Здійснення бажань - Оутс Джойс Керол
Це сталося зі мною не дуже давно.
— Що, що? — перепитав він і стис її слабку руку, наче вітаючись. — Що ви сказали? — В його голосі чулося здивування і ледь роздратована настійливість; з цього все почалося.
Його дружина друкувала вірші під своїм колишнім прізвищем — Барбара Скотт. Багато років тому, ще дівчиною, вона мала й трете ім'я — Барбара Камерон, але воно належало до другої епохи, про яку вона згадувала тільки на сеансах у психоаналітика. На захаращеному горищі вона розчистила собі місце і там, віддалік від дітей, любила сидіти сама й думати, втупившись у маленький восьмикутник вікна. Перехожі здавалися їй пікчемними й безпорадними. Сама вона була огрядна, пітлива жінка, всі її сукні, особливо дорогі, мали під пахвами великі півмісяці лимонного кольору, які не вибавляла суха чистка. Може, тому, що сама була така велика, вона швидко підмічала чужі вади, мовби розглядала людей у збільшувальне скло. Щоранку повз її вікно шкандибала якась баба, проходила величезна негритянка, певно, чиясь наймичка, постукувала алюмінієвими милицями дівчина з коледжу — нещасне й відважне створіння, за нею з'являвся хлопчик із лляним чубом, який жив на другому кіпці вулиці,— у його не по-дитячому серйозному обличчі було щось демонічне. її власпі діти теж були розвішені не по літах і майже не завдавали їй клопоту. Тепер двоє з них благополучно перебували в школі, а молодший, трирічний, спав десь унизу.
Нещодавно Барбара Скотт одержала Нулітцерівську премію за складний цикл сонетів "Голоси різних людей"; її енергійну, стриману манеру часто наслідували. Цього ранку вона почала писати вірш, що його після смерті авторки її агент продав у "Нью-Йоркер" ("О дикий гнів, о страхітлива зрада і стук алюмінієвих милиць, приглушений гумою"). Талант у неї був настільки природний, що вона дозволяла словам нести себе, куди замапеться. Десять років вона ходила до психоапалітика, навчилася нічого не приховувати в собі, і навіть кола їй нічого було сказати, її виручала чудова техніка. Так вона сиділа й цього ранку за своїм великим, порізаним столом — діти роками дряпали його іграшками — і, дивлячись у вікно, чекала, поки прийде натхнення. Найдужчо зворушували її люди з фізичними вадами, може, вона навіть шукала нагоди побачити їх, щоб якомога сильніше роз'ятрити душу. Однак цього ранку, крім дівчини з милицями, на очі їй не потрапило нічого такого, що схвилювало б її. Через кілька годин вона раптом збагнула, що чоловіка досі немає вдома, а навчання в школі скінчилось; її сини бігли через газон додому.
Зійшовши сходами в кухню, вона побачила, що трирічний Джеффрі відкрив білий пластмасовий бутель із нашатирним спиртом і виливає його на підлогу й на себе; в кухні стояв страшенний сморід. Два старші хлопчики, про щось сперечаючись, вбігли в дім чорним ходом, і Барбара з криком пакинулась на них. Нашатирний спирт попав їй на штани. Хлопчики вибігли у вітальню, а вона все кричала на них із кухні. Потім важко сіла на табурет. Через півгодини отямилась і спробувала розібратися у своїх почуттях: кого вопа ненавидить — дітей чи себе? Може, вона ненавидить Марка? її істерика була виявом любові чи водночас і ненависті? Вона витерла калюжу й налила собі віскі.
Ввійшовши до вітальні, Барбара побачила, що хлопчики захопилися механічним конструктором і забули про неї. Це добре. Самостійні, легкі, здібні діти. Всі троє були темноволосі, як Марк, і на вигляд старші від свого віку, немов під тягарем незвичайних здібностей рано подорослішали. Все ж клопоту із ними вистачало: вони повсякчас щось забували, губили, ламали речі, обдурювали, передражнювали вчителів, шкільних товаришів і батьків, билися між собою і з іншими дітьми й часто ні з сього ні з того вибухали плачем. Та коли Барбара карала їх, вони, немов навмисне, не плакали. Вона не завжди могла впевнено сказати, кому дала життя,— вони були такі незрозумілі, що, навіть коли бились або грубіянили їй, здавались нереальними, наче вона їх просто вигадала. Вигадала саме вона, а не Марк. їхньому батькові було ніколи. Вій завжди поспішав. У його кабінеті стояли три старі друкарські машинки, в кожній з них було закладено папір — стаття, рецензія чи навіть роман, він писав їх одночасно, і в нього не вистачало часу для дітей, він лише похмуро кивав їм або спиняв їх. Він, Марк Арбер, був такий скороспілий, що після написаного в двадцять чотири роки першого роману, який набув великого розголосу, йому доводилось бігати з місця на місце, від однієї машинки до другої, нестямно прагнучи не відстати від самого себе — він називав це "встигати за своїм другим я", "істинним я". Цей уявний Марк Арбер на відміну від реального весь час щось друкував на машинці й творив. Реальному Маркові Арберу було вже за сорок п'ять, і він, як і більшість відомих критиків середнього віку, здійсппв перехід із "перспективних" у "визнані", уникнувши проміжного щабля.
П'ятирічний Строчі спорудив невелику машину. Машина була людиною і автомобілем воднораз, нею керував моторчик, що входив до комплекту конструктора. "Це сучасний кентавр",—мудро зауважив хлопчик, і Барбара запам'ятала його слова, вважаючи, що думка може придатися їй у вірші для популярного ілюстрованого журналу...
