Мері Поппінс повертається - Треверс Памела Ліндон

— Я ж тобі його зняв, і, знаєш, я ж не пускав змія, відколи ще був хлоп'ям!

— Добре, — сказав Майкл.

Він не хотів здаватися жорстоким.

— Ох, щиро дякую! — радісно скрикнув Доглядач. — Отже, я беру змія і ступаю десять кроків по моріжку. А як скажу: "Гайда!" — ти побіжиш.

Доглядач рушив, уголос відлічуючи кроки:

— ... вісім, дев'ять, десять!

Він обернувся і підняв змія над головою.

— Гайда! Майкл побіг.

— Пускаю! — крикнув Доглядач.

Майкл почув позад себе легеньке лопотіння. Шнур натягався, аж паличка шарпалася у хлопця в руках.

— По-олетіло! — скрикнув Доглядач. Майкл озирнувся.

Змій летів у небі, нестримно набираючи висоту. Він здіймався вище й вище, — дедалі меншою зелено-жовтою цяткою коливаючись у блакиті.

У Доглядача полізли на лоб очі.

— Зроду не бачив такого змія. Навіть як був хлоп'ям, — промимрив він, вдивляючись у височінь.

Легенька хмарка набігла на сонце і за мить попливла далі.

— Вона летить на змія, — стурбовано прошепотіла Джейн.

Зелено-жовтий хвіст змія коливався усе вище й вище, поки став здаватись ледве помітною темною цяточкою в небі. Хмарка повільно пливла на нього. Ближче, ближче!

— Ну, все, — сказав Майкл, коли цяточка зникла за тонким сірим серпанком.

Джейн стиха зітхнула.

Близнята тихенько сиділи у візочку. Дивна тиша запанувала над ними всіма. А шнур так і рвався в Майкла з рук, ніби зв'язуючи їх з тією хмаркою, а землю з небом. Затамувавши подих, вони всі чекали, коли змій з'явиться знову.

І раптом Джейн не втерпіла.

— Майкле, — скрикнула вона, — тягни, тягни! Вона торкнула натягнутий шнур рукою. Майкл обернув паличку і потягнув скільки мав

сили. Шнур не піддавався. Хлопець знов потягнув, і знов — поки геть засапався.

— Не можу! — сказав він. — Не тягнеться!

— Давай удвох! — скрикнула Джейн.

Але хоч як вони тягли, шнур не піддавався, і змій не показувався з-за хмарки.

— Ану я! — поважно сказав Доглядач. — Коли я був малий, ми робили отак...

І він узявся за шнур трохи вище від Джейн і рвучко, раптово смикнув.

Шнур нібито злегка піддався.

— Ану всі гуртом — раз! — гукнув Доглядач.

Він скинув кашкета і міцно вперся ногами в землю. Джейн з Майклом потягли що мали сили.

— Спускається! — засапано сказав Майкл.

Враз шнур подався, і якась невеличка в'юнка тінь, пробивши сіру хмарку, попливла донизу.

— Змотуй! — просичав Доглядач, блимнувши оком на Майкла.

Але шнур тепер намотувався на паличку ніби сам собою. Все нижче й нижче спускався змій, перекидаючись і шалено метляючи вгорі.

Джейн ковтнула повітря.

— Що ж це таке? — вигукнула вона. — Це не наш змій! Це якийсь зовсім інший!

Усі вп'ялися в нього очима.

І таки справді. Згори спускався не їхній зелено-жовтий змій. Цей мав інший колір — темно-синій.

Змій спускався все нижче, звиваючись і підскакуючи.

Раптом Майкл закричав:

— Джейн! Джейн! Та це ж зовсім не змій! Це наче... Ох... Це ж наче...

— Змотуй, Майкле, змотуй швидше! — аж задихалася Джейн. — Я більше не можу!

Бо, хоча те, що було на кінці шнура, ширяло ще високо — вище найвищих дерев, — та все ж його стало краще видно. Зелено-жовтого змія не було ані сліду, замість нього вгорі витанцьовувала якась постать, нібито чужа і водночас дивно знайома — в синьому пальті з срібними ґудзиками і солом'яному капелюшку, оздобленому стокротками. Під пахвою в неї була парасолька з головою папуги на кінці держачка, в одній руці — брунатна килим'яна сумка, а другою постать міцно трималася за шнур.

