Галя Ганська - Бунін Іван
Іван Бунін
Галя Ганська
Переклад Олександра Грязнова
Художник і колишній моряк сиділи на терасі паризького кафе. Був квітень, і художник захоплювався: який чудовий Париж весною і які чарівні парижанки в перших весняних костюмах.
— А в мої золоті часи Париж весною був, звичайно, ще прекраснішим, — казав він. – І не тому тільки, що я був молодим, — сам Париж був зовсім іншим. Подумай: жодного автомобіля. І хіба так, як тепер, жив Париж!
— А мені чомусь згадалась одеська весна, — сказав моряк. – Ти, як одесит, ще краще за мене знаєш всю її особливу чарівність – це поєднання вже гарячого сонця і морської, ще зимової, свіжості, яскравого неба і весняних морських хмар. І в такі дні весняна жіноча ошатність на Дерибасівській…
Художник, розпалюючи люльку, крикнув: "Garcon, un demi!" (Гарсоне, кухоль пива!) – і жваво обернувся до нього:
— Пробач, я тебе перебив. Уяви собі – говорячи про Париж, я теж думав про Одесу. Ти маєш рацію, — одеська весна дійсно щось особливе. Тільки я завжди згадую якось нероздільно паризькі весни і одеські, вони у мене чергувались, ти ж знаєш, як часто їздив я в ті часи у Париж весною… Пам'ятаєш Галю Ганську? Ти бачив її десь і казав мені, що ніколи не зустрічав чарівнішої дівчинки. Не пам'ятаєш? Та все одно. Я зараз, заговоривши про тодішній Париж, думав саме про неї і про ту весну в Одесі, коли вона вперше зайшла до мене в майстерню. Певне, у кожного з нас знайдеться який-небудь особливо дорогий любовний спомин або якийсь особливо тяжкий любовний гріх. Так от Галя є, здається, мій найпрекрасніший спомин і мій найтяжчий гріх, хоч, бачить бог, все ж таки мимовільний. Тепер ця справа настільки давня, що я можу розповісти тобі її з повною відвертістю…
Я знав її ще підлітком. Росла вона без матері, разом з батьком, якого мати вже давно кинула. Був він дуже заможною людиною, а за професією художник-невдаха, аматор, як кажуть, але такий пристрасний, що, крім живопису, не цікавився нічим у світі і все життя займався лиш тим, що стояв за мольбертом і захаращував свій будинок – у нього була садиба у Відраді – старими і новими картинами, купуючи все, що йому подобалось, усюди, де можливо. Дуже красивий був чоловік, огрядний, високий, з чудовою бронзовою бородою, польсько-українського походження, зі звичками великого пана, гордий і вишукано-ввічливий, усередині дуже замкнутий, але вдавав із себе відкриту людину, особливо з нами: один час усі ми, молоді одеські художники, гуртом ходили до нього кожної неділі років зо два підряд, і він завжди зустрічав нас з розпростертими обіймами, тримався з нами, при усій різниці нашого віку, зовсім по-товариськи, без кінця говорив про живопис, пригощав на славу. Галі було тоді років тринадцять-чотирнадцять, і ми захоплювались нею, звичайно, тільки як дівчинкою: вона була на рідкість мила, жвава, граційна, личко з русими кучерями вздовж щік, як у ангела, але така кокетлива, що батько якось сказав нам, коли вона вбігла навіщось до нього в майстерню, щось шепнула йому на вухо і відразу вискочила геть:
— Ой, ой, що за дівча росте у мене, друзі мої! Боюсь я за неї!
