П'ять апельсинових зерняток - Конан Дойл Артур

В каміні яскраво палахкотів вогонь, і на камінній решітці лежав товстий шар чорного пухнастого попелу, наче на ній палили папери, а поряд стояла відкрита порожня мідна скринька. Глянувши на неї, я мимоволі здригнувся, бо побачив на віку потрійну друковану літеру "К" — її я вже читав уранці на конверті.

"Я хочу, щоб ти, Джоне,— сказав дядько,— завірив мій підпис на заповіті. Я залишаю цей маєток, з усіма його плюсами й мінусами, своєму брату, твоєму батькові, від якого він, безперечно, перейде до тебе. Якщо ти зможеш спокійно користуватися ним, тим краще! Якщо ж побачиш, що це неможливо, то послухайся моєї поради, мій хлопчику, і віддай його своєму найлютішому ворогу. Я дуже шкодую, що даю тобі таку двогостру річ, але не знаю, в який бік повернуть справи. Будь ласка, підпиши цей папір у тому місці, де тобі покаже містер Фордхем".

Я підписав документ, де мені було сказано, і юрист забрав його з собою. Цей незвичайний випадок, як ви розумієте, справив на мене прикре враження, і я не переставав думати про нього, заходячи то з того, то з того кінця, але так і не зміг дійти ніякого висновку. А проте мені не вдавалося позбутися невиразного почуття страху, залишеного мені цим випадком, хоч воно й слабшало в міру того як минав тиждень за тижнем і ніщо не порушувало звичайного плину нашого життя. Але я бачив, що мій дядько змінився. Він почав пити ще більше і зробився ще більшим відлюдником. Майже весь час він проводив у своїй кімнаті, замкнувшись ізсередини, але інколи в якомусь п'яному оскаженінні вибігав з будинку, гасав по саду з револьвером у руці і горлав, що нікого не боїться і нікому — ні людині, ні дияволу — не дозволить тримати себе в клітці, наче вівцю в кошарі. Проте коли ці гарячкові напади минали, він злякано біг додому в свою кімнату, замикав двері на ключ, ще й засував їх на засув як людина, що не може далі опиратися жаху, закладеному в підвалинах її душі. Під час таких нападів його обличчя навіть у холодний день блищало від поту так, наче він щойно виліз із ставка.

Отож аби швидше закінчити цю історію, містере Холмсе, і не зловживати далі вашим терпінням, скажу, що одного разу настала ніч, коли він зробив чергову п'яну вилазку, з якої вже не повернувся. Ми пішли на пошуки і знайшли його в кінці саду — він лежав долілиць у зарослому зеленою ряскою ставочку. На його тілі ми не побачили ніяких ознак насильства, ставочок був завглибшки не більше двох футів, отож суд присяжних, взявши до уваги всім відому дядькову дивакуватість, ухвалив вердикт про "самогубство". Що стосується мене, то я, знаючи, як дядька лякала сама думка про смерть, насилу переконав себе, що він пішов з життя з власної волі. Та хоч би як воно було, а справа на цьому закінчилася, мій батько вступив у права володіння маєтком і чотирнадцятьма тисячами фунтів, які лежали в банку на дядьковому рахунку.

— Зачекайте,— перебив молодика Холмс,— ваше повідомлення, передбачаю, буде найдивовижнішим з усіх, які мені досі доводилося чути. Назвіть мені дату, коли ваш дядько одержав листа, і дату його сумнівного самогубства.

— Лист надійшов десятого березня тисяча вісімсот вісімдесят третього року. Смерть спіткала дядька через сім тижнів — у ніч на друге травня.

— Дякую. Будь ласка, розповідайте далі.

— Коли батько почав хазяйнувати у дядьковому маєтку, він на моє прохання уважно оглянув мансарду, яку доти завжди було замкнуто. Там ми знайшли порожню мідну скриньку, бо папери, що колись у ній зберігалися, було знищено. На внутрішньому боці віка я помітив паперову наклейку з трьома літерами "К" і написом під ними: "Листи пам'ятні записки, розписки, реєстр". Цей напис, як ми вважаємо, вказував на характер паперів, спалених полковником Опеншо. Крім скриньки, в мансарді ми не знайшли нічого істотного, якщо не брати до уваги сили-силенної розкиданих паперів і записних книжок ще з того часу, коли дядько жив в Америці. Деякі з них стосувалися війни, і з них було видно, що дядько добре виконував свої обов'язки і здобув репутацію хороброго солдата. Інші папери належали до періоду перебудовування Південних штатів, і йшлося в них головним чином про політику, оскільки дядько, очевидно, відігравав неабияку роль в опозиції шахраюватим політикам, присланим з Півночі.

Так от, на початку тисяча вісімсот вісімдесят четвертого року, коли мій батько переїхав у Хоршем, і до січня вісімдесят п'ятого року все у нас ішло якнайкраще. На четвертий день після нового року, коли ми сиділи і снідали, батько раптом аж скрикнув від здивування. В одній руці він тримав щойно розпечатаний конверт, а на долоні другої — п'ять сухих апельсинових зернят. Батько завжди глузував з моїх, як він висловлювався, "нісенітниць про полковника", але тепер, одержавши таке ж послання, не на жарт злякався і розгубився.

"Що в дідька це могло б означати, Джоне?" — спитав він, затинаючись.

На серці в мене зашкребло.

"Це К.К.К.",— відповів я.

Батько зазирнув у конверт.

"А й справді! — вигукнув він.— Тут саме ці літери. Але що це над ними написано?"

"Поклади папери на сонячний годинник",— прочитав я, зазираючи через батькове плече.

"Які папери, який сонячний годинник?" — спитав батько.

