Майкл, брат Джеррі - Лондон Джек
Він уміє рахувати до п’яти й розуміє, коли бува більше, ніж п’ять, тільки чисел, більших за п’ять, не знає.
— Агов, Гансоне! — ревнув капітан Йоргенсен через усю пивницю до свого кухаря. — Агов, надолобню! Іди сюди, випий кухоль пива!
Гансон підійшов і присунув собі стільця.
— Плачу за пиво я, — сказав шкіпер, — але замовляй ти, Доутрі. Дивись, Гансоне, який це вчений собака. Він рахує краще за тебе. Нас тут троє. Доутрі замовить три кухлі пива. Пес почує слово три. А я покажу кельнерові два пальці. Він принесе два кухлі, і пес на нього загавкає. Ось побачиш.
Усе так і вийшло, Майкл не вгамувався, поки не принесено третього кухля.
— Не вміє він рахувати, — вирішив Гансон. — Він просто бачить, що один зостався без пива. Він знає, що в кожного мусить бути кухоль. Того й гавкає.
— Стривайте, це ще не все, — похвалився Доутрі. — Нас тут троє. Замовмо чотири кухлі. Тоді кожен матиме кухоль, і однаково Кілені загавкає на кельнера.
І справді, вже цілком збагнувши, у чому річ, Майкл шаленів, поки кельнер не приніс четвертого кухля. Тим часом стіл обступили люди, і кожне хотіло замовити пиво, щоб випробувати собаку.
— Слава богу, — мурмотів сам до себе Доутрі. — Що воно за світ! Тільки-но сидів без пива, а за хвилину — хоч залийся.
Декотрі навіть хотіли купити Майкла, пропонуючи сміховинну ціну — п’ятнадцять чи двадцять доларів.
— Знаєш що, — шепнув капітан Йоргенсен стюардові, відвівши його в кут. — Подаруй мені песика, і я налупцюю Гансона хоч зараз, а ти завтра приходь на роботу.
А хазяїн "Землекопського дому" відвів Доутрі до іншого кутка й теж шепнув:
— Приходьте сюди щовечора з вашим собакою. Жвавіш торгуватиметься. Я вам даватиму пиво задарма й півдолара грішми за вечір.
І та пропозиція зродила в стюардовій голові велику ідею. Вдома, коли Квек роззув його, він сказав Майклові:
— Ось воно що, Кілені. Як ти вартий для того шинкаря півдолара за вечір і безкоштовного пива, то й для мене ти вартий стільки… і навіть більше, синку, навіть більше. Бо він хоче тільки зиску. Того ж бо він і продає пиво, а не купляє. А ти, Кілені, не полінуєшся трохи попрацювати для мене, я знаю. Нам треба грошей. І Квек, і містер Грінліф, і Кокі, не кажучи вже за тебе й за мене, — усі ми мусимо їсти-пити. Та й комірне добувати нелегко, а роботу знайти ще тяжче. Як ти скажеш, синку? Повештаємося завтра, побачимо, скільки нам пощастить грошенят загребти?
І Майкл, що сидів на колінах у стюарда, очима до очей, носом до носа, а мордою в стюардових долонях, аж корчився з радощів, і мелькав язиком, і крутив куцим хвостиком. Він не розумів слів, але вони його тішили, бо то говорив стюард.
РОЗДІЛ XVIII
Шпакуватий судновий стюард і кошлатий ірландський тер’єр хутко стали примітними фігурами в нічному житті Барбарі, портового району Сан-Франциско; Доутрі ще вдосконалив фокус із рахунком, беручи із собою Кокі. Тепер, коли кельнер не приносив потрібного числа кухлів, Майкл спочатку сидів тихо, аж поки папуга, стоячи на одній лапці, на таємний стюардів знак чіплявся другою Майклові за шию й нахиляв дзюб йому до вуха, ніби шепотів щось. А тоді Майкл оглядав кухлі на столі й починав гавкати на кельнера.