— Ох! — радісно вигукнула Джейн. — Це вона!

— Я так і знав! — закричав Майкл, тремтячими руками змотуючи шнур на паличку.

— Моя ненько! — кліпаючи очима, сказав Доглядач. — Моя ненечко!

А постать спустилася ще нижче. Тепер вона вже черкалася верховіття дерев. Ось стало видно обличчя з такими знайомими рисами, чорні, як вугілля, коси, ясні сині очі і ніс, трішки задертий догори, мов у дерев'яної ляльки. Коли останні метри шнура почали намотуватись на паличку, постать попливла донизу поміж липами, і ось вона гордовито опустилась на траву.

У Майкла випала з рук паличка. Він метнувся до неї, а Джейн — слідком.

— Мері Поппінс, Мері Поппінс! — кричали обоє, вчепившись за неї.

А позад них у візочку заходилися Близнята, мов півники на світанку, і Доглядач Парку то розтуляв, то стуляв рота, ніби хотів щось сказати, та все ніяк не знаходив слів.

— Прийшла! Прийшла! Прийшла! — на всі груди кричав Майкл, хапаючись то за її руку, то за сумку, то за парасольку, — що на очі трапило, — аби лише мати певність, що це таки вона, Мері Поппінс.

— Ми знали, що ви повернетесь! Ми знайшли ваш лист про "о ревуар"! — гукнула Джейн, обвиваючи руками синє пальто.

Задоволена усмішка майнула по обличчі Мері Поппінс, торкнувши і уста, і трішки задертий ніс, і сині очі. Але відразу й зникла.

— Будьте такі ласкаві, пригадайте, що ми — в Громадському Парку, а не в Зоопарку. Як ви поводитесь?!

Таки можна подумати, що опинився в Зоопарку! А де, дозвольте запитати, ваші рукавички? Діти враз кинулись шукати по кишенях.

— Гм! Надягніть їх, будь ласка!

Тремтячи з хвилювання й захвату, вони понатягали рукавички і налягли капелюшки.

Мері Поппінс підійшла до візочка. Близнята радісно залебеділи, коли вона повмощувала їх зручніше й розправила плед. Потім вона озирнулася довкола.

— Хто пустив цю качку в озеро? — спитала вона таким знайомим їм сердитим голосом.

— Я, — сказала Джейн. — Забавляла Близнят. Вона пливе до Нью-Йорка.

— Ну, ось що, витягни її звідти! — звеліла Мері Поппінс. — Вона попливе не до Нью-Йорка чи куди там ще, — а Додому Пити Чай.

І, почепивши свою килим'яну сумку на ручку візка, вона рушила з ним до виходу з Парку.

Доглядач, що раптом віднайшов мову, заступив їй дорогу.

— Слухайте-но, — сказав він, уп'явшись у неї очима. — Мені доведеться написати рапорт. Це порушення правил! Отак звалюватися на голову! І звідки, хотів би я знати, звідки?

Він замовк, бо Мері Поппінс зміряла його з голови до п'ят таким поглядом, що йому раптом захотілось опинитися десь-інде.

— Якби я була Доглядачем Парку, — промовила вона згорда, — я б надягла на голову кашкета і по-защібалася. Дозвольте!

І, відвівши його вбік владним порухом руки, вона повезла візок далі.

Доглядач, спаленівши з сорому, нахилився підняти кашкета. А коли він випростався, Мері Поппінс із дітьми вже сховалися за хвірткою Будинку Номер Сімнадцять.

Доглядач подивився на доріжку. Тоді позирнув на небо і знов на доріжку.

— Зроду-віку такого не бачив! — сказав він тремтячим голосом. — Навіть як був хлоп'ям!

І, вкрай спантеличений, щось бурмочучи собі під ніс, подався геть.

— О, та це ж Мері Поппінс! — сказала місіс Бенкс, коли вони увійшли до передпокою. —Звідкіля ви взялися? З блакиті небес?

— Авжеж, — радісно почав був Майкл. — Вона спустилася на...

