Переслідуваний - Кінг Стівен

Далі пішли кінотеатри, в яких показували порнофільми (24 збочення: заходьте — й ви нарахуєте всі 24!), ломбарди, торговельні центри. Розбишаки на мотоциклах траплялися на кожному перехресті, а водостічні рівчаки довкола були, наче снігом, засипані недопалками сигарет з марихуаною. Хто гроші має, той "Доукси" вживає.

Звідси було видно вмиті дощем хмарочоси, що сягали аж до неба. Найвищий, стоповерховий Будинок розважальних телепрограм, наполовину затягло хмарами та смогом. Річардс пройшов іще милю, ввесь час поглядаючи на той хмарочос. Кінотеатри в цьому районі були дорожчі, а магазини, що торгували наркотиками, не мали на вікнах ґрат (зате їх охороняли наймані полісмени з електрокийками при поясі). На кожному розі також стояв полісмен. Аж ось і Народний парк-фонтан — вхідна плата 75 центів. Добре одягнені матері наглядали за дітьми, що весело гралися на моріжку за сітчастою огорожею. Обабіч вхідних воріт стояли два полісмени. А сам фонтан видавався здаля малим і жалюгідним.

Річардс перейшов через Канал.

Що ближче він підходив до Будинку розважальних телепрограм, то вищою ставала ця споруда, вражаючи око своїми розмірами й холодним блиском скла та полірованого каменю. Полісмени не спускали з Річардса очей, готові в будь-яку хвилину прогнати чи відлупцювати його, якби він надумав тинятися тут знічев'я. У Північному районі було одне місце, де такі, як він,— у мішкуватих штанях, з дешевою стрижкою "під казанок" і запалими очима,— могли шукати собі діла. То був Будинок розважальних телепрограм.

Відбірковий огляд почався рівно опівдні. Хоча Бен Річардс став у чергу майже там, де ледве закінчувалася тінь від будинку, до самого будинку було ще дев'ять кварталів, тобто добра миля. Черга звивалася мов довжелезна змія. За Річардсом ставали інші. Полісмени стежили за ними, тримаючи руку на руків'ї револьвера чи кийка, посміхаючись холодними, зневажливими посмішками. – Поглянь на отого, Френку. Схожий на недоумка, еге?

— А мене один спитав, де тут можна вмитися. Уявляєш собі, чого захотів!

— Та вони ж, сучі сини...

— Такі й рідну матір уб'ють за...

— А тхнуло від нього так, наче не мився цілий...

— Сюди самі наркомани сходяться, відколи я...

Нахиливши голови проти дощу, люди бездумно переступали з ноги на ногу, черга поволі рухалась.

98 проти 100...

Було вже по четвертій, коли Бен Річардс став перед розподільним столом, звідки його направили до столу № 9 (від О до Р). Жінка, що сиділа за брязкітливим перфоратором, була стомлена, жорстока й байдужа. Вона звела на Бена невидющі очі.

— Прізвище-ім'я?

— Річардс, Бенджамін Стюарт.

Пальці жінки забігали по клавішах. "Клац-клац-клац",— обізвалась машина.

— Вік-зріст-вага?

— Двадцять вісім, сто вісімдесят п'ять, сімдесят чотири.

"Клац-клац-клац"

— КРР за Вешлером пам'ятаєте? І в якому віці визначали?

— Сто двадцять шість. У чотирнадцять років.

"Клац-клац-клац".

Голоси у залі відлунюють, немов у велетенській гробниці. Когось питають, хтось відповідає. Когось виводять, він плаче. Когось витурюють за двері. Хтось хрипко протестує. Хтось кричить. І знову запитання. Запитання, яким немає кінця.

— Останній навчальний заклад?

— Реміснича школа.

— Закінчили?

— Ні.

— Скільки років провчилися і в якому віці залишили?

— Два роки. У шістнадцять.

— Причина?

— Одружився.

"Клац-клац-клац".

— Ім'я та вік дружини, якщо є.

