Кракатит - Чапек Карел

А ось він, — Карсон з подиву свиснув, — просто чарівник. Якщо хочете, добуде вам з вісмуту водень. Ось як!

Сірі очі крізь щілинки повік глянули на Прокопа, що стояв збентежений і кипів люттю на Карсона.

— Дуже цікаво, — мовила княжна, дивлячись уже кудись інде. — Скажіть йому, хай мене трохи навчить цього при нагоді. А тепер — до побачення опівдні, так?

Прокоп майже своєчасно вклонився, і Карсон повів його до парку.

— Порода, — похвалив її Карсон. — У цій жінці відчувається порода. Горда, еге ж? Стривайте, пізнаєте її ближче.

Прокоп зупинився.

— Слухайте, Карсоне, не плещіть казна-чого, я ні з ким не маю бажання ближче знайомитись. Сьогодні або завтра я від'їжджаю, розумієте?

А Карсон гриз якусь стеблинку, ніби й не до нього мова.

— Шкода, — промовив він, — тут дуже гарно. Ну, що ж удієш...

— Скажіть мені нарешті де Томеш?

— Скажу, як будете від'їздити. А як вам сподобався старий?

— Що мені до нього? — промовив Прокоп.

— Та звісно. Антикварний тип, для параду. Та, на жаль, його кожного тижня паралізує. Зате Віллє — чарівна дівчина. Тут є також Егон, хлопчина вісімнадцяти років. Обоє сироти. Потім гості, якийсь кузен — принц Сувальський, всілякі офіцери, Ролауф, фон Граун, знаєте, з жокей-клубу, доктор Крафт, вихователь та інші. Сьогодні ввечері ви повинні прийти до нас. Товариська вечірка, жодного аристократа, самі інженери і таке інше, знаєте... Ось там, у моїй віллі, на вашу честь.

— Карсоне, — суворо сказав Прокоп, — я хочу серйозно з вами поговорити, перше ніж поїду.

— А куди квапитись? Відпочиньте поки що. Ну, я поспішаю. Можете робити, що забажаєте. Ніяких церемоній. Хочете скупатись — он там ставок. Нічого, нічого, про це — згодом. Робіть, що вам до вподоби. Ось що.

І він пішов.

XXIV

Прокоп тинявся по парку, невдоволений з чогось, і позіхав, невиспаний. Він дивувався, чого, власне, від нього хочуть, і з нехіттю позирав на свої великі, ніби солдатські, черевики та витерті штани. Заглиблений у такі думки, мало не вийшов аж на середину тенісного корту, де княжна грала з двома панками в білих костюмах. Він квапливо обминув їх і пустився в той бік, де, як гадав, був кінець парку. Тут парк закінчувавсь якоюсь терасою: кам'яна балюстрада і прямовисний мур заввишки з дванадцять метрів. Звідси можна було милуватись сосновим бором; внизу походжав солдат з насадженим на гвинтівку багнетом.

Прокоп звернув у той бік, де парк положисто спускався вниз. Тут він побачив ставок з купальнями, але, переборовши бажання викупатись, увійшов до прегарного березового гайка. Там були тільки штахети. Хвіртка не була замкнута, і нею можна було вийти до бору. Він тихо дійшов по слизькій глиці аж на край лісу. Але тут — сто чортів! — побачив огорожу з колючого дроту заввишки метрів чотири. Чи міцний цей дріт? Він спробував обережно рукою й ногою, але зразу побачив, що за ним уважно слідкує солдат з багнетом по другий бік огорожі.

— От спека, — правда? — заговорив Прокоп до нього, аби затерти свій вчинок.

— Сюдою не можна, — сказав вартовий, і Прокоп, крутнувшись на підборах, пішов попід колючим дротом.

Старий бір перейшов у молодняк, а далі стояли якісь обори та хліви, як видно, скотний двір. Він зазирнув туди крізь огорожу, там зразу ж розлігся страшенний гавкіт, і добрий десяток догів, вовкодавів тощо кинувся до нього. Чотири пари недовірливих очей визирнули з чотирьох дверей. Прокоп на всяк випадок привітався і хотів був іти далі, але один із служби наздогнав його, сказав, що "туди не можна", — повів його назад, до хвіртки в березовому гаю.

Все це зіпсувало настрій Прокопові. "Карсон, мусить мені сказати, кудою тут вийти, — подумав він. — Я ж не канарка, щоб мене держати в клітці". Він обминув тенісний корт і попрямував до паркової доріжки, якою Карсон вів його нагору, до замку. Але враз перед ним з'явився, ніби з фільму, хлопець у пласкому береті й запитав, куди він має намір іти.

— Хочу вийти звідси, — сказав Прокоп коротко.

Але хлопець йому пояснив, що "туди не можна", там військові склади; щоб туди пройти, треба мати перепустку від дирекції.

— Ворота, що ведуть із замку, он там, на головному шляху ліворуч, будь ласка.

Тоді Прокоп подався до головного шляху, звернув ліворуч і прийшов до великої ґратчастої брами. Старий воротар пішов відчиняти.

— Прошу папірця.

— Якого папірця?

— Перепустку.

— Яку перепустку?

— Дозвіл на прохід.

Прокоп розлютився.

— Що ж це — я в тюрмі?

Дідок з жалем здвигнув плечима.

— Пробачте, але мені так сьогодні наказали.

"Нещасний, — подумав про себе Прокоп, — чи ж ти зможеш кого затримати? Досить ворухнути ось так рукою..."

Але з вікна сторожки саме виглянуло знайоме обличчя, дуже схоже на лице такого собі Боба.

І Прокоп, не докінчивши думки, повернувся і пішов назад до замку. "Стонадцять чортів, — подумав він, — оце то попав; виходить, ніби я й справді ув'язнений. Гаразд, поговорю про це з Карсоном. Передусім я начхаю на їхню гостинність і не піду на обід. Не буду сидіти з тими опудалами, що там, на тенісному корті, смійлися мені в спину". І, дуже обурений, Прокоп пішов до вказаного йому помешкання, і в гніві сів на старовинний шезлонг, аж затріщало. Трохи згодом постукав до нього пан Пауль і ввічливо запитав, чи піде він обідати.

— Не піду, — відрубав Прокоп.

Пауль уклонився й зник. За хвилину він повернувся, везучи перед собою столика на колесах, заставленого склянками, тонкого порцеляною, сріблом.

— Пробачте, яке ви любите вино? — запитав делікатно. Прокоп буркнув, щоб йому дали спокій.

Пауль попрямував навшпиньках до дверей і взяв там з двох білих лап велику миску.

— Consommé de tortues , — шепнув він, зосереджено наливаючи суп Прокопові, після чого миска знову щезла в білих лапах.

Тим же шляхом прийшла риба, печеня, салат, — страви, що їх Прокоп зроду не їв і навіть достоту не знав, як їх їсти, а тому й бентежився перед Паулем, соромлячись показати своє невміння.

— Сядьте, — сказав до нього, пробуючи на смак і нюхаючи терпкувате біле вино.

Пауль стримано вклонився і залишився, звичайно, стояти.

— Послухайте, Пауль, як ви гадаєте, я тут ув'язнений? — питав далі Прокоп.

Пауль чемно здвигнув плечима.

— Пробачте, не можу знати.

— Як мені звідси вийти?

Пауль з хвилину поміркував.

— На головний шлях, а потім ліворуч. Звелите, добродію, подати кави?

— Гаразд.

Прокоп ошпарив собі горлянку чудовим мокко, а Пауль тим часом подав йому всі аромати Аравії в сигарниці й срібну запальничку.

— Послухайте, Пауль, — почав знову Прокоп, відкушуючи кінець сигари, — дякую вам. Чи не знаєте ви тут такого Томеша?

Пан Пауль звів очі вгору, намагаючись пригадати.

— Пробачте, не знаю.

— А скільки тут солдатів?

Пан Пауль замислився.

— В головній вартівні майже двісті чоловік. Це піхота. Потім — польові жандарми, не знаю, скільки їх. В Балттін-Дортумі ескадрон гусарів. На полігоні в Балттін-Діккельні — артилеристи, вони змінюються.

— А чого тут польові жандарми?

— Пробачте, тут — воєнний стан. Через завод боєприпасів.

— Ага, і це все навколо охороняється?

— Тут лише патрулі, а цеп далі, за лісом.

— Який цеп?

— Охоронна зона. Туди нікому не можна.

— А коли хто бажає виїхати?

— Для цього треба мати дозвіл від коменданта. Може, ще чого бажаєте?

— Ні, дякую.

Прокоп простягся на шезлонгу, наче ситий бей. "Ну, побачимо, — сказав сам собі. — Поки що не так уже й зле". Він хотів усе як слід обмізкувати, але натомість пригадав, як скакав поперед нього Карсон. "Невже б я його не наздогнав?" — подумав він і побіг слідом, але Карсон якось піднісся, наче коник, над кущами і перелетів їх. Прокоп тупнув ногою й полетів за ним, дише підібгав ноги — і вже був над вершечками кущів. Відштовхнувся знов і полетів бозна-куди, вже не зважаючи на Карсона; пурхнув поміж деревами, легенький і вільний, як птах. Спробував кілька разів ударити ногами, як роблять плавці у воді, і піднісся ще вище. Це йому дуже сподобалось. Швидким темпом він підносився прямовисно вгору. Під ногами у нього, як гарно вималюваний план, відкривався замковий парк з альтанами, газонами та звивистими доріжками. Можна було розрізнити тенісний корт, ставок, дах замку, березовий гайок; а он там — псарня, сосновий бір і колюча огорожа; праворуч — починаються бараки з військовими складами, а за ними високий мур. Прокоп полетів у той бік парку, де ще не був. По дорозі впевнився, — те, що він вважав терасою, це, власне, колишня фортеця, могутня башта з галереєю і ровом, куди, видно, колись напускали зі ставка воду. Йому перш за все йшлося про ту частину парку, що лежить між головним входом і баштою; там — зарослі стежки і дикі кущі, заввишки вже тільки три метри, а під нею якийсь смітник чи купа компосту. Далі город зі стареньким плотом і зеленою хвірткою; за хвірткою шосе. "Подивлюся, що там", — сказав собі Прокоп, спускаючись поволі додолу. Аж раптом де не взявся на шляху ескадрон кінноти з оголеними шаблями, що мчав просто на нього. Прокоп підібгав ноги аж до підборіддя, щоб йому не відрубали їх; але від цього дістав такий розгін, що полетів угору як стріла. А коли глянув додолу, все стало дрібне, наче на карті. Шляхом їхала маленька батарея гармат; їхні блискучі стволи задираються вгору, вилітає біла хмарка, і — бах! — перша граната пролетіла в Прокопа над головою. "Пристрілюються", — подумав Прокоп і швидше завеслував руками, щоб дістатись вище. Бах! Друга граната загурчала в Прокопа під носом. Прокоп почав утікати щосили. Бах! Третій вибух перебив йому крила, Прокоп полетів стрімголов униз і... враз прокинувся. Хтось стукав у двері.

— Ввійдіть, — крикнув Прокоп і схопився на ноги, не розуміючи взагалі, де він.

Увійшов сивоволосий благородний з виду пан у чорному костюмі й низько вклонився.

Прокоп стояв, чекаючи, поки він не заговорить.

— Дребайн, — відрекомендувався міністр (принаймні!) і знову уклонився.

Прокоп так само низько вклонився йому.

— Прокоп, — відповів він. — Чим можу служити?

— Прошу вас хвилинку постояти так.

— Будь ласка, — мовив Прокоп злякано: що з ним будуть робити?

Сивоволосий пан дивився на Прокопа примруженими очима; нарешті обійшов його і втупив погляд у його спину.

— Будьте ласкаві, станьте трохи пряміше.

Прокоп випростався, наче солдат; що за біс?

— Дозвольте, прошу вас, — мовив пан і став навколішки перед Прокопом.

— Що вам потрібно? — крикнув Прокоп, відступаючи.

— Зняти мірку.