"Той сонячний годинник, що в саду. Іншого тут немає,— відповів я,— а папери, мабуть, ті, що їх знищено".

"Тьху! — сказав батько, намагаючись опанувати себе.— Ми живемо в цивілізованій країні і не можемо надавати значення подібним дурощам. Звідки цей лист?"

"З Данді",— відповів я, глянувши на поштовий штемпель.

"Це якийсь безглуздий розиграш,— вирішив батько.— Яке я маю відношення до сонячних годинників і якихось паперів? Я навіть не хочу звертати на такі дурниці уваги".

"А я повідомив би про цей лист поліцію",— мовив я.

"Щоб з мене посміялися? I не подумаю".

"Тоді дозволь мені зробити це".

"Ні, не дозволяю. Не хочу зчиняти метушню через таку дрібницю".

Сперечатися з моїм батьком було б марною справою, бо він мав дуже вперту вдачу. А моє серце сповнилося поганими передчуттями.

На третій день після одержання листа мій батько поїхав відвідати свого давнього друга майора Фрібоді, який командує одним з фортів на Портсдаун-Хіл. Я радів з цього, бо мені здавалося, що батькові небезпека загрожуватиме менше, якщо його не буде вдома. Та я помилився. На другий день після батькового від'їзду я одержав від майора телеграму, в якій він благав мене негайно приїхати до нього. Батько впав в один з глибоких крейдяних кар'єрів, яких повно в тій місцевості, і лежав непритомний з розкраяним черепом. Я поспішив до нього, але він помер, так і не прийшовши до пам'яті. Було очевидно, що батько в сутінках повертався з Фархема незнайомою місцевістю, крейдяні ж кар'єри не мали огорож, а тому суд присяжних без вагань ухвалив вердикт "Смерть від нещасного випадку". Я ретельно вивчив кожний факт, пов'язаний з його смертю, і не знайшов нічого, що могло б наштовхнути на думку про вбивство. Не було ні ознак насильства, ні слідів на землі, ні пограбування, на дорогах ніхто не бачив чужаків. I все ж мені не треба вам казати, що я був далекий від душевного спокою і майже вірив, що батько потрапив у сіті якоїсь підлої змови.

За таких зловісних обставин я успадкував маєток. Ви спитаєте мене, чому я не позбувся його? Відповідаю: я був переконаний, що наші нещастя якимсь чином є наслідком певних обставин дядькового життя і що небезпека чигатиме на мене в будь-якому будинку.

Мій бідолашний батько помер у січні тисяча вісімсот вісімдесят п'ятого року, відтоді минуло два роки вісім місяців. Протягом усього цього часу я щасливо жив собі в Хоршемі і вже починав плекати надію, що це прокляття перестало переслідувати нашу родину, що воно зникло разом із загибеллю старшого покоління. Та я заспокоївся надто рано, бо вчора вранці нещастя прийшло до мене в тому самому вигляді, як і до мого батька.

Молодик витягнув з жилетної кишені зім'ятий конверт і, повернувшись до столу, витрусив на нього п'ять сухих апельсинових зерняток.

— Ось конверт,— вів він далі.— Поштовий штемпель — Лондон, Східний округ. Всередині те саме, що було і в батька: "К.К.К.", а потім: "Поклади папери на сонячний годинник".

— I що ж ви зробили? — спитав Холмс.

— Нічого.

— Нічого?

— Правду кажучи,— він похилив обличчя на тонкі білі долоні,— я відчув себе абсолютно безпорадним. Безпорадним як нещасний кролик, до якого наближається удав. У мене створюється таке враження, ніби я перебуваю в полоні нездоланної і безжальної злої сили, від якої не здатні захистити ні передбачливість, ні обережність.

— Та облиште! Облиште! — вигукнув Холмс.— Ви повинні діяти, мій голубе, бо інакше загинете. Тільки енергія може врятувати вас. Зараз не час впадати у відчай.

— Я був у поліції.

— Ну, і...

— Там мою історію вислухали з посмішкою. Я переконаний, в інспектора склалася думка, що листи — це просто розиграш і що смерть моїх родичів — наслідок, як ухвалив суд присяжних, нещасних випадків, ніяким чином не пов'язаних з листами.

Холмс потряс у повітрі стиснутими кулаками.

— Неймовірна тупість! — вигукнув він.

— Проте до мене приставили полісмена, який може залишатися зі мною в будинку.

— Він приїхав сюди з вами?

— Ні, йому наказано не покидати будинок. Холмс знову потряс у повітрі кулаками.

— Навіщо ви прийшли до мене? — вигукнув він.— I, головне, чому ви не прийшли до мене зразу ж?

— Не знаю. Я розмовляв про свої неприємності з майором Прендергастом тільки сьогодні, і він порадив мені звернутися до вас.

— Еге ж, минуло аж два дні, відколи ви одержали листа. Нам слід було б почати діяти раніше. У вас, я думаю, немає більше ніяких відомостей, крім тих, які ми зараз від вас почули — якихось там красномовних деталей, що могли б нам допомогти?

— Є одна річ,— відказав Джон Опеншо. Він пошукав у кишені піджака, витягнув звідти клапоть вицвілого, з голубуватим відтінком паперу і поклав його на стіл.— Я трохи пам'ятаю,— додав він,— що того дня, коли мій дядько палив папери, маленькі недогорілі краєчки, які лежали серед попелу, були, я це помітив, такого самого кольору. А оцей один-єдиний аркуш я знайшов на підлозі в дядьковій кімнаті і схильний думати, що, можливо, він випав з купи інших паперів і таким чином не був знищений. Крім згадки про зернята, я не бачу в ньому нічого такого, що могло б нам дуже допомогти.