— Шійла Кетрін Річардс, двадцять шість років.

— Ім'я та вік дітей, якщо є.

— Кетрін Сейра Річардс, півтора роки.

"Клац-клац-клац".

— І останнє запитання. Тільки не брехати, бо на медогляді однаково все випливе, і тоді вас дискваліфікують. Чи вживали ви героїн або синтетичний імфетамінний галюциноген під назвою "колеса з Сан-Франциско"?

— Ні.

"Клац-клац".

Машина викинула пластикову картку, і жінка подала її Річардсові.

— Не загубіть, а то наступного тижня доведеться починати все спочатку.

Тепер жінка дивилася на нього.

Худе обличчя, сердиті очі, довготелесий. Непоганий із себе. Та й розум бодай якийсь проглядає. Одне слово, дані пристойні.

Раптом вона забрала в Бена картку, знову вставила у перфоратор — і витягла трохи спотворену, без правого верхнього ріжка.

— Навіщо це?

— Не зважайте. Потім вам скажуть. Може... — І жінка повела рукою на довгий коридор, що тягся до ліфтів. Десятки чоловіків, щойно відступивши від столів, показували полісменам одержані картки і йшли далі. Ось полісмен кивнув на двері жовтолицьому наркоманові, який увесь трусився. Той заплакав, але вийшов.

— Світ жорстокий, чоловіче,— промовила реєстраторка без тіні співчуття. — Проходьте.

Річардс відійшов од столу. А та жінка з безбарвним голосом вже ставила запитання комусь іншому.

97 проти 100...

Не встиг Річардс увійти в коридор, як йому на плече лягла важка мозоляста рука.

— Картку, хлопче.

Річардс показав. Полісмен розслабився, на його підступному обличчі відбилось розчарування.

— Що, подобається виганяти? — спитав Річардс. — Аж розпирає від задоволення?

— А ти, недоумку, захотів назад у свій Південний район?

Річардс пройшов далі. Полісмен не ворухнувся.

На півдорозі до ліфтів Бен обернувся:

— Гей, лягавий!

Полісмен люто глипнув на нього.

— Ти сім'ю маєш? За тиждень, може, й твоя черга надійде.

— Ану, керуй далі! — гарикнув полісмен.

Усміхнувшись, Річардс покерував.

Біля ліфтів зібралася черга, чоловік з двадцять. Річардс показав свою картку одному з чергових полісменів, той зміряв його поглядом.

— То кажеш, синку, ти — твердий горішок?

— Тверденький,— посміхнувся Річардс.

Полісмен повернув йому картку.

— Дарма, тут пом'якшаєш. Як заробиш кілька дірок у голові, будеш не такий дотепний, синку.

— Цікаво, який будеш ти, як застукати тебе без револьвера,— відповів Річардс, і далі посміхаючись. — Хочеш спробувати?

Якусь хвилю йому здавалося, що полісмен ось-ось замахнеться на нього.

— Тут тобі швидко роги обламають,— буркнув охоронець порядку. — Доведеться ще й на колінах поповзати, поки здохнеш.

До ліфтів підійшло ще троє, і полісмен поважно ступив їм назустріч, щоб перевірити їхні картки.

Чоловік, що стояв перед Річардсом, обернувся. В нього було нервове, страдницьке обличчя, на лобі великі залисини.

— Ти б краще тримав язика за зубами,— сказав він,— бо тут і стіни вуха мають.

— Та невже? — спокійно озвався Річардс.

Чоловік відвернувся.

Двері ліфта несподівано розчахнулись, і всі побачили череватого негра-полісмена, що охороняв численні кнопки. Ще один полісмен сидів у глибині просторої кабіни в маленькій куленепробивній будці й гортав об'ємний порножурнал. Між колінами він тримав короткоствольного штуцера, поруч стояли вишикувані рядочком патрони.

— Проходьте далі!.. — знудженим голосом наказав черевань. — Проходьте далі!.. Проходьте далі!..

