Відчуття закінчення - Барнс Джуліан Патрік

Я тримав дверцята відчиненими довше, ніж потрібно, лишень аби востаннє подратувати її, й мовив:

-Ти зіпсуєш шини, якщо водитимеш так і далі.

Дверцята висмикнулися з моєї руки, коли вона рушила.

Я сів у потяг додому, ні про що не думаючи, лише відчуваючи. Навіть не думаючи про те, що відчував. Щойно того вечора я почав аналізувати те, що сталося.

Я почувався по-дурному й принижено головним чином через-як я назвав це сам собі, щойно кілька днів тому?-"вічну надію людського серця". А перед тим-"звабою подолання чиєїсь зневаги". Не думаю, що я хибую на марнославство, та я явно був більш ураженим, ніж усвідомлював. Те, що почалося як спроба отримати те, що мені заповіли, перетворилося на щось значно більше, щось, що стосувалося всього мого життя, часу й пам'яті. Й бажання. Я гадав-на якомусь рівні свого буття я, власне, гадав, що міг повернути потік крові в жилах назад. Я марнославно уявляв-дарма що не надавав цьому великого значення,-що міг змусити Вероніку знову мене вподобати, й що це було важливо. Коли вона написала про "замкнення кола", я геть не спромігся розчути в її тоні їдкий глум і сприйняв це як запрошення, майже як заклик.

Тепер я розумію, що її ставлення до мене було послідовним-не лише останніми місяцями, а й упродовж хтозна-скількох років. Вона побачила мою спрагу, обрала Едріена й завжди вважала ці міркування правильними. Це було, як я зараз усвідомив, самозрозуміло в усіх сен-сах, філософському чи інших. Та, не розуміючи своїх власних спонук, я хотів довести їй, навіть на цьому пізньому етапі, що вона зрозуміла мене хибно. Чи радше, що її початкова думка про мене-коли ми вивчали серця й тіла одне одного, коли вона схвалювала якісь мої книжки й платівки, коли вона симпатизувала мені аж так, що запросила додому-була правильною. Я гадав, що міг подолати зневагу, а каяття знову перетворити на провину, а тоді бути прощеним. Я спокусився уявленням, що ми могли вирізати більші частини своїх окремих життів, могли розрізати й склеїти шматки магнітної плівки, на яку було записано наші життя, повернутися до того роздоріжжя й рушити менш виїждженою чи радше взагалі невиїждженою дорогою. Натомість я просто знехтував здоровим глуздом. Старий телепень, сказав я собі. Немає більшого телепня, ніж старий телепень: так мимрила собі під ніс моя давно померла мати, читаючи в газетах історії про стариганів, які закохувалися в молодших жінок і нехтували шлюбами заради вдаваної усмішки, фарбованого волосся й пари пружних цицьок. Не те щоб вона казала саме так. А я навіть не міг знайти виправдання тому кліше, що чинив так само, як банально чинили й інші чоловіки мого віку. Ні, я був ще дивакуватішим старим телепнем, бо плекав жалюгідні надії на кохання до найменш імовірної адресатки у світі.

Той наступний тиждень був одним із найса-мотніших у моєму житті. Здавалося, вже нічого було очікувати. Я був сам-на-сам із двома голосами, що чітко промовляли в моїй голові: голосом Марґарет, який казав "Тоні, ти тепер сам", і голосом Вероніки, який казав "Ти просто не тямиш цього... Ти ніколи не тямив і ніколи не втямиш". Я розумів, що Марґарет не засмутиться, якщо я зателефоную, вона радо зголосилася б на ще один маленький спільний обід, і так могло би тривати й далі-і це змусило мене почутися ще самотнішим. Хто сказав: що довше ми живемо, то менше розуміємо?

Утім, як я люблю повторювати, я мав якийсь інстинкт виживання, самозбереження. А вірити в те, що ви маєте такий інстинкт, майже так само добре, як, власне, й мати його, бо це означає, що ви чините так само. Тож після певного часу я оговтався. Я знав, що мусив повернутися до того, чим я жив перед тим, як мною опанувала ця дурна стареча фантазія. Я мусив взятися до своїх справ, якими б вони не були, крім прибирання помешкання й керування бібліотекою місцевого шпиталю. О так, і я міг знову зосередитися на поверненні належної мені речі.

"Дорогий Джеку,-писав я.-А чи не міг би ти трохи допомогти мені з Веронікою? Боюся, що вона така ж заморочлива, як і колись. А втім, хіба ми колись вчимося? Хай там як, та маленька крижина щоденника мого приятеля, який, відповідно до заповіту, залишила мені ваша мати, не розтанула. Маєш якісь іще поради щодо цього? Крім того, ще одна невеличка загадка. Нещодавно ми з В. мали досить приємний обід у місті. Потім вона попрохала мене приїхати на Північну гілку одного пообіддя. Схоже, вона хотіла показати мені якесь товариство з амбулаторного догляду, а зробивши це, розлютилася. Ти можеш якось пояснити мені це? Сподіваюся, з тобою все гаразд. Шануйся, Тоні В."

Я сподівався, що ця приязність не здалася йому такою ж нещирою, як мені. Потім я написав містерові Ґанелу з проханням діяти від мого імені у справі заповіту місіс Форд. Я сказав йому-довірчо,-що мої нещодавні контакти з дочкою спадкодавиці засвідчили певну непостійність, тож я подумав, що буде ліпше, якщо місіс Меріот із проханням прискорити вирішення питання напише колега-фахівець.

