💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Зарубіжна література » Відчуття закінчення - Барнс Джуліан Патрік

Відчуття закінчення - Барнс Джуліан Патрік

Читаємо онлайн Відчуття закінчення - Барнс Джуліан Патрік

Гадаю, рецепт сягає часів, коли люди кілька місяців носили лише чорне, сіре-ще кілька місяців, і лише поволі поверталися до кольорів життя. Повна-, Напів-, Чвертьжалоба. Не знаю, чи такими були терміни, та знаю, що градації вбрання були повністю визначеними. Як довго люди носять жалобу нині? Здебільшого півдня-саме достатньо для похорону чи кремації та дальшого частування.

Перепрошую, це трохи не до речі. Я хотів допекти їй до живого, оце я сказав, адже так? Чи мав я на увазі те, що, як гадав, розумів під цим, а чи щось інше? I've Got You Under My Skin20-це пісня про кохання, чи не так?

Я зовсім не хочу звинувачувати Марґарет. Ані-скілечки. Та, кажучи просто, якщо я був сам, тоді кого я мав? Я вагався кілька днів, перш ніж надіслати Вероніці новий мейл. У ньому я запитував про її батьків. Чи її батько був ще живий? Чи був відхід її матері безболісним? Я додав, що мав добрі спогади про них, дарма що бачив їх лише раз. Що ж, це було на п'ятдесят відсотків правдою. Я не зовсім розумів, навіщо запитував про це. Гадаю, хотів зробити щось нормальне чи принаймні вдати, що щось було нормальним, навіть якщо й не було. Коли ви молоді-коли я був молодим,-ви хочете, щоб ваші емоції були такими, як ті, про які ви читаєте в книжках. Ви хочете, щоб вони перевертали ваше життя, створювали й визначали нову реальність. Згодом, гадаю, ви хочете, щоб вони робили щось помірніше, щось практичніше: ви хочете, щоб вони підтримували ваше життя таким, яким воно є й стало. Ви хочете, щоб вони казали вам, що все гаразд. Чи в цьому є щось погане?

Відповідь Вероніки була несподіванкою й полегкістю. Мої запитання не здалися їй зухвалими. їй було майже приємно, що я запитав. Її батько помер понад тридцять років тому. Його пиятика посилювалась; у результаті-рак стравоходу. На цьому я зупинився, почувшись винним за те, що першим, що сказав Вероніці на Хиткому мосту, були необачні слова про голомозих пияків.

Після його смерті її мати продала будинок у Чізлгерсті й переїхала до Лондона. Вона відвідувала заняття з образотворчого мистецтва, почала курити, взяла квартирантів, дарма що була добре забезпечена. Вона залишалася при доброму здоров'ї щось аж до року тому, коли почала слабшати її пам'ять. Потім був невеликий інсульт. Згодом вона почала ставити чай у холодильник, яйця-в кошик для хліба тощо. Якось вона мало не підпалила будинок, залишивши недопалену цигарку. Весь час вона залишалася бадьорою, доки нагло не почала згасати. Останні місяці були боротьбою, й ні, її смерть не була безболісною, дарма що була ласкою долі.

Я кілька разів перечитав цього листа. Я шукав пасток, двозначностей, прихованих образ. Та їх не було-хіба що відвертість сама собою може бути пасткою. Це була звичайна сумна історія-надто знайома й розказана просто.

Коли ви починаєте щось забувати-я не маю на увазі хворобу Альцгеймера, лише передбачуваний наслідок старіння,-реагувати на це можна по-різному. Можна сидіти склавши руки й намагатися змусити пам'ять видати ім'я якихось знайомих, назву квітки, зупинки потяга, ім'я астронавта... Чи ж визнати поразку й вжити практичних кроків, звернутись до довідників або інтернету. Або можна просто облишити це-забути про пригадування-й згодом, інколи, цей загублений факт зринає в пам'яті після години чи дня, частенько тими довгими безсонними ночами, які неодмінно з'являються з віком. Що ж, цьому вчимося ми всі, ті, хто щось забуває.