Вони з'юрмилися в глибині кабіни, де навіть дихнути було нічим. Річардс стояв, стиснутий з усіх боків похмурими людьми. На другому поверсі ліфт зупинився, двері знову розчахнулись. Річардс, на голову вищий від усіх, побачив простору кімнату, в якій було безліч стільців, а на стіні висів величезний екран, БТБ. У кутку стояв сигаретний автомат.

— Виходьте! Виходьте! Картки показувати ліворуч!

Всі почали виходити, підносячи картки до байдужого ока фотооб'єктива під наглядом трьох полісменів. Разів із десять у відповідь на показану картку починав гудіти зумер; тих людей витягли з черги й повели геть.

Річард теж підніс угору свою картку, і полісмен махнув рукою, щоб він пройшов далі в кімнату. Річардс попростував до автомата, взяв собі пачку сигарет і сів якомога далі від екрана. Припаливши, відразу закашлявся. Минуло майже півроку, відколи він востаннє курив.

96 проти 100...

Літеру "А" викликали на медогляд майже відразу. Зо два десятки чоловіків підвелися й почали виходити в двері за телеекраном. Над дверима висів напис "Сюди", а стрілка під ним теж показувала на двері: ті, що претендували на участь у розважальних телепрограмах, не завжди могли прочитати напис.

Кожні хвилин п'ятнадцять починали нову літеру. Бен Річардс підрахував, що до нього черга дійде десь близько дев'ятої. Він шкодував, що не прихопив із собою книжки, але й так обійдеться. Книжка щонайменше викликає підозру, а надто коли її тримає в руках хтось із Південного району. Краще вже гортати порножурнал.

Трохи нервуючись, Річардс о шостій годині подивився новини — в Еквадорі посилились бої; в Індії знову вчинили заколот дикі племена; "Детройтські тигри" виграли в "Гардінгських рисей" з рахунком 6 : 2... Коли о шостій тридцять почалася перша вечірня суперпризова програма, він роздратовано відійшов до вікна. Тепер, нарешті зважившись на цей крок, Річардс знову пройнявсь огидою до розважальних телепрограм. Одначе більшість присутніх з настороженим захопленням стежили за передачею "Весела стрілянина". Наступного тижня вони самі могли стати її учасниками.

За вікном, відступаючи перед сутінками, поволі згасав день. На рівні другого поверху грюкотіли швидкісні поїзди надземки, розтинаючи присмерк потужними променями прожекторів. Унизу вулиці були заполонені людьми — здебільшого, ясна річ, робітниками та службовцями Мережі. Вони й собі никали в пошуках вечірніх розваг. На розі хтось торгував по ліцензії наркотиками. В одного молодика на кожній руці повисло по кралі в соболиних хутрах; усі троє йшли, голосно сміючись.

Річардса раптом охопила страшенна туга за Шійлою і Кеті. От якби він міг їм подзвонити! Та навряд чи йому дозволять. Звичайно, можна й піти звідси зовсім; кілька чоловіків так і зробили. З невиразними посмішками на обличчях вони подалися через усю кімнату до дверей з табличкою "Вихід". Додому, до своєї доньки, що аж пашить у гарячці? Ні. Він цього не зробить. Не зробить.

Бен Річардс постояв ще трохи біля вікна й повернувся на своє місце. Телебачення саме почало наступну розважальну програму "Викопай собі яму".

Чоловік, який сидів поруч, нервово сіпнув рукою.

— Це правда, що на медогляді добру третину відсівають?

— Не знаю,— відповів Річардс.

— Господи,— вів далі чоловік. — У мене хронічний бронхіт. Може, хоч на "Колесо" візьмуть...

Річардс мовчав, не знаючи, як розрадити сусіду. Його дихання нагадувало надсадне завивання мотора, коли машина береться на крутосхил.

— У мене ж сім'я,— мовив чоловік з тихим розпачем.

Річардс удав, ніби його зацікавило те, що діється на екрані.

Чоловік довго мовчав.