Я дозволив собі особисте ностальгійне прощання. Я думав про те, як Вероніка танцювала, розсипаючи волоссям по всьому обличчі. Я думав про те, як вона сповістила своїй родині: "Я проведу Тоні до його кімнати",-шепочучи мені, щоб я спав сном грішника, й про своє дрочіння в маленький умивальник ще до того, як вона зійшла донизу. Я думав про лиснючий внутрішній бік свого зап'ястка, про закочений до ліктя рукав своєї сорочки.

Містер Ґанел відписав, що діятиме за моєю вказівкою. Брат Джек так і не відповів.

Я завважив-гаразд, завважив би,-що пар-кувальні обмеження діяли лише з десятої до полудня. Певно, аби знеохотити приїжджих заїжджати так далеко всередину міста, щоб залишити свої авто на цілий день і пересуватися далі на метро. Тож я вирішив їхати далі автомобілем: "Фольксваген Поло", шини якого служитимуть набагато довше, ніж у Веронічи-ного. Щось після години чистилища на Норс-Сіркулар я припаркувався там, де ми були раніше, перед невеличким узвозом приміської вулички, коли надвечірнє сонце падало на порошинки на живоплоті з жимолоді. Гурти школярів саме прямували додому, хлопці-у сорочках навипуск, дівчата-в провокативно коротеньких спідницях; багато хто теревенив по мобілках, хтось щось жував, кількоро палили. Коли я ходив до школи, нам казали, що доки на нас була шкільна форма, доти ми мали дбати про те, щоб не зганьбити заклад. Ніяких їжі чи пиття посеред вулиці; а кого спіймають із цигаркою-відшмагають. Так само була заборонена тісна дружба з протилежною статтю: з дівочої школи, розташованої неподалік, учениць відпускали на п'ятнадцять хвилин раніше, ніж хлопців, даючи їм час, аби вони встигли шмигнути від хижих і хтивих одно-літків-хлопчаків. Я сидів, пригадуючи це все, фіксував відмінності й не доходив до жодних висновків. Я ані вітав, ані засуджував. Мені було байдуже; я тимчасово втратив своє право міркувати й судити. Мене цікавило лише те, чому мене привезли на цю вулицю кілька тижнів тому. Тож я сидів при відчиненому вікні й чекав.

Щось по двох годинах я здався і повернувся наступного дня, потім ще наступного, але марно. Тоді я заїхав на вулицю з пабом і крамницею й припаркувався там. Я чекав, зайшов до крамниці й придбав кілька речей, трохи зачекав і поїхав додому. Я зовсім не відчував, що марнував свій час: радше навпаки-зараз мені слід було присвячувати час саме цьому. І, в кожнім разі, крамниця виявилася корисною. Це було одне з тих місць, які охоплюють усе, від гастрономії до обладнання. За цей час я придбав овочі й порошок для посудомийної машини, нарізане м'ясо й туалетний папір: я скористався банкоматом і припасся алкогольними напоями. Після кількох перших днів вони мене почали називати "приятелем".

Якоїсь миті я подумав про те, щоб зв'язатися з соціальною службою й запитати, чи мали вони районний дім для домашнього догляду, що прихистив чоловіка, всього вкритого відзнаками, та завагався, чи заведе це мене кудись. Я би загрузнув на першому їхньому питанні: навіщо вам це? Я не знав, навіщо воно мені було. Та, як я сказав, я не переймався нагальністю. Я ніби не тиснув на мозок, аби викликати спогад. Якщо я не тиснув на-що?-час, тоді щось, можливо, навіть рішення, могло зринути на поверхню.

А в належнім часі мені пригадалися слова, що їх я випадково почув. "Ні, Кене, сьогодні— ніякого пабу. Паб — по п'ятницях". Тож наступної п'ятниці я над'їхав і сів із газетою у "Вільямі IV". Це був один із тих пабів, які економічний тиск поліпшив. Було меню зі смажениною, телевізор, що тихо транслював BBC News, і дошки оголошень усюди: на одній-реклама щотижневих вечорів вікторин, на іншій-щомісячного книжкового клубу, на третій-найближчих телевізійних спортивних змагань, в той час як на четвертій-афоризм дня, без сумніву, переписаний із якоїсь книги найкращих дотепів і афоризмів. Я повільно частувався півкелишками, розв'язував кросворд, але ніхто не прийшов.

Другої п'ятниці я подумав: адже я можу тут і повечеряти, тож замовив смаженого хека, смажену картоплю та келих чилійського совіньйон-блан. Дуже непогано. По тому, третьої п'ятниці, саме коли я наколював виделкою свої пенне з горгонзолою й горіховим соусом, увійшли кривобока і вусань. Вони звично сіли при столі, в той час як бармен, який явно знав їхні вподобання, приніс кожному з них пів-келиха біттеру, який вони взялися неспішно сьорбати. Вони не роззиралися і зовсім не прагнули зорового контакту; й у відповідь ніхто не звертав уваги на них. Щось із двадцять хвилин по тому ввійшла темношкіра жінка, підійшла до шинквасу, заплатила й супроводила двох чоловіків до виходу. Я лише спостерігав і чекав. Час був на моєму боці, атож. Часом у піснях таки є правда.

Тепер я став завсідником пабу, як і крамниці. Я не приєднався до книжкового клубу й не брав участі у вечірній вікторині, але регулярно сідав за маленький столик при вікні й вивчав меню. На що я сподівався? Певно, зав'язати якоїсь миті балачку з молодим доглядальником, який переді мною супроводжував квінтет того першого пообіддя; чи, можливо, навіть із чоловіком з відзнаками, який здавався найбільш приязним і досяжним. Я був незвично терплячим; уже не лічив години; а потім, одного вечора, я побачив, як вони надходили, усі п'ятеро на чолі з тією самою жінкою.