Та ми також вчимося й дечого іншого: що мозкові не до вподоби грати однотипні ролі: варто вам подумати, що йдеться про зменшення, віднімання й ділення, як ваш мозок, ваша пам'ять можуть вас здивувати. Ніби кажучи: не сподівайся, що можеш покластися на якийсь утішний процес поступового згасання-життя значно складніше за це. Тож мозок раз по раз кидатиме вам клаптики, навіть попускатиме ті знайомі петлі пам'яті. Саме це, на мій жах, відбувається зараз зі мною. Я почав пригадувати, не за порядком або відчуттям значущості, давно поховані подробиці тих далеких вихідних із родиною Фордів. З моєї горішньої кімнати, поза дахами, було видно ліс; унизу я міг чути дзиґар, який вибивав години з п'ятихвилинним спізненням. Місіс Форд кинула розбите підсмажене яйце до сміттєвого кошика з виразом занепокоєння-ним, не мною. Її чоловік намагався змусити мене випити бренді по обіді, й коли я відмовився, спитав, чи я чоловік, чи миша. Брат Джек назвав місіс Форд "Матір'ю" у третій особі. Наприклад, "Коли, на думку Матері, для зголоднілих загонів буде поживок?" А другої ночі Вероніка не лише пішла нагору зі мною. Вона мовила "Я проведу Тоні до його кімнати",-і взяла мене за руку на очах усієї родини. Брат Джек мовив: "А що про це думає Мати?" Та Мати лише посміхнулася. Мої побажання родині на добраніч того вечора були поквапними, бо я відчував наближення ерекції. Ми повільно піднялися до моєї спальні, де Вероніка притисла мене до дверей, поцілувала у вуста й мовила на вухо: "Спи сном грішника". І секунд через сорок, як я зараз пригадую, я дрочив у невеличкий умивальник

і спускав свою сперму водогоном будинку.

Із примхи я загуґлив Чізлгерст і виявив, що в місті ніколи не було церкви Сент Майклз. Тож, схоже, екскурсія, що її містер Форд вів, везучи нас, була вигаданою-якимось прихованим жартом чи способом покпити з мене. Маю величезний сумнів щодо існування кафе "Рояль". Потім, зайшовши на Google Earth, я здійснював нальоти й наїзди на місто. Та будинку, який я шукав, схоже, вже не існувало.

Якось уночі я налив собі черговий келих, увімкнув комп'ютер і знайшов єдину Вероніку в списку адрес. Я запропонував зустрітися ще раз. Я перепросив за все вчинене мною попереднього разу, що могло спричинити ніяковість. Я заприсягся, що не говоритиму про заповіт її матері. Це також було правдою; дарма що, лише написавши це речення, я усвідомив, що майже не думав про Едріена останні кілька днів.

-Це стосується замкнення кола?-відповіла вона.

-Не знаю,-відписав я.-Та ж це не може завдати шкоди?

Вона не відповіла на це запитання, та тоді я цього не завважив, а чи не зважив на це.

Не знаю, чому, але якась частина мене гадала, що вона знову запропонує зустрітися на мості. Чи там, а чи десь інде в затишному й обнадійливо особистому місці: в забутому пабі, тихій їдальні чи навіть у барі Черінґ-Крос Готел. Вона обрала невеличкий ресторанчик на третьому поверсі Джона Льюїса на Оксфорд-Стріт.

Власне, це мало свою вигоду: мені потрібні були кілька метрів стрічки, щоб підв'язати фіранку, якийсь засіб для видалення накипу в чайнику, набір отих латок, які припрасову-ються до вивороту штанів, коли рветься наколінник. Теперечки складно знайти таке поблизу: там, де я мешкаю, більшість із тих корисних маленьких крамничок вже давно перетворилися на кав'ярні чи агенції з нерухомості.

