Республіка ШКІД - Пантелєєв Леонід

Якусь хвильку хлопці постояли на дорозі, оглядаючись і набираючись сил, потім Янкель нагнувся і шмигнув у картоплиння. За ним подався Япончик.

Відразу ж обидва вилаялися. Дійсність перевершила всі сподівання. Дощ залишив помітний слід: на городі стояли калюжі, глиниста земля перетворилася в липучу кашу.

Зате копати було легко. Просто руками смикали хлопці мокре бадилля, і воно покірно вилазило разом з цілим гніздом картоплі.

Працювали мовчки, зрідка тихо перекликаючись, щоб не загубити один одного, і нарешті, коли наволочки надулися так, що вже не могли вмістити більше жодної картоплини, хлопці виповзли на дорогу. Але тут, подивившись один на одного, вони не на жарт злякалися. Чистенькі білі сорочки стали сірі від глини.

— Здорово обробилися, — сумно промовив Янкель, але Япончик тільки люто зиркнув на нього й дав знак рушати назад.

Підходили до дачі.

— Хоча б не засипатися! Повз Вітині вікна треба йти, — попередив Янкель, але Японець і тут лишився безтурботний.

— Пусте. Він сліпий. Не помітить.

Хлопці благополучно дійшли до веранди, коли раптом у дверях показався Вікмиксор.

Обидва редактори шмигнули під веранду і причаїлися. Кроки наближалися.

— Не помітив, — тремтячи, заспокоїв себе Японець і раптом зіщулився.

— Єонін! Вилазь негайно! — пролунав окрик згори.

Обидва мовчали.

— Єонін! Ну, швидше!.. Кому я кажу!

— Вилазь, Япончик, — занепокоївся Янкель. — Запоролися, вилазь.

Кволе тільце Япончика показалося на світло, і, винувато блимаючи очима, він став перед Вікмиксором.

— А картопля де? — грізно спитав завідуючий.

— Яка картопля?

— Діставай картоплю, шельма! — гнівно заревів Вікмиксор.

Усе це від слова до слова чув Янкель, і, тремтячи всім тілом, він почав квапливо відсипати картоплю з наволочки; в голові у нього тим часом мелькали думки, щодалі страшніші.

"Засипалися… Ганьба… В лавру одішлють… Прощай, Стрельна… Прощай, Шкіда… і прощай… прощай, газета "Дзеркало"!.."

— Діставай картоплю! — гриміло нагорі.

Потім Янкель почув незвично тихий голос Япончика:

— Зараз, Вікторе Миколайовичу. — І сам Єонін показався перед щілиною.

Янкель мовчки сунув йому в руки наполовину опорожнену наволочку, і той поліз назад.

Нагорі завовтузились, і дві пари ніг, дрібно стукаючи по підлозі веранди, зникли.

Янкель обережно виліз і огледівся. Такому брудному іти в школу не можна. Треба вимитись і випрати сорочку. Тремтячи від холоду, він побіг до ставка, скинув білизну й заходився прати її, потім ретельно викрутив і надів. Од мокрої сорочки стало ще холодніше. Зуби дрібно цокотіли. Янкель побігав, щоб зігрітись і обсушити білизну на тілі, потім, намагаючись вдавати безтурботного, насвистуючи пішов до дачі.

Біля дверей його зустріли хлопці і запобігливо понасовували в руки жолудів.

— Скажи, що жолуді збирав. Вітя шукав тебе.

Однак жолуді були непотрібні. Тільки-но він прийшов у їдальню, на нього наскочили вихователі.

— Черних, негайно в спальню.

— Чого?

— Іди, не балакай.

У спальні сидів Вікмиксор. Побачивши Янкеля, він насупився.

— Роздягайся і лягай.

Янкель не зрозумів, чого він повинен лягати, але зрозумів, що заперечення не допоможуть.

— Де наволочка?

— Зараз принесу, Вікторе Миколайовичу.

Разом з картоплею з'явилася на світ і брудна, заяложена наволочка.

