Мері Поппінс повертається - Треверс Памела Ліндон

ЧАСТИНА ДРУГА

МЕРІ ПОППІНС ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Переклад Євгенії Горевої

ЗМІЙ

Був ранок, та такий, коли все сяє і виблискує, наче світ за ніч добре вимили й натерли.

Вишнева Вуличка угорі блискала до сонця шибками вікон — у будинках саме відчиняли віконниці. А внизу її залиту сонцем поверхню темними смужками переписували тонкі тіні вишень.

Але ще ніде ніщо не гомоніло, дзвенів тільки дзвінок Морозивника, що возив вулицями свого візка.

"Не минай мене! Купи!" — закликав плакат на передку.

Ось із-за рогу вийшов Сажотрус і підняв свою чорну від сажі руку.

Морозивник подзенькотів до нього.

— На пенні, — попросив Сажотрус.

І, спершись на свої мітелки, став кінчиком язика лизати морозиво. Вилизавши все, він обережно загорнув крихке відеречко в хустину й сховав у кишеню.

— Ви не їсте відеречок? — вражено спитав Морозивник.

— Ні, я збираю колекцію! — відповів Сажотрус, підняв свої мітли й подався до будинку Адмірала Бума — через парадний вхід, бо ж чорного в Адміраловому будинку не було.

Морозивник, видзвонюючи, знов повіз свого візка Вуличкою, і на ньому замигтіли смужки тіней і світла.

— Зроду ще тут не було так тихо! — промимрив Морозивник, зиркаючи на всі боки — чи ніде часом не видно покупців.

Тієї ж таки миті з Будинку Номер Сімнадцять почувся крик.

Морозивник мерщій повіз туди візка, сподіваючись на заробіток.

— Несила моя! Просто несила більше! — кричав містер Бенкс, сердито бігаючи від надвірних дверей до сходів і назад.

— Що сталося? — злякано спитала місіс Бенкс, вибігаючи з їдальні. — Що це ти там ганяєш ногами по всьому передпокої?

Містер Бенкс добре загилив ногою, і щось чорне підлетіло вгору аж до середини сходів.

— Мій капелюх! — процідив він крізь зуби. — Мій новісінький капелюх!

Він кинувся на сходи і знов підгилив капелюха ногою. Капелюх, мов дзиґа, закрутився на плитах підлоги і впав під ноги місіс Бенкс.

— Що? Що з ним трапилось? — стурбовано спитала місіс Бенкс. Нишком вона потерпала, чи не трапилося чого з містером Бенксом?

— Подивися, то й побачиш! — ревнув він на неї.

Місіс Бенкс, тремтячи, нахилилася і підняла капелюха з підлоги. Він увесь був у великих, лиснючих, масних плямах і якось чудно пахнув.

Вона ще понюхала його криси.

— Так, наче гуталін, — сказала вона.

-Це справді гуталін! — підкреслив містер Бенкс— Робертсон Ей наваксував мого капелюха гуталіном — почистив його щіткою для взуття.

У місіс Бенкс від жаху опустилися кінчики вуст.

— Невідомо, що скоїлося з цим Будинком! — вів своєї містер Бенкс. — Нічого не зроблять так, як слід!

Віками! Вода для гоління — мов окріп, кава — як лід! А оце тобі ще й таке!

Він смикнув капелюха з рук у місіс Бенкс і вхопив портфеля.

— Я йду! — гукнув він. — 1 не знаю, чи повернуся коли. Можливо, подамся в морські мандри.

З цими словами він насунув капелюх на голову, хряснув дверима й вибіг у хвіртку так швидко, що збив з ніг Морозивника, який з цікавістю слухав цю розмову.

— Самі ж ви й винні! — сердито сказав містер Бенкс. — Чого вам тут стовбичити?

І він швидко попростував до Сіті, а його наваксований капелюх виблискував на сонці, мов коштовний камінь.

Морозивник обережно підвівся і, пересвідчившись, що всі кістки цілі, сів на край тротуару, з'їв велику порцію морозива й аж тоді підбадьорився.

— Ой лишенько! — вимовила місіс Бенкс, почувши, як хряснула хвіртка. — Це таки правда! Усе в нас тепер не так, як слід. То те, то інше. Відколи Мері Поппінс пішла собі, навіть не попередивши, усе в нас негаразд.

