і трупи; і французи, добивши поранених, перекинули трупи вниз за огорожу. Хто були ці люди, ніхто не знав. "Enlevez-moi ça", — тільки сказано було про них, і їх викинули і прибрали потім, щоб вони не смерділи. Лише Тьєр присвятив їх пам'яті кілька красномовних рядків: "Ces misérables avaient envahi la citadelle sacrée,

1 пали!

2 — Приберіть це,

s'étaient emparés des fusils de l'arsenal, et tiraient (ces misérables) sur les Français. On en sabra quelques'uns et purgea le Kremlin de leur présence"1.

Мюрата повідомили, що шлях розчищено. Французи увійшли в ворота і стали розташовуватись табором на Сенатській площі. Солдати викидали стільці з вікон сенату на площу і розкладали вогнища.

Другі загони проходили через Кремль і розміщалися по Маро-сейці, Лубянці, Покровці.