Потім, з грубістю молодості, ми якось відразу і всі до одного, ніби змовившись, кинули ходити до нього, щось набридло нам у Відраді – певне, його нескінченні розмови про мистецтво і про те, що він відкрив нарешті ще один вартий уваги секрет того, як треба писати. Я саме тої пори провів дві весни в Парижі, уявив себе другим Мопассаном у любовних справах і, повертаючись у Одесу, ходив найвульгарнішим джигуном: циліндр, горохове пальто до колін, кремові рукавички, лакові черевики з ґудзиками, дивовижна тростина, а до цього додай хвилясті вуса, теж під Мопассана, і поводження з жінками зовсім підле за безвідповідальністю. І от іду я одного разу в чудесний квітневий день по Дерибасівській, переходжу Преображенську і на розі, біля кав'ярні Лібмана, зустрічаюсь раптом з Галею. Пам'ятаєш п'ятиповерховий будинок, де була ця кав'ярня, — на розі Преображенської і Соборної площі, знаменитий тим, що весною, у сонячні дні, він чомусь завжди був унизаний по карнизах шпаками і їх щебетом? Мило й весело це було надзвичайно. І ось уяви собі: весна, всюди безліч ошатного, безтурботного і привітного люду, ці шпаки, що сиплять невгамовним щебетом, ніби якимось сонячним дощем, – і Галя. І вже не підліток, не ангел, а дивовижно гарненька тоненька дівчина у всьому новенькому, світло-сірому, весняному. Личко під сірим капелюшком наполовину закрите попелистою вуалькою і крізь неї сяють аквамаринові очі. Ну, звичайно, вигуки, розпитування і докори: як ви всі забули тата, як давно не були у нас! О, так, кажу, так давно, що ви встигли вирости. Зразу ж купив їй у обідраного дівчиська букетик фіалок, вона зі швидкою вдячною посмішкою очима відразу, як заведено у всіх жінок, підносить його собі до обличчя. – Хочете сядемо, хочете шоколаду? – Із задоволенням. – Підняла вуальку, п'є шоколад, святково поглядає і все розпитує про Париж, а я все дивлюсь на неї. – Тато працює з ранку до вечора, а ви багато працюєте чи все парижанками захоплюєтесь? – Ні, більше не захоплююсь, працюю і написав декілька непоганих речей. Хочете зайти до мене в майстерню? Вам можна, ви ж дочка художника, і живу я у двох кроках звідси. – Дуже зраділа: — Звичайно, можна! І потім, я ніколи не була ні в одній майстерні, крім татової! – Опустила вуальку, схопила парасольку, я беру її під руку, вона на ходу узгодила наші кроки і сміється. – Галя, — кажу, — чи можна мені називати вас Галею? – Швидко і серйозно відповідає: вам можна. – Галя, що з вами сталося? – А що? – Ви й завжди були чарівні, а тепер чарівні просто на диво! – Знову підібрала крок і каже чи то жартома, чи серйозно: — Це ще так, чи те іще буде! – Ти пам'ятаєш темні, вузькі сходи на мою вишку з двору? Тут вона раптом притихла, іде, шарудить нижньою шовковою спідничкою і все озирається. У майстерню ввійшла навіть трошки благоговійно, прошепотіла: як у вас тут гарно, таємниче, який страшенно великий диван! І скільки картин ви написали, і все Париж… І стала ходити від картини до картини з тихим захватом, змушуючи себе бути неквапливою і уважною. Надивилась, зітхнула: так, скільки прекрасних речей ви створили! – Хочете чарочку портвейну і печива? – Не знаю… Я взяв у неї парасольку, кинув її на диван, взяв її ручку в лайковій білій рукавичці: — Можна поцілувати? – Та я ж у рукавичці… — Розстебнув рукавичку, поцілував початок маленької долоні. Опустила вуальку, без виразу дивиться крізь неї аквамариновими очима, тихо каже: ну, мені пора. – Ні, кажу, спершу посидьмо трошки, я вас ще гарненько не роздивився. Сів і посадив її до себе на коліна, —знаєш цю чудову жіночу вагу навіть легеньких? Вона якось загадково питає: я вам подобаюсь? Подивився я на неї на всю, подивився на фіалки, які вона приколола до свого новенького жакетика, і навіть засміявся від розчулення: а вам, кажу, ось ці фіалки подобаються? – Я не розумію. – Що ж тут не розуміти? Ось і ви вся така ж, як ці фіалки. – Опустивши очі, сміється: — У нас в гімназії такі порівняння панянок з різними квітами називали писарськими. – Хай так, та як же інакше сказати? – Не знаю… І злегка гойдає своїми гарними ніжками, дитячі губки напіввідкриті, виблискують… Підняв вуальку, відхилив голівку, поцілував – ще трохи відхилила. Пішов по слизькій шовковій зеленкуватій панчосі вгору, до застібки на ній, до резинки, відстібнув її, поцілував тепле рожеве тіло початку стегна, потім знову у напіввідкритий ротик – стала ледь-ледь кусати мені губи…
Моряк з усмішкою похитав головою:
— Vieux satyre! ( Старий сатир!)