Мов непрохана гостя, вона сиділа, спостерігала, як зосереджено возяться її сини з металевими пластинками, гайками, гвинтами, і тупо думала, що їй треба приготувати вечерю і подзвонити Маркові в коледж, дізнатися, що сталось...
Уранці він пішов з дому розгніваний, і коли вона, похмура й насуплена, зайшла до його кабінету, то побачила там у кошику для паперів чотири чи п'ять зіжмаканих аркушів — весь його доробок за тиждень.
Марк ніколи не одержував Пулітцерівської премії. Знайомі говорили про його творчу кризу із звичним співчуттям; якщо їм не подобався Марк — вони вихваляли Барбару; якщо не подобалась Барбара — вони захоплювалися Марком. Обос були "визнаними", але це мало що міняло в їхньому житті. Весь час відкривали якихось молодих письменників, котрі народилися в середині чи в кінці сорокових років, неймовірно, страхітливо молодих; вони відштовхували, відтісняли людей такого віку, як Арбери... Визнання повинне було давати їм задоволення, а замість цього воно змушувало їх відвідувати довгі, проникнуті незмінною ворожнечею прийоми з частуванням, що часто відбувалися протягом нескінченної в Новій Англії зими.
Вопа налила собі ще віскі й заснула в кріслі. Невдовзі її розбудив гамір — билися діти. Вона сказала: "Припиніть", і вони відразу послухались. У вітальні стало темніше, хлопчики бавились у глибині її, біля великого, викладеного цеглою каміна, яким родина ніколи не користувалася. У Барбари боліла голова. Вона підвелася і вийшла налити собі ще віскі.
Близько першої години ночі Марк увійшов до будинку з чорного ходу. Він спіткнувся в темряві і ввімкнув світло. Барбара в картатому купальному халаті сиділа в кухні біля столу. В неї було гладке, лиснюче, тупе, обважніле від утоми обличчя. "Якого,біса ти сидиш тут?" — спитав Марк. Вона спробувала здвигнути плечима, він подивився їй просто у вічі. "Я привів тобі економку. У тебе немас часу для себе, для свосї роботи.— Вимовляючи ці слова, він, посміхнувшись, скривив губи, щоб у неї не лишилося сумнівів щодо його ставлення до цієї роботи.— Ти не повинна занедбувати поезії, тому ми беремо в дім економку не для важкої роботи, а для нагляду за господарством — іпшими словами, в її обов'язки входитиме, так би мовити, осмислення щоденних потреб. Тобі не доведеться думати про дрібниці".
Він не був п'яний, хміль минув кілька годин тому, і тепер він говорив плутано і пишномовно, як говорять удосвіта. Він був у потертому твидовому пальті—в тому самому, яке носив, коли вони одружились,— без краватки, мабуть, кудись її запхнув; його одутле, червоне обличчя було огидне. Барбара подумала, що реальність надто жорстока для поезії і що поезія й сама мова знічуються перед живою людиною та її потребами.
— Економка тут, за дверима,— мовив Марк,— зараз я її приведу.
Він повернувся зі студенткою, на вигляд такою, як і сотні інших студенток.
— Познайомтесь, це Дорі, а це моя дружина Барбара. Певне, ви вже зустрічались на якому-небудь вечорі в коледжі,— сказав Марк. У руці він тримав валізу, що, мабуть, належала дівчині,— Дорі висловила бажання жити й столуватись у сім'ї викладачів факультету. Декан їхнього відділення направив її до нас. Дорі наглядатиме за дітьми, допомагатиме тобі. Ми можемо влаштувати її у вільній кімнаті. Давай проведемо її нагору.
Барбара сиділа непорушно. Дівчина була бліда й розгублена, на вигляд їй років шістнадцять, не більше. Не причесана, вона дивилась на Барбару широко розплющеними очима і, здавалося, хотіла щось ска затн.
— Треба ж відвести її нагору, ти що, збираєшся сидіти тут усю ніч? — розізлився Марк.
Барбара показала жестом, щоб вони йшли без неї. Важко дихаючи, Марк сердито затупотів по сходах, і дівчина відразу пішла слідом. І ось уже ніщо в домі
не вказувало на її присутність: кроки її були легкі й безшумні, вона нічого пс сказала, і тільки ледь чутний незнайомий запах, який лишився в кухні, нагадував про те, що тут відбулося,— запах парфумів, чисто вимитого волосся, запах паніки. Барбара сиділа, прислухаючись до важких ударів серця в грудях, і згадувала, як одного разу Марк пішов від неї і опинився в квартирі їхнього чікагського зиайомого — попав у якусь вуличну пригоду, де його потовкли,— як віп набив їй під оком синець під час суперечки про достоїнства Самуеля Річардсона, і як... Гірких спогадів було багато. Згадала вона, звісно, й Маркових коханок, про одних вона здогадувалась, інших знала, та ось тепер...
Так вона сиділа, посміхаючись, обдумуючи, як їй доведеться повідомляти про це спільним знайомим: "Знаєш, Марк зовсім загруз зі своїм жахливим рома-пом, майже рік ані руш, 1 тому..."
Якийсь час вона просиділа, перебираючи в думці фрази й пояснення, а коли зійшла нагору, в спальню, з похмурим здивуванням побачила, що він спить там, хрипко, втомлено дихаючи. У віддаленому крилі будинку, в незручній кімнаті для наймички, спала дівчина. У великій спальні спали троє їхніх сипів, а може, вони тільки вдавали, що сплять, і лише вопа, Барбара, стояла в темряві й оглядала безформну масу свого тіла, намагаючись зпайти вихід і усвідомлюючи своє безсилля.