Він раптом урвав, бо Мері Поппінс кинула на нього грізний погляд.

— Я зустріла їх у Парку, пані, — сказала вона, обернувшись до місіс Бенкс, — і забрала додому.

— Отже, ви залишитесь у нас?

— Так, пані, на якийсь час.

— Але ж, Мері Поппінс, минулого разу ви пішли від нас, не попередивши. Звідки я знатиму, що ви знову такого не зробите?

— Нізвідки, пані, — спокійно відповіла Мері Поппінс.

Місіс Бенкс сторопіла.

— Але ж... але ж... як ви гадаєте? — нерішуче спитала вона.

— Я не можу сказати заздалегідь, пані.

— Ох! — тільки й вимовила місіс Бенкс, бо нічого іншого не спало їй тієї миті на думку.

І не встигла ще вона до кінця схаменутись, як Мері Поппінс, узявши свою сумку, повела дітей нагору.

Місіс Бенкс дивилася їм услід, поки почула, що двері Дитячої тихенько зачинилися за ними. Аж тоді вона полегшено зітхнула і кинулася до телефону.

— Мері Поппінс повернулася! — радісно повідомила вона в трубку.

— Справді? —сказав містер Бенкс на тому кінці дроту. — Ну, то, може, я теж повернуся.

І повісив трубку.

Нагорі в Дитячій Мері Поппінс скинула пальто. Вона повісила його на гачок біля дверей спальні. Тоді скинула капелюшок і хазяйновито почепила його на ріжок ліжка.

Джейн з Майклом стежили за її рухами, такими знайомими їм. Усе в ній було таке самісіньке, як завжди. їм аж не вірилося, що вона їх кидала.

Мері Поппінс нахилилася і відімкнула сумку.

В сумці не було нічого, крім величезного градусника.

— А для чого він? — спитала з цікавістю Джейн.

— Для тебе, — відповіла Мері Поппінс.

— Та я ж не хвора, — заперечила Джейн. — У мене вже два місяці немає кору!

— Розтули рота! — сказала Мері Поппінс таким голосом, що Джейн умить заплющила очі й роззявила рота. І градусник опинився там.

— Я хочу знати, як ви поводились, поки мене не було, — суворо пояснила Мері Поппінс.

Вона вийняла градусник і піднесла його до світла.

— "Недбала, легковажна і нечепурна", — прочитала вона.

Джейн тільки очі витріщила.

— Гхм! — сказала Мері Поппінс і впхнула градусник у рота Майклові.

Він міцно стиснув градусника губами, але вона вирвала його і прочитала:

— "Дуже крикливий, неслухняний і настирливий хлопчак".

— А от і ні, — буркнув сердито Майкл. Замість відповіді вона тицьнула йому градусника

під ніс, і він прочитав по буквах:

— "К-р-и-к-л-и-в-и-й..."

— От бач! — сказала Мері Поппінс, переможно дивлячись на нього.

Потім вона поставила градусник Джонові.

— "Вередливий і задерикуватий", — така була його температура.

А коли перевірили температуру в Барбари, на градуснику стояло:

— "Вкрай розпещена!"

— Гхм! — пирхнула Мері Поппінс. — Здається, я повернулася вчасно!

Наостанку вона швидко поставила градусник самій собі, мить потримала і, вийнявши, прочитала:

— "Дуже достойна особа, в усьому взірцева". Гордовита, вдоволена усмішка заграла на її устах,

коли вона вголос повідомила свою температуру.

— Так і має бути! — сказала вона повчально. — А зараз чай — і в ліжка!

Дітям здалося, що не минуло й хвилини, а вони вже напилися молока з кокосовим печивом, ще й викупались. Як звичайно, в Мері Поппінс усе робилося вмить. Гачки з петельками не розщібалися, а розлітались, ґудзики так і поривались розщібнутися, губка й мило літали, як блискавиці, а рушники витирали одним махом.

Мері Поппінс пройшлася біля ліжок і попідтикала дітям ковдри. її накрохмалений білий фартух аж лопотів, і від неї йшли чудові пахощі свіжопідсмаже-них грінок.

Підійшовши до Майклового ліжка, вона нахилилася й хвилину щось шукала під ним.