Потім редакторів роздягнули, просто забрали штани, примусивши їх таким чином лежати в ліжках під домашнім арештом.

Влітку це було дуже тяжке покарання, але тепер надворі вже снувала осінь, і покарання вплинуло мало.

Багато передумали Японець та Янкель, лежачи в ліжках. Вдень до них забігали, сповіщали останні новини:

— Вас у лавру одсилають!

— Вікмиксор оформляє супроводжуючі документи!

Новини були сумні, далі нікуди, і хлопці зажурилися.

Потім поступово звикли до думки, що їх виженуть із Шкіди. Горе вже видавалося звичним, і злочинці перестали вважати себе шкідцями.

На третій чи четвертий день чекання Янкель запропонував:

— Давай випустимо прощальний номер "Дзеркала".

Японець погодився.

Нелегко було робити останню газету.

Японець написав смішний фейлетон під назвою "Гроза городів". Читаючи, обидва сміялися з нещасливих пригод двох бандитів, а коли прочитали, задумалися. Сумно стало.

Фейлетон пустили головним матеріалом номера. Це було на часі.

Питання про те, чи переводити Янкеля та Японця, було злободенне і спірне. На педагогічній раді думки поділилися. Одні наполягали, щоб перевести хлопців до лаври, інші були за те, щоб їх залишити.

Янкель прикрасив фейлетон карикатурами, потім написав сумний ліричний вірш — опис осені. Приніс вірш і Костя Фінкельштейи — Кобчик, поет, який з'явився в Шкіді недавно, але вже став знаменитий.

Додали кілька дописів, і нарешті прощальний помер вийшов.

Про від'їзд у газеті не було ні слова, але номер цього разу вийшов невеселий.

Нарешті настав останній день.

Янкелю і Японцю видали білизну й веліли збиратися. Сірий, тьмяний ранок стояв за вікном, накрапав дощ, але коли хлопці, уже в пальтах і чоботях, уклавши свої пожитки, вийшли на веранду, їх там ждала вся Шкіда.

Хлопці попрощалися.

Вийшов Вікмиксор, сухо кинув:

— Ходімо.

Ось уже й Петергофське шосе. Блищать вологі трамвайні рейки. Хлопці востаннє оглянулися на дачу, де лишили своїх товаришів, халдеїв і "Дзеркало", улюблене дітище, вирощене їхніми власними руками…

Сіли в трамвай.

Усю дорогу Вікмиксор мовчав.

Біля Нарвських воріт хлопці вийшли, чекаючи дальших розпоряджень.

Вікмиксор, не дивлячись на них, процідив:

— Зайдімо в школу.

Пішли по знайомих вулицях. У місті осінь була ще помітніша. Панелі потемніли від дощу, бруду, з дахів капала вода, хоч дощу вже не було.

Показався знайомий жовтий будинок Шкіди. Серця у хлопців тьохнули.

Вони пройшли двір, піднялися сходами на другий поверх.

Двері відчинив двірник.

Кроки незвично гучно відлунювали в пустинних кімнатах. Дивними видавалися порожні, мертві класи, де взимку. жодної хвилини не було тихо, де весь час чулося вищання, регіт, тріск парт, співи…

Вікмиксор залишив хлопців і пішов у свій кабінет.

Янкель і Японець перезирнулися. Шкода було розлучатися з Шкідою, до якої вони так звикли, а тепер і зовсім не стало сили терпіти — особливо коли вони побачили знайомі парти з вирізаними ножиком написами: "Янкель-дурень", "Япончик-пончик".

Колись образливі слова раптом набули незвичної чарівності.

Хлопці довго розглядали ці написи. Потім Янкель розчулено сказав:

— Це Горобець вирізав.

— Так, це він, — мрійливо підтакнув Японець і раптом, подивившись на товариша, сказав: — Давай спробуємо? Може, залишить.

Янкель зрозумів.

Почулася хода. Ввійшов Вікмиксор. Діловито оглянув кімнату й сказав:

— Парти запорошилися. Візьміть ганчірки й добре повитирайте.

Хлопці кинулися на кухню, принесли мокрі ганчірки й почали обтирати парти.

Закінчивши, твердо вирішили:

— Ходімо до Вікмиксора, спробуємо.

На несміливий стук почулося:

— Увійдіть.

Побачивши хлопців, Вікмиксор підвівся.

— Вікторе Миколайовичу, може, ви залишите нас? — заканючив Янкель.

— Може, залишите? — як лупа, повторив Єонін.

Вікмиксор суворо подивився через голови хлопців кудись у куток, поворушив губами і спокійно мовив:

— Так, я вас залишаю. За вас поручилась уся школа, а сюди я вас привіз тільки для того, щоб ви почистили приміщення до приїзду школи. Завтра вона переїжджає з дачі.

♦

Шкіда переїхала з тріском. Як тільки трамвайні платформи зупинилися біля будинку і хлопці почали розвантаження, вулична шпана оточила їх.

— Еге-ге! Приютські щури приїхали.

— Щури приїхали!..

— Гей ви, голодні! Щурята!..

Горобець обурився і підскочив до одного, що особливо старався.

— Як ти сказав, стерво? Повтори!

Той посміхнувся і, засунувши руки в кишені, подивився на своїх.

— А от як сказав, так і сказав.

— Ану, повтори!

— Голодні щури!

Наступної миті кулак Горобця безгучно прилип до носа противника. Бризнула кров.

— А-а-а! Наших бити!

Шпана зім'яла Горобця, але приспіла допомога. Шкідців було більше. Вони замкнули коло, і почалася бійка. Шпана відразу опинилась у невигідному становищі. Їх оточили щільного стіною. Спершу вони билися відчайдушно хоробро, та незабаром з десятка хоробрих половина лежала, а друга полонина вже не билась, а тільки затулялася від ударів, які сипалися на них.

— О-ой! Боляче!

— Досить!

— Не бийте!

Шкіда вже не чула стогонів. Вона розлютилась і десятки рук нестримно, безжально опускалися на голови ворогів.

Побоїще припинив Вікмиксор. Побачивши з вікна, що його вихованці б'ються, він вискочив, лютий, на вулицю, однак, угледівши його, шкідці сипнули на всі боки, лишивши на полі битви тільки побитих противників та Горобця, якого сильно пом'яли, і він не міг утекти.

Ця подія мала свої наслідки. Тільки-но шкідці влаштувались і розставили в будинку меблі, як вийшов наказ завідуючого: "Гуляти нікого не випускати". Хлопці засумували, пробували протестувати, але наказ скасовано не було. А на другий день законодавство республіки Шкід збагатилося новими параграфами.

Цього дня відбулися загальні збори, на які Вікмиксор прийшов з величезною товстою книгою в руках.

Принишкла аудиторія злякано втупилась у цю брилу в чорній коленкоровій палітурці, а завідуючий підняв книгу над головою, відкрив її і показав усім першу сторінку, на якій акварельними фарбами було чітко виведено:

— Хлопці, — урочисто почав Вікмиксор. — Відтепер у нас буде шкільний "Літопис". Сюди записуватимуться зауваження вихованцям, усі ваші провини відмічатимуться тут, у цій книзі. Всі проступки, всі неподобства будуть на обліку у педагогів; по книзі ми судитимемо про вашу поведінку. Не попадайте в "Літопис", це ганебна книга, і нам неприємно буде розгортати її зайвий раз. Проте сьогодні ж при вас я змушений зробити перший запис.

Вікмиксор дістав олівця і, виразно вимовляючи вголос кожне слово, записав на чистому, білому, незайманому аркуші:

"Чорних спіймано при спробі присвоїти казенні фарби".

Хлопці притихли, і всі погляди звернулися на Янкеля. А Янкель опустив очі і не знав, сумувати йому чи радіти, що його ім'я першим попало в цей історичний документ.

Заперечувати Вікмиксору він не міг. Напередодні, коли переносили речі, Гришко особливо запально тягав по сходах тюки з ковдрами й подушками, зв'язані паки книг, посуд та інше шкільне майно.