Місіс Бенкс сіла на нижній східець, витягла хустинку й заплакала.

І, плачучи, вона згадала все, що сталося, відколи Мері Поппінс так несподівано й загадково зникла.

— Тут тобі була, й тут тобі щезла! Просто хоч плач! — хлипала місіс Бенкс.

Невдовзі після Мері Поппінс з'явилася нянька Грін і покинула службу, не добувши навіть тижня, бо Майкл плюнув на неї. Потім прийшла нянька Браун, яка одного разу вийшла на прогулянку і зникла назавжди. Уже аж далеко згодом виявилося, що разом з нею зникли і всі срібні ложки.

Після няньки Браун з'явилася міс Квіглі, гувернантка, яку довелося звільнити, бо вона щоранку, перед сніданням по три години грала гами, а містер Бенкс не дуже кохався в музиці.

— А далі, — хлипала в хустинку місіс Бенкс, — Джейн захворіла на кір, і душ у ванній лопнув, і вишні мороз побив, і ...

— Пані, я...

Місіс Бенкс підвела голову й побачила перед собою місіс Брілл, куховарку.

— У кухні сажа зайнялася в комині! — буркнула місіс Брілл.

— О Господи! Чи буде цьому край? — скрикнула місіс Бенкс. — Скажіть Робертсонові Ею, щоб погасив. Де він?

— Спить у комірчині, пані. А вже коли цей парубійко спить, його ніщо в світі не розбудить, хіба землетрус або полк барабанщиків, — казала місіс Брілл, спускаючись слідом за хазяйкою вниз на кухню.

З горем та з бідою вони удвох погасили сажу, але й це ще був не кінець злигодням місіс Бенкс.

Не встигла вона поснідати, як угорі на сходах щось гучно тріснуло, заторохтіло й гупнуло додолу.

— А це що таке? — підхопилася місіс Бенкс і кинулась нагору.

— Ой, нога, нога! — лементувала покоївка Елін. Вона сиділа на сходах, серед черепків порцелянового посуду, і голосно стогнала.

— Що з вашою ногою? — неласкаво спитала місіс Бенкс.

— Поламала! — понуро сказала Елін, злігши на поруччя сходів.

— Дурниці, Елін! Ви розтягли собі сухожилля в кісточці, та й годі!

Але Елін тільки знову застогнала.

— Ох, поламала ногу! Що ж мені тепер робити? — заголосила вона.

Тієї ж миті в Дитячій щосили заверещали Близнята. Вони побилися за синю целулоїдну качечку. За їхнім пронизливим вереском не так чути було сварку Джейн і Майкла: вони малювали на стіні малюнки й ніяк не могли дійти згоди, який хвіст пасує зеленій конячці — червоний чи фіолетовий.

А над усім тим гамором і вереском, немов барабан бухкав, раз у раз басувала Елін:

— Ох, поламала ногу! Що ж мені тепер робити?

— Ну, — сказала місіс Бенкс, рвучко обернувшись до Дитячої, — це вже остання краплина.

Вона довела Елін до ліжка і приклала їй на кісточку холодний компрес. Тоді кинулася нагору в Дитячу.

Джейн з Майклом підбігли до неї.

— Хвіст краще червоний, правда ж? — спитав Майкл.

— Ой, мамо, нехай він не плете дурниць! Не буває коней з червоним хвостом, еге ж?

— А з фіолетовим що — буває? Ну, кажи, буває? — скрикнув Майкл.

— Моя качка! — верещав Джон, вихопивши іграшку в Барбари.

— Моя, моя, моя! — захбдилася Барбара, вхопивши її з рук у Джона.

— Діти, діти! — розпачливо заломила руки місіс Бенкс. — Замовкніть, бо я збожеволію!

На мить запала тиша: всі четверо з цікавістю втупилися в матір. Чи справді вона збожеволіє? А яка вона тоді буде?

— Ось що, — сказала місіс Бенкс. — Ваша поведінка мені не подобається. Бідолашна Елін забила кісточку на нозі, і вас нікому доглянути. Тож підіть у Парк і погуляйте там до чаю. Джейн, Майкле, наглядатимете за малятами. Джоне, дай погратись качечкою Барбарі, а ввечері знов забереш. Майкле, ти можеш узяти туди свого нового змія. Ну ж бо, надягайте капелюшки і гайда!

— А я хочу домалювати коня! — закомизився Майкл.

— І чого нам іти в той Парк? — затялася Джейн.— Там нема чого робити.

— Того, — сказала місіс Бенкс, — що мені потрібен спокій. І якщо ви зараз послухаєтеся і будете гарними дітками, до чаю буде кокосове печиво.

І не встигли вони розвередуватись знову, як вона понадягала всім їм на голови капелюшки і швиденько вирядила дітей униз.

— Обережно переходьте вулицю! — гукнула вона, коли вони вже виходили у хвіртку. Джейн везла у візочку Близнят, а Майкл ніс свого змія.

За хвірткою діти спершу глянули праворуч. Нічого.

Тоді поглянули ліворуч. Там теж не було нікого, тільки в кінці Вулички дзеленькотів дзвоник Морозивника.

Джейн швиденько рушила через вулицю. Майкл потюпав слідком.

— Ну й життя! — плаксиво сказав він до свого змія. — Ніколи тобі ні в чому не щастить.

Джейн довезла візочок до озера.

— Ану, — сказала вона Близнятам, — дайте сюди качку!

Близнята вп'ялися в качку руками з обох боків і заверещали. Джейн розчепила їхні пальці.

— Дивіться! — сказала вона і кинула качку в озеро. — Дивіться, дітоньки, вона пливе до Індії!

Качка загойдалася на воді й попливла. Близнята, хлипаючи, дивились на неї. Джейн оббігла озеро, спіймала качку і знов пустила її пливти.

— А тепер, — весело сказала вона, — хай пливе в Саутгемптон!

Близнят, як видно, це не дуже розважило.

— А тепер до Нью-Йорка! Малі заплакали дужче. Джейн сплеснула руками.

— Майкле, ну що нам з ними робити? Віддай її їм — вони поб'ються, а не давай — вони плачуть!

— Я зараз їм змія пущу! — сказав Майкл. —Дивіться, діти, дивіться!

Він підняв догори гарного, зелено-жовтого змія і заходився розмотувати шнурок. Близнята дивилися на все те з слізьми в очах, зовсім неохоче. Майкл підняв змія над головою і трохи пробіг. Змій полопотів у повітрі й ляпнувся на траву.

— А ти ще раз! — підбадьорила брата Джейн.

— Ти потримай, як я побіжу, — сказав Майкл. Цього разу змій піднявся трохи вище. Але коли

він поплив угору, його довгий, оздоблений китичками хвіст зачепився за гілля липи, і змій мляво повис серед листя.

Близнята одчайдушно заголосили.

— О Господи! — сказала Джейн. — Нічого ніколи не виходить так, як треба!

— Агов, агов! Що це тут у вас? — почувся чийсь голос позад них.

Діти обернулись і побачили Паркового Доглядача, що здався їм дуже показним у своїй яскравій куртці та кашкеті з козирком. Він підбирав порозкидані папірці, настромлюючи їх на гострий кінець палиці.

Джейн показала на липу. Доглядач позирнув туди. Обличчя його вмить зробилося суворе.

— Еге-ге, ви порушуєте правила! Тут не дозволяється смітити, щоб ви знали — ні на землі, ні на деревах! Взагалі ніде!

— Це не сміття. Це — змій, — сказав Майкл.

І тоді раптом на обличчі в Доглядача заграла ніжна, розчулена, трохи безглузда усмішка. Він підійшов до липи ближче.

— То це змій? Он воно що! А я ж не пускав змія вже хтозна й відколи — відколи був хлоп'ям!

Він миттю виліз на дерево і зліз, легесенько затиснувши змія під пахвою.

— Ну, — сказав він, — отепер ми намотаємо шнурочок і пустимо його, і воно полетить-полетить!

Він простяг руку до палички. Майкл міцно стиснув її в руках.

— Дякую, але я хочу сам.

— Ну, я тобі допоможу, добре? — покірно сказав Доглядач.