— Не кажи дурниць, — сказав художник. – Мені все це дуже боляче згадувати.
— Ну, добре, розповідай далі.
— Далі було те, що я не бачив її цілий рік. Одного разу, також весною, пішов нарешті у Відраду і був зустрінутий Ганським з такою зворушливою радістю, що згорів від сорому, як по-свинськи ми його кинули. Дуже постарів, борода сріблиться, та все те ж захоплення у розмовах про живопис. З гордістю став показувати мені свої нові роботи – летять над якимись голубими дюнами величезні золоті лебеді – намагається, бідолаха, не відстати від віку. Я відчайдушно брешу: чудово, чудово, великий крок вперед ви зробили! Кріпиться, але сяє, як хлопчик. Ну, дуже радий, дуже радий, а тепер снідати. – А де дочка? – Поїхала у місто. Ви її не впізнаєте! Не дівчинка, а вже дівчина і, головне, зовсім, зовсім інша: виросла, витягнулася, як та тополя! – От не повезло, думаю, я ж пішов до старика тільки тому, що жахливо захотілося її побачити, і ось, ніби навмисне, вона у місті. Поснідав, розцілував м'яку, запашну бороду, пообіцяв бути неодмінно наступної неділі, вийшов – а назустріч мені вона. Радісно зупинилась: ви? яким вітром? були у тата? ой, яка я рада! – А я ще більше, кажу; тато мені сказав, що вас тепер і не впізнати, справжня тополя, — так воно і є. – І справді так: вже ніби й не панянка, а молоденька жінка. Посміхається і крутить на плечі відкриту парасольку. Парасолька біла, мереживна, сукня і великий капелюшок теж білі, мереживні, волосся збоку капелюшка з чудовим рудим відтінком, в очах уже нема колишньої наївності, личко видовжилось… — Так, я зростом навіть трохи вища за вас. – Я тільки киваю головою: правда, правда… Пройдімось, кажу, до моря. – Пройдімось. – Пішли між садами провулком, бачу, весь час відчуває, що я, говорячи, що попало, не зводжу з неї погляду. Іде, струнко поводячи плечима, парасольку закрила, лівою рукою тримає мереживну спідничку. Вийшли на урвище – подуло свіжим вітром. Сади вже одягаються, мліють під сонцем, а море зовсім північне, низьке, крижане, загортає крутою зеленою хвилею, усе в баранцях, тоне оддалік у сизій каламуті, одним словом, Понт Евксінський. Замовкли, стоїмо, дивимось і ніби чогось чекаємо, вона, вочевидь, думає те саме, що і я – як вона сиділа у мене на колінах рік тому. Я взяв її за талію і так сильно притиснув усю до себе, що вона вигнулась, ловлю губи – намагається звільнитися, крутить головою, ухиляється і раптом поступається, дає мені їх. І все це мовчки – ні я, ні вона ані звуку. Потім раптом вирвалась і, поправляючи капелюшок, просто і переконано говорить:
— Ох, який ви негідник, який негідник.
Повернулась і, не озираючись, швидко пішла провулком.
— Та чи було у вас тоді в майстерні що-небудь, чи ні? — спитав моряк.
— До кінця не було.