Та справжнього успіху зажили Доутрі з Майклом, коли вперше проспівали "Я хочу до Ріо". Відбулось те в матроському танцювальному залі на Пасіфік-стріт, й усі танці припинились, а матроси здійняли галас, викликаючи собаку-співака на біс. І хазяїн дансингу нічого не втратив, бо ніхто не виходив, а навпаки, напихалося люду більше й більше, поки Майкл виконував увесь свій репертуар: "Боже, бережи короля", "Люлі-люлі", "Веди нас, зоре", "Краю рідний, краю" та "Шенандоа".
Для Доутрі це означало вже щось більше, ніж дармове пиво; бо коли він зібрався йти додому, хазяїн дансингу тицьнув йому в руку три срібні долари й попросив прийти із собакою й завтра ввечері.
— За оце-о? — спитав Доутрі, зневажливо позирнувши на гроші.
Хазяїн квапливо додав два долари, і Доутрі пообіцяв прийти.
— А однаково, Кілені, — сказав він Майклові, лягаючи спати, — я гадаю, синку, що ми з тобою варті більш, як п’ять доларів. Адже такого, як ти, ще світ не бачив. Справжній собака-спі-вець, трохи не будь-яку пісню можеш проспівати вдвох зі мною, а з півдесятка й сам, без мене. Кажуть, Карузо дістає тисячу доларів за вечір. Ну, ти, звісно, не справжній Карузо, зате єдиний у світі собачий Карузо. А я, синку, буду твоїм антрепренером. Як ми не заробимо тут двадцяти доларів за вечір, то перемандрує-мо, синку, у шикарніші квартали. І наш старий добродій у "Бронксі" перебереться до фасадного номера. А Квекові купимо справжнього костюма. Кілені, синку, та ми так розбагатіємо, що як містер Грінліф не підчепить дурника, то труснемо самі капшуком, купимо шхуну й подамося з ним шукати скарби, тобто самі станемо дурниками — ти і я.
Портовий район Барбарі, що був окремим моряцьким містечком за тих часів, коли Сан-Франциско ще мав славу найпершого кубла відчайдухів на всі сім морів світу, давно вже злився з містом і тепер половину своїх прибутків мав із цікавих гультяїв, що приїздили розважатись і не шкодували грошей. Серед вищого товариства стало просто модою, надто коли треба було побавити гостей зі Сходу, увечері годину чи й кілька їздити в автомобілях від дансингу до дансингу й від шинку до шинку. Коротше кажучи, Барбарі став таким самим прикметним місцем, як Китайський квартал або готель "Бескет".
Незабаром Дег Доутрі почав одержувати щовечора двадцять доларів за два двадцятихвилинні виступи й мусив відмовлятися від стількох дармових кухлів пива, що стало б напоїти добрий десяток чоловік із такою спрагою, як у нього. Ще ніколи не знав він таких розкошів; і треба сказати, що й Майкла те тішило. Хоча не так за себе, як за Стюарда. Він служив Стюардові й усім серцем жадав так служити.
Властиво, Майкл зробився годівником цілої родини, усі члени якої тепер жили в достатку. Квек аж сяяв у жовтих черевиках, ка-пелюсі-котелку та сірому костюмі з бездоганно напрасованою стрілкою на штанях. Він захопився кінематографом і щодня витрачав на нього двадцять або й тридцять центів, висиджуючи по кілька однакових сеансів уряд. Тепер хатнє господарство забирало в нього небагато часу, бо їли вони по рестораціях. А Старий Моряк не лише перебрався в готелі "Бронкс" до дорожчого номеру з вікнами на вулицю: Доутрі ще й наполіг, щоб він брав більше грошей на витрати й часом запрошував котрого-небудь знайомого на виставу чи концерт, а потім відвозив додому в таксі.
— Не довіку ми так житимемо, Кілені, — казав Стюард Майклові. — Тільки-но наш старенький добродій зуміє підчепити на гачок нову компанію багатіїв, охочих до скарбів, ми гайнемо в морську блакить, синку, і добре судно гойдатиметься у нас під ногами, і хвиля хлюпатиме на палубу та стікатиме в шпігати.
Ми не тільки співатимемо про Ріо всілякій шпані, а й справді туди попливемо. Хай вони западуться зі своїми гнилими містами. Нам пасує море — мені, і тобі, Кілені, і старенькому добродію, й Квекові, і Кокі. Не для міського життя нас створено, синку. Нездорове воно. І знаєш, синку, хоч вір, хоч ні, я чую, що вже не той роблюся. Обважнів якось, нема давнього сприту, і нудно мені вечір за вечором сидіти без діла. Мені аж душа мліє почути знову, як старенький добродій скаже ще раз: "А знаєте, стюарде, не завадило б перед обідом випити вашого чудового коктейлю". Ми візьмемо із собою в плавання невеличкий льодовник і вже догодимо йому як слід.
А глянь на Квека, Кілені. Це не його клімат. Він просто-таки хиріє. Як він ще попосидить по отих кінематографах, то наживе собі сухоти. Заради його здоров’я, і твого, і мого, і всіх нас, нам треба якнайхутчіше підняти якір та вирушити в край пасатів, що наскрізь тебе продимають живлющою морською сіллю.
І справді, Квек, хоча він ні на що не скаржився, видимо хирів. Пухлина, що з’явилась у нього під правою пахвою і спершу росла повільно й зовсім не боліла, тепер почала без упину нити. Він уже не міг проспати спокійно ніч, бо навіть сплячи на лівому боці, дві-чі-тричі, а то й чотири рази за ніч прокидався від болю. А-Мой, якби його не відіслала одразу до Китаю іміграційна управа, міг би пояснити, що то за пухлина, і так само міг би пояснити Дегові Доутрі, що означає ота нечутлива цятка між бровами в нього, яка дедалі більшала і вже прорізувалася зморшками, наче в лева. І міг би розтлумачити, що сталося з мізинцем його лівої руки. Доутрі спершу подумав, що розтяг сухожилок. Потім вирішив, що у вологому, туманному сан-франциському кліматі вже доп’яв собі хронічний ревматизм. І тому ще дужче прагнув податися скоріш у Південні моря, де тропічне сонце вижене з нього хворобу.
Як стюард, Доутрі звик стикатися з людьми вищого товариства. Але тут, на сан-франциському "дні", уперше в житті зійшовся він з ними як рівний із рівними. Більше навіть — вони самі прагнули зустрічатися з ним. Вони шукали його. Домагалися ласки посидіти з ним за одним столом і почастувати його пивом у яко-му-небудь гамірному шинку, де він саме виступав із Майклом. Вони б пригощали його й вином, не шкодуючи грошей, якби він не був такий відданий пиву. Декотрі навіть кликали його до себе додому: "Приходьте з вашим песиком, цим дивом, поспівати в нас", — однак Доутрі, хоча й пишався Майклом, відмовлявся, пояснюючи, що життя артиста занадто стомлює й не дозволяє таких товариських розваг. Але Майклові він признавався, що якби їм запропоновано півсотні доларів, вони б "бігцем туди побігли".
Серед безлічі знайомих, набутих за той час по шинках, двом судилося незабаром відіграти дуже важливу роль у житті Доутрі й Майкла. Перший, лікар і місцевий політичний діяч на ім’я Волтер Меріт Еморі, кілька разів мав нагоду посидіти за столом Доутрі, де поруч стюарда, як звикле, сидів на стільці й Майкл. Між іншим, із вдячності за таку ласку доктор Еморі дав стюардові свою візитну картку й сказав, що радий буде безкоштовно лікувати й хазяїна, і пса в разі потреби. На думку Доутрі, доктор Еморі був розумний і меткий чоловік, безперечно вправний лікар, але захланний і безжальний, як голодний тигр. Він сам сказав йому з брутальною відвертістю, яку тепер міг собі дозволити:
— Докторе, ви просто диво.