У потязі до міста напроти мене сиділа дівчина в навушниках із заплющеними очима, яка не помічала навколишнього світу, тільки рухала головою в лад із музикою, що її чула лише вона. Й раптом до мене сповна повернувся спогад: як Вероніка танцювала. Так, вона не танцювала-саме це я казав,-але був один вечір у моїй кімнаті, коли вона розпустувалася й почала виймати мої платівки з поп-музикою.

-Постав якусь і покажи мені, як ти танцюєш,-мовила вона.

Я хитнув головою.

-Для танго потрібні двоє.

-Гаразд, покажи мені, а я долучуся.

Тож я поставив на вісь 45-ку21, перетнув кімнату, опинився поряд із нею, розправив плечі, розкріпачуючи тіло, примружив очі, ніби на знак поваги до її приватності, й зайшовся танцем. Тоді це була стандартна чоловіча поведінка: індивідуалістична й водночас за пежна від суворих норм: смикання головою й гопцювання, крутіння плечима й штовхання крижами, з піднесеними в екстазі руками й періодичним хрумкотом на додачу. По якімсь часі я розплющив очі, очікуючи, що вона й досі сидить на підлозі й сміється з мене. Але вона вистрибувала так, що я припустив, ніби вона відвідувала балетний гурток: волосся по всьому обличчі, литки напружені й у повній стійці. Я спостерігав за нею хвильку, непевний, чи вона перекривляла мене, чи ж направду отримувала насолоду від "Муді Блюз". Власне, мені було байдуже-я тішився собою й відчував маленьку перемогу. Це тривало якийсь час; потім я наблизився до неї, коли From a Jack to a King Неда Міллера поступилася Бобові Лінду, що співав

Elusive Butterfly. Але вона не завважила цього й, кружляючи, наскочила на мене, мало не втративши рівновагу. Я спіймав її й тримав.

-Бачиш, це не так вже й складно.

-Та я ніколи й не думала, що це складно, —відповіла вона.-Гаразд. Так. Дякую,-мовила вона діловито, тоді пішла й сіла.-Ти продовжуй, якщо хочеш. Із мене вже досить.

А вона таки танцювала.

Я виконав свої завдання у галантерейній крамниці й відділах кухонного начиння та фіранок, а тоді пішов до ресторану. Я прийшов на десять хвилин раніше, та, звісна річ, Вероніка вже була там, сиділа з похиленою головою, читала, певна, що я знайду її. Я поклав свій крам, вона підвела очі й напівусміхнулася. Я подумав: зрештою, ти виглядаєш не такою вже й дикою й недоглянутою.

-Я й досі голомозий,-мовив я.

Вона зберігала чверть усмішки.

-Що ти читаєш?

Вона повернула обкладинку до мене. Щось зі Стефана Цвайґа.

-Тож ти нарешті дісталася кінця абетки. Після нього вже нікого немає.-Чому це я раптом занервував? Я знову говорив, як двадцятилітній. До того ж, я не читав нічого зі Стефана Цвайґа.

-Я їстиму локшину,-мовила вона.

Що ж, принаймні це не було приниженням.

Поки я вивчав меню, вона продовжувала читати. З-за столика було видно ескалатори. Люди підіймаються, люди спускаються; усі щось купують.

-їдучи потягом до міста, я пригадував, як ти танцювала. У моїй кімнаті. У Брістолі.

Я очікував, що вона заперечить мені чи непомітно образиться. Та вона лишень мовила: "Цікаво, чому ти це пригадав". Від цієї миті підтвердження я почав відчувати повернення впевненості. Цього разу вона була вбрана чепурніше: волосся зачесане й нібито менш сиве, їй якимось чином вдалося виглядати-як на моє око-водночас по-двадцяти— й по-шістдесятилітньому.

-Тож,-мовив я,-як тобі велося останні сорок років?

Вона поглянула на мене.

-Спершу ти.

Я розповів їй історію свого життя. Версію, яку розповідаю собі, оповідь, яка здається переконливою.

Відгуки про книгу Відчуття закінчення - Барнс Джуліан Патрік (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: