Галя Ганська - Бунін Іван

Цілувались жахливо, ну і все інше, але тоді мене жаль узяв: вся зашарілась, як вогонь, уся розпатлана, і бачу, що вже не володіє собою зовсім по-дитячому – і страшно і жахливо хочеться цього страшного. Зробив вигляд, що образився: ну не треба, не треба, не хочете, то й не треба… Став ніжно цілувати ручки, заспокоїлась…

— І як же після цього ти цілий рік її не бачив?

— А біс його знає, як. Боявся, що вдруге не пожалію.

— Поганий же ти був Мопассан.

— Можливо. Але чекай, дай вже до кінця розкажу. Не бачив я її ще з півроку. Минуло літо, стали всі повертатися із дач, хоча тут якраз би й жити на дачі – ця бессарабська осінь щось божественне за спокоєм одноманітних гарячих днів, за ясністю повітря, за красою рівної синяви моря і сухої жовтизни кукурудзяних ланів. Повернувся з дачі і я, іду якось знову повз Лібмана – і, уяви собі, знову назустріч вона. Підходить до мене, мов і не було нічого, і починає реготати, чарівно кривлячи рот: "Ось фатальне місце, знову Лібман!"

— Що це ви така весела? Страшенно радий вас бачити, але що з вами?

— Не знаю. Після моря весь час ніг під собою не чую від задоволення бігати містом. Засмагла і ще витягнулась – правда?

Дивлюсь – правда і, головне, така веселість і свобода у розмові, у сміху і у всьому поводженні, ніби заміж вийшла. І раптом говорить:

— У вас ще є портвейн і печиво?

— Є.

— Я знову хочу дивитись вашу майстерню. Можна?

— Господи боже мій! Звичайно, можна!

— Ну, то ходімо. І швидко, швидко!

На сходах я її спіймав, вона знову вигнулась, знову замотала головою, але без великого спротиву. Я довів її до майстерні, цілуючи у закинуте назад обличчя. У майстерні таємниче прошепотіла:

— Але послухайте, це ж безумство… Я збожеволіла…

А сама вже зняла солом'яного капелюшка і кинула його у крісло. Рудувате волосся підняте на маківку і заколоте черепаховим стоячим гребенем, на чолі завита чолка, лице у легкій рівній засмазі, очі дивляться безглуздо-радісно… Я почав невміло роздягати її, вона поспіхом стала допомагати мені… як зараз все це бачу, пристрасна вона була надзвичайно… Та облишмо це. Ось що трапилось тижнів за два, протягом яких вона мало не щодня бувала у мене. Несподівано вбігає вона якось до мене вранці і прямо з порогу:

— Ти, кажуть, днями в Італію їдеш?

— Так. То що з того?

— Чому ж ти не сказав мені про це ні слова? Хотів потайки втекти?

— Бог з тобою. Якраз нині збирався піти до вас і сказати.

— При батькові? Чому ж не мені наодинці? Ні, ти нікуди не поїдеш!

Я спалахнув, як дурень:

— Ні, поїду.

— Ні, не поїдеш.

— А я тобі кажу, що поїду.

— Це твоє останнє слово?

— Останнє. Та зрозумій, що я повернусь за який-небудь місяць, найбільше за півтора. І взагалі, послухай, Галя…

— Я вам не Галя. Я вас тепер зрозуміла – все, все зрозуміла! І якби ви зараз стали присягатися мені, що ви нікуди і ніколи до віку не поїдете, мені тепер байдуже. Справа уже не в тому!

І, відчинивши двері, хряснула ними з розмаху і зачастила каблучками вниз по сходах. Я хотів кинутися за нею, та стримався: ні, хай прийде до тями, ввечері рушу у Відраду, скажу, що не хочу засмучувати її, в Італію не їду, і ми помиримось. Та годині в п'ятій раптом заходить до мене з дикими очима художник Сінані:

— Ти знаєш – у Ганського дочка отруїлась! До смерті! Чимось, чорт його знає, рідкісним, миттєвим, украла щось у батька – пам'ятаєш, цей старий ідіот показував нам цілу шафку з отрутами, уявляючи себе Леонардо да Вінчі. От божевільний народ ці прокляті поляки й полячки! Що з нею раптом сталося – незбагненно!

— Я хотів застрелитися, — тихо сказав художник, помовчавши і набиваючи люльку. – Мало не втратив розуму…